Ірина Федорович — співкоординаторка проекту «Без кордонів» ГО «Центр Соціальна дія», тренерка Національної поліції України. Вона вже більше десяти років займається правозахисною діяльністю. Пані Ірина зазначає, що нині журналісти почали приділяти більше уваги дотриманню прав людини, та й громадські організації активніше займаються навчанням журналістів.

Утім, медійники продовжують припускатися помилок, маємо «перекоси» в увазі до певних груп і тем, тимчасом як про інші теми не згадують: «Якщо це стан здоров’я, радше за все пишуть про ВІЛ-позитивних, можливо, трішки про гепатити, але дуже рідко. Про інші захворюваннями не говорять і як ознаку дискримінації не сприймають. Ейджизм або питання віку описується дуже побіжно. (…) В інше особливо не занурюються. Інколи згадують гендерну дискримінацію в контексті працевлаштування. Про колишніх засуджених теж майже ніхто не говорить. Це питання не тільки до журналістів, але й до героїв. Щоб журналісти могли писати про різне, потрібно, аби люди були готові про це говорити».

Які ще є особливості правозахисної журналістики в Україні — в інтерв’ю MediaSapiens.

«Ми повинні зрозуміти, що саме нас  непокоїть і дратує в людях»

Пані Ірино, ви займаєтеся проблемами дискримінації — чи це означає, що ви ніколи не дискримінуєте людей за тою чи іншою ознаками?

Із моєї точки зору, не можна бути толерантним до всіх. Моєю роботою є сфера запобігання та протидії дискримінації, і я про це ніколи не забуваю. Та коли все ж помічаю, що починаю ставитися до когось гірше, ніж до решти, завжди шукаю причини, чому так відбувається. Одразу намагаюся з’ясувати, чи мені не подобається саме ця людина, або ж таке ставлення зумовлено тим, що вона має якусь певну ознаку, яка викликає в мене занепокоєння чи не сприйняття. Кожен із нас має купу різних особливостей, тому починаю думати лише про людину. Ніколи не знаєш, яка з ознак могла стати подразником.

Як гадаєте, чи толерантність — та риса, яка потребує вдосконалення і над якою потрібно працювати, чи вона (не)вроджена?

Я вважаю, що толерантність це як ввічливість та вміння розрізняти виделки за столом — над цим треба працювати. Ми не народжуємося зі знанням етикету. Не знаємо, скільки має бути виделок, тарілок та інших столових приладів. Наше ставлення й те, як ми спілкуємося з людьми, також формується в процесі виховання.

Ми повинні зрозуміти, що саме нас непокоїть та дратує в людях. Відповісти для себе на запитання: «Чому мені не подобаються всі темношкірі або чому я зверхньо ставлюся до жінок?». Можливо, відповідь прихована в дитинстві — така модель поведінки була прийнятною в сім’ї. Необхідно спочатку побачити й визнати цю ненависть і погане ставлення. Лише потім розпочати процес самоосвіти та внутрішніх змін.

Складається враження, що адвокаційна журналістика стала досить популярною. Захищати права людини — модно. Де вчать на правозахисників? Які це мають бути пройдені курси чи, можливо, опрацьована література, щоби хтось мав право говорити, що він / вона захищає права людини?

В Україні тривалий час ніхто нікого не вчив. У школах не було предмету з прав людини. Так само він був відсутній в університеті: там лише побіжно розглядали проблему в межах курсу правознавства, і то дуже оглядово.

Люди, які починали займатися захистом прав людини в Україні ще в 90-х, училися самостійно або за кордоном чи на якихось курсах.

Тепер ситуація змінилася. Існує багато громадських організацій, які проводять навчання. Вони намагаються покращити якість надання послуг, і при цьому простежити, щоби не відбувалося порушення прав людини. Є багато цільових курсів, зокрема працюють із професійними групами — журналістами, поліцейськими, лікарями, вчителями.

Я почала працювати з пресою ще на початку 2000-х. Пам’ятаю, як важко було зацікавити журналістів темою дискримінації. Пригадую, як суттєво відрізнялися матеріали учасників після навчання від тих текстів, які вони писали раніше.

Якщо порівнювати це із сьогоденням, ситуація дуже зрушилася, а фокус журналістів змінився. Однак процес навчання й розуміння проблеми дуже довгий. Можна почитати коментарі, й помітити що під статтями на певну тематику досі багато ненависті та негативних відгуків. Але з роками ситуація змінюється на краще.

«Перемогою вважалося, коли журналісти писали

“людина з інвалідністю”, а не “бідненький”»

Які типові помилки українських журналістів у висвітленні тем, пов’язаних із дискримінацією?

