Борис Сачалко: «Мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат»

Борис Сачалко: «Мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат»

00:00,
30 Травня 2014
3200

Борис Сачалко: «Мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат»

00:00,
30 Травня 2014
3200
Борис Сачалко: «Мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат»
Борис Сачалко: «Мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат»
Кореспондент «Вікон» каналу СТБ розповів про досвід роботи під час трагічних подій на Майдані в Києві та про небезпеки, які чигали на працівників ЗМІ.

З осені 2013 року українські журналісти працюють у надзвичайно складних і небезпечних умовах. Найбільших втрат професія зазнала в період київської революції,  трагізм якої ще належить усвідомити українському суспільству. За даними Інституту масової інформації, в період Майдану по всій країні постраждало 206 працівників засобів масової інформації, зафіксовано 201 випадок нападів і побиття журналістів, 22 випадки цензури, 10 ― арешту, 28 ― погроз. Одного журналіста вбито.

Про нові вимоги професії, громадянську позицію, зміну світогляду й смерть ми говорили з журналістом, що висвітлював події Майдану протягом осені-зими 20132014 рр., з Борисом Сачалко (канал СТБ).

Чи не було у вас думки відмовитися від роботи на Майдані, який згодом став гарячою точкою?

Редакція відправила мене на Майдан офіційно. Коли все починалося, мені й на думку не могло спасти, що мирні мітинги стануть «гарячою точкою». Те, що тут відбувалося, ― це значущі історичні події, від яких жоден український журналіст не мав права відмовлятися. Висвітлювати їх ― велика честь, адже мікрофон дуже часто може бути сильнішим за автомат. Тут було небезпечно, гаряче, але разом із тим панувала дуже приємна атмосфера.

Які завдання ставила редакція перед знімальною групою щодо висвітлення подій?

Все, що відбувалося, мало йти в ефір. Звісно, були моменти, які потребували більшої уваги, але висвітлювалося все. Я відповідаю за кожне своє слово, сказане на Майдані. Можу запевнити, що ніякої цензури з боку редакції не було, тексти не цензурувалися. Була лише особиста, внутрішня самоцензура. Кожний свідомий журналіст повинен передбачити, що потрібно показувати, а що ― ні. Є речі, які з моральної точки зору не можна давати в ефір.

Здебільшого ми не давали в ефір передсмертних мук, були дуже обережні з емоціями й слізьми близьких. Намагалися не акцентувати уваги на зайвих дрібницях: іноді неприбрані туалети, безхатьки (був період, коли їх було багато), не надто виховані майданіці. Я не мав спеціальних пріоритетів, намагався показувати найголовніше, що потребувало висвітлення громадськості в першу чергу. Єдине, що було важливо, ― нейтралітет, жодної прихильності до якоїсь зі сторін. Сподіваюся, в мене це виходило.

Були небезпечні моменти?

Тут було все: кулі, вибухи, палали шини, летіли коктейлі, бруківка. Небезпека ― всюди. Під час розгону на Грушевського ми з  ператором потрапили під водомет, а мого колегу по каналу поранило світлошумовою гранатою.

Але найнебезпечніше було 18, 20 та 21 лютого, коли ми виходили в ефір по кілька разів на день. Пам’ятаю, до трансляції хвилин 15 залишалося, ми стали перед барикадою ― готувалися до включення. Раптом чоловік на барикаді кричить: «Всі лягайте, барикада прострілюється». Ми з оператором нагнулися, сховалися за неї. Тоді я включався у прямому ефірі навприсядки.

Ми записувалися завжди на «Глобусі» чи на місточку через Інститутську. Ефір 20-го числа робили на містку: знизу все горить, вибухає, стоїть дим від шин. Самооборона запускає коктейлі з саморобної катапульти. Вони цілилися в табір беркутівців, над яким ми знаходилися. Коли бачимо  летить коктейль Молотова і падає за кілька метрів від нас.

Не боялися агресії?

Випадків, коли нам агресивно погрожували чи надмірно перешкоджали зйомкам, не було. Час від часу виникали провокації з боку майданівців, особливо напередодні 18 лютого. З такими людьми, чесно кажучи, більше не хотілося би ні зустрічатися, ні працювати. В ці дні атмосфера була дуже напружена, люди знервовані, часом виникали сварки. До прикладу, кілька разів нас не хотіли впускати в Будинок профспілок. Охорона не пропускала, аргументуючи це своїм небажанням або неприхильністю до каналу.

