Журналістика під час війни — одна з головних тем Третього Львівського медіафоруму. Ще торік ця тема була зовсім новою, а тепер поруч із зарубіжними воєнними кореспондентами про війну говорять молоді українці, що набули власного досвіду на Донбасі. Один із них, кореспондент «Радіо Свобода» Левко Стек, здобув цьогорічну премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». Його слова про недовіру до журналістів на Донбасі і про те, як важливо висвітлювати темні сторони війни, багатьох шокували. Досвідчений український воєнкор Сергій Каразій (TV Reuters) назвав війну на Донбасі однією з найжорстокіших, які він бачив.

Про те, як війна змінює людину й позбавляє здатності любити, знову говорив російський журналіст Аркадій Бабченко, який пройшов дві чеченські війни як солдат, а грузинську й війну на Донбасі вже як журналіст. Іще один журналіст-ветеран — колишній американський льотчик Нолан Петерсон, який брав участь у військових операціях в Іраку та Афганістані. Тепер він висвітлює війну на Донбасі. На форумі Петерсон розповів про те, чому американці не вірять новинам з України.

 Аркадій Бабченко

«Война, — каже Аркадій Бабченко, — страшна не тем, что там отрывает руки и ноги, а тем, что там отрывает душу. Война влияет на общество так же, как и публичная казнь — снимает запреты. Если можно убивать людей, значит, можно делать всё. Тогда с психикой и мировоззрением происходят жуткие вещи: меняется шкала ценностей, весь мир переворачивается с ног на голову. А самое страшное будет после. Война проста тем, что есть чёрное и белое, свои и чужие. Круг своих сужается до тех, с кем ты общаешься лично, то есть к твоему взводу. А когда возвращаешься с фронта в мирную жизнь, начинаешь ненавидеть гражданских. Первые полгода мирной жизни военный не может даже улыбаться. Наш организм — это химия. Мы живём надпочечниками: адреналином, эндорфином и всеми гормонами, обеспечивающими наш организм эмоциями. Война — постоянное пребывание в напряжении, под страхом смерти. Исчезает радость, доброжелательность, любовь; появляется ненависть, агрессия, желание убивать. Перестраиваться очень тяжело — мне после чеченской войны понадобилось для этого пять лет».

Чим особлива війна на Донбасі

«Це одна з найінтенсивніших та найжорстокіших воєн, які я спостерігав, — каже Сергій Каразій. — Часто застосовують танки, гаубиці, гради та інші артилерійські системи. Те, що було в Косові, навіть близько не можна порівняти з тим, що зараз в Україні: це схоже на найгірші періоди чеченської чи боснійської війни. В Афганістані та Іраку США і НАТО застосовували високоточну й потужну військову техніку. Це було погано для противника, який швидко програвав, але журналістам, які висвітлювали конфлікт, було набагато легше. Якщо ти працював із американськими військовими, ти був у безпеці. А на Донбасі сепаратисти завдяки Росії мають часом потужнішу техніку, ніж українська армія».

 Сергій Каразій

Восени минулого року в Україні відбувалися танкові бої, гідні художніх фільмів. Але жодна людина, крім військових, не могла там перебувати. Звідти немає ніяких кадрів. Військові, що мали з собою GoPro, забували їх умикати, коли починалися бої. Тому, на відміну від косовської, абхазької, грузинської воєн, ця недостатньо висвітлена візуально.

«Конфлікт на Донбасі, безперечно, не є громадянською війною, адже підтримується керівництвом іншої держави. Але було б нечесно казати, що серед бойовиків нема українців. Їх там дуже багато. Також було б нечесно казати, що в українському суспільстві немає розколу», — каже Левко Стек. За рік роботи на Донбасі він зрозумів, що цієї війни взагалі не було б, якби не російські журналісти: «Я переконаний, що весь кошмар, який ми там бачимо, виник унаслідок їхньої роботи».

 Левко Стек

Як співвідноситься журналістика і пропаганда

«Україна не була готовою до жодної війни, надто ж до гібридної, — вважає Каразій. — Із самого початку конфлікту, ще під час окупації Криму, ворог мав досить конкретний план. Його частиною була пропаганда, яка ефективно працювала вже не один рік».

«Коли я приїхав до звільненого Слов’янська, то почув від частини місцевих мешканців, що на них напали сепаратисти, а від іншої — що це зробила українська армія, — додає Нолан Петерсон. —Одна родина була абсолютно впевнена, що в усьому винні літаки американського ЦРУ, що скинули на них бомбу. Коли я почав писати про це статтю, я вагався, чи варто висвітлювати цю історію про ЦРУ, адже очевидно, що це брехня. Але ж я мав висвітлити обидві сторони. Так само треба вирішити, чи писати про російські танки, які перетинають кордон, чи цитувати Кремль, який стверджує, що жодних російських військ на Донбасі немає. Найкращий шлях боротьби з пропагандою — це правда. Журналісти не солдати. Ми не працюємо для того, щоб захистити одну сторону і звинуватити іншу. Ми маємо висвітлити те, що відбувається, й дати аудиторії самій вирішити, хто добрий, а хто поганий».

Нолан Петерсон

Водночас Петерсон каже, що розуміє, як важко бути об’єктивним, розповідаючи про своїх співвітчизників, які протистоять окупантам. Із американським колегою погоджується Левко Стек: «Я часто чую: “Не треба розхитувати човен, от скоро закінчиться війна, ми переможемо, а потім розберемося з нашими проблемами”. Та чи може журналіст брати участь у якійсь інформаційній війні? Це не наша робота. Цим мають займатися спецслужби, уряд, політики, військові, але точно не журналісти. Не можна