Журналісти хочуть писати про сенсацію, проблему, але забувають про людину. Всі дуже хочуть гарних історій, але не розуміють, що історії бувають різними.

Нещодавно я мала дискусію із парою журналістів. Вони підбирали історії і я почула від них коментар на кшталт: «Нам ця історія не підходить, тому що людина замало страждала». В той момент мені хотілося вдарити за подібні висловлювання.

У середині 2000-х, ба навіть кілька років тому, ще міркували над тим, як змусити журналістів відмовитися від некоректної лексики. Перемогою вважалося, коли журналісти писали «людина з інвалідністю», а не «бідненький», з «обмеженими можливостями» чи «особливими потребами».Вдачею було колиназивали представників ЛГБТ-спільноти коректним терміном гомосексуали, а не «гомосексуалісти» (термін «гомосексуаліст» прийшов із часів, коли гомосексуальність вважалася хворобою, в 1990 році її виключено зі списку захворювань Всесвітньої організації охорони здоров’я).

Моя порада — припиніть порівнювати, коли пишете про дискримінацію. Не говоріть, що одним легше, іншим гірше, тож вони найбільш дискриміновані. Кожне порушення прав людини — проблема. Якщо людина заглиблюється в тему, то з часом починає розуміти специфіку роботи. Але навіть якщо цього не відбувається, важливо, щоби журналістика була різною та якісною.Коли про права людини почнуть писати жіночі журнали а-ля «Ліза» — охоплення аудиторії буде зовсім іншим.

Люди вищого та середнього класу не читатимуть ЗМІ, яке читають люди без вищої освіти. Це будуть три різних видання.

Взяти ту саму Британію. Times і The Sun — видання, геть не схожі одне на одного за стилем подачі інформації, історіями та акцентами. Людина, яка звикла до The Sun, не читатиме статей, написаних вишуканою англійською мовою в Times, а писати вони можуть про одне й те саме.

Писати про дискримінацію — це мода чи покликання?

Мене влаштовують обидва варіанти. Для когось це покликання, для інших — редакційне завдання, а для третіх — мода. ЗМІ, особливо онлайн-платформи, зрозуміли, що на ці теми є запит аудиторії. Тож полюбляють писати про успішні історії. Якщо ці історії допомагають змінювати ситуацію та сприйняття людей одне одного, тоді чому ні? Людина може писати не за покликом серця, але пам’ятати про стандарти журналістики.Немає універсального рецепту. Тут як із лікарем: можна піти до лікаря, і той зробить помилку, але не йти до нього це не вихід.

«Мені дратує, коли журналісти

приходять у громадську організацію та хочуть отримати готового героя»

Які теми висвітлюються найменше або взагалі відсутні?

Якщо пройтися по ознаках, то можна умовно розкласти їх у кошики, про кого і що пишуть. Якщо це стан здоров’я, радше за все лише ВІЛ-позитивні, можливо, трішки про гепатити, але дуже рідко. Про інші захворюваннями не говорять і як ознаку дискримінації цього не сприймають.

Ейджизм або питання віку описується дуже побіжно. Особливо коли з’являється якась гарна бабуся і про неї можна написати матеріал, а ще будуть красиві картинки, особливо якщо вона дуже активна.

В інше особливо не занурюються. Інколи згадують гендерну дискримінацію в контексті працевлаштування. Про колишніх засуджених теж майже ніхто не говорить. Це питання не тільки до журналістів, але й до героїв. Щоб журналісти могли писати про різне, потрібно, щоби люди були готові про це говорити. Мені дратує, коли журналісти приходять у громадську організацію та хочуть отримати готового героя. Такого, який відповість на всі запитання, сам усе розкаже, дасть купу цифр, а ще бажано й готові картинки. Я розумію, таким чином ми також іноді працюємо з журналістами. Можемо дати цілий «пакет героїв», бо хочеться, щоби щось нарешті написали. Але з моєї точки зору, це невміння шукати героїв і самостійно готувати матеріали.

Які теми, навпаки, є популярними в контексті дискримінації серед українських журналістів?

Гендерна рівність — тема, яку журналісти до кінця не розуміють та подають однобоко й дуже буквально.

Багато написано про інвалідність. Але все ще багато історій із погляду «бідні-нещасні» або історій успіху. Мало балансу, бракує різних поглядів. В Україні мода на персональні історії, мало аналітичної журналістки, коли журналісти тривалий час досліджують одну тему. Звісно, не в масштабі Boston News, коли видання десять років досліджувало одну тему. Хочеться матеріал, підготовлений не за дві-три години чи два-три дні, а над яким журналіст працює як над певним проектом. Але при цьому зрозумілий і цікавий матеріал.

Під дату, під інформаційний привід, скандал чи обурення пишуть дуже рясно. Є скандал, ми про це пишемо, внесли до Верховної Ради проект — те саме, в Києві скоро Прайд — пачками підуть статті про ЛГБТ. Був скандал із Sportlife щодо людей з інвалідністю — хіба що лінивий забув про це розповісти. А без прив’язки до певної дати важче. Та це вже питання до редакторів.

Яка має бути коректна лексика, щоб уникнути дискримінації героїв? Як часто її використовують українські ЗМІ?

Використовувати коректну лексику чи ні — особистий вибір журналістів, а також їхніх редакторів. Якщо говорити про заголовки з погляду мови ворожнечі, маємо з’ясувати, чи має інформація, яку ми зазначаємо, безпосередній зв’язок із історією. Якщо має, тоді вказуємо, ні — уникаємо.

Дуже часто у кримінальній хроніці та журналістиці з’являються заголовки на зразок «Чорношкірий чоловік побив двох людей». Ми би зазначали такі деталі, якби це зробив білошкірий чоловік? Те саме стосується віку.«Молода білявка стала мером міста»: чи писали б ми за подібним прикладом про чоловіка? Якщо так, це потрібно спершу обґрунтувати. Інколи це виправдано. Головне — чи є зв’язок між тим, що винесли в заголовок, і статтею. Або це зроблено навмисно, аби мати високі рейтинги.

«Не потрібно ідеалізовувати людей,

чиї права хтось порушив»

Чи є сенс посадити в кожній редакції людину, яка би стежила за дотриманням рівності та відсутності мови ворожнечі…?

Це вже схоже на цензуру. В інших країнах все теж не так уже й гарно. Люди роблять помилки. Питання в тому, чи вони їх виправляють. Чи є в нас для цього механізм? Цікавіше, щоб у нас з’явилася культура зворотної дискусії. Коли хтось щось погано робить, то довкола цього починається публічне обговорення на шпальтах інших ЗМІ. Ось тоді ми будемо потроху змінюватися.

Сьогодні немає штрафу за використання мови ворожнечі, проте є кримінальна відповідальність, але це не працює. Не повинно бути кримінальної відповідальності за дискримінацію, яка не пов’язана з насильством. Це питання співмірності покарань до проступку. Не можна людині давати смертну кару чи довічне ув’язнення за те, що вона щось не так сказала чи зробила, не взяла когось на роботу. Тоді це буде поліцейська держава.

Яка повинна бути роль журналіста, що пише про права людини? Чи повинен він / вона втручатися та ставати на чийсь бік?

Не потрібно ідеалізовувати людей, чиї права хтось порушив. Вони, як і ті, хто це зробив, звичайні люди. Не хороші й не погані.

Журналіст має бути як лікар. Йому може не подобатися пацієнт, але він зобов’язаний йому допомогти. Можна симпатизувати герою, але що як потім з’явиться якийсь факт, що показує героя в зовсім іншому світлі? У такому випадку розповісти чи замовчати — вирішує сам журналіст.

Ви дивитеся українське телебачення? Зокрема ток-шоу, в яких часто говорять про порушення прав людини?

Дивлюся лише конкретні шоу, якщо це потрібно для роботи. Якщо на ток-шоу обговорюють якийсь законопроект, це ще я здатна витримати, але краще з келихом вина в руці. Деякі мої колеги навіть намагаються ходити на такі шоу, якщо запрошують. А я завжди відмовляюся. Мені бракує витримки.

Наразі аргумент у вигляді рейтингу й, отже, грошей із реклами, яку можна продати, вагоміший, ніж права людини.Але якщо буде один-два серйозні позови, телевізійники можуть зрозуміти, що покарання реальне. Можливо, тоді ситуація зміниться. Але питання не тільки до тих, хто дивиться, але й людей, які йдуть туди в ролі героїв. Для чого вони це роблять?

У нас був випадок, коли хлопець сходив на подібне шоу. Він підписав форму згоди, а потім йому не сподобався кінцевий результат. Але в цьому випадку ми мало що можемо зробити, щоб допомогти йому. Він може захистити свої права лише через суд. Але в таких випадках часто людина настільки кепсько почувається після шоу, що хоче забути все як страшний сон.

Постраждалі від шоу учасники просять допомоги, але ми не маємо чарівної палички, адже працюємо лише правовими методами.Захистити тих, хто постраждав від шоу, дуже складно. Це командна робота, тут недостатньо просто підписати договір із адвокатом. Потрібно багато зусиль, а головне — бажання та готовність людей знову пережити принизливі моменти вже під час судового засідання. Тож наскільки далеко люди готові йти, щоби захистити власні права, це вже зовсім інше питання.