З боку беркутівців перешкоджань чи погроз не було. Якось відзняли ми прорив на Грушевського й бігли на Інститутську робити запис у точці ввімкнення на «Глобусі». Навіть не помітили, як нас узяли в кільце (на передовій тоді постійно стріляли, а ми були ззаду). Спробували якимись лабіринтами дістатися кордону, встановленого «Беркутом». Дійшовши до їхнього логова, попросили нас пропустити, що вони без перешкод зробили.

Як учасники подій ставилися до преси загалом?

Мені здається, що тут велику роль відіграє людський фактор, щось на зразок «подобається ― не подобається». В одних ситуаціях до тебе ставляться прихильно, а в інших ― ні. Всі на емоціях, тому людей потрібно розуміти, на це треба зважати. Загалом була повага до журналістів, до їхньої роботи з обох сторін конфлікту.

Серед майданівців було багато тих, хто будував нову країну за старими правилами, що не дуже добре. Люди ставилися до преси з недовірою, мовляв, усі куплені, ніхто не показує правди. Деякі канали на цьому ґрунті утискалися, виникали конфлікти. СТБ, на щастя, не було в сильній опозиції. На початку Майдану більшість присутніх відмовлялися давати коментар, щось казати. Часто причиною цього була їхня пасивність та небажання. Після прийняття «диктаторських законів» боялися показувати обличчя. Тоді ми просили одягати маски, це спрацьовувало. Всі вчинки людей у таких ситуаціях є нормальними й цілком адекватними.

Що було найстрашнішим для вас?

Коли почалася стрілянина й на Майдані з’явилися снайпери. В жахливому сні не міг уявити, що почнеться масовий розстріл. Моторошно, коли позаду тебе вбивають людей. Пам’ятаю, прийшли на Майдан 21 лютого. Знайомий чоловік повів нас під укріплення, де було більш-менш безпечно. Поки ми розкладалися, налагоджували апаратуру ― він кудись зник. Наступного дня я побачив його серед мертвих. Це страшно: ще вчора ти розмовляв із людиною, а сьогодні вона загинула від кулі снайпера.

Прокоментуйте роботу колег на Майдані…

Коментувати й критикувати роботу своїх колег вважаю неетичним. Можу лише зазначити, що деякі ЗМІ прекрасно бачили події на Майдані, але продукт у них виходив зовсім не той. Зараз ми всі розуміємо, чому так складалося. Це неправильно, але політики каналу кожен повинен дотримуватися, і проти неї важко протестувати.

Щодо України, то в нас з’явилося «Громадське телебачення». Це стало великим проривом для ЗМІ за всю революцію. Ідея «Громадського телебачення» ― це класно. Вони першими подавали гарячі новини, деякі канали робили з них прямі трансляції. Сподіваюся, «Громадське» розвиватиметься й надалі.

Щось скажете про роботу російських колег?

У Росії дуже професійна журналістика, чудові журналісти, але в плані об’єктивності висвітлення подій в Україні у них величезна… прогалина. Я спілкувався з багатьма російськими кореспондентами, які прекрасно все розуміють, але політика каналу змушує їх робити такі речі.

Це була інформаційна війна?

В Криму була інформаційна війна, яку українські ЗМІ, на жаль, програли. Пов’язано це із загальною політикою на півострові: там є українські канали, але їм не вірять, їх не дивляться. Інформаційна війна виступила рушієм розвитку подій у Криму. В Україні «війна» ще не закінчилася, вітчизняні журналісти активно з цим борються.

Я позитивно ставлюся до відключення деяких російських каналів. Є деструктивні речі, які руйнують державу, загрожують її суверенітету. Канал, що відверто пропагує думки про розвал країни, треба частково перекрити. Зараз це цілком нормальне, адекватне і правильне рішення.

Що в вас особисто змінили київські події початку 2014-го?

Я думаю, що в мене, як і в переважної більшості українців, змінився світогляд. Сподіваюся, ми всі винесемо для себе щось нове. Майдан ― це історія. Українці повинні зрозуміти, що все залежить тільки від нас. Це епоха, яка принесе щось нове, звільнить людей від стереотипів, дасть цивілізований вектор мислення. А головне ― свій, не такий, як у Європі чи в Росії. Мені хочеться вірити, що все не дарма. Революція дуже дорого коштувала, і ми не маємо права підвести загиблих.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото зі сторінки Сачалко у Фейсбук
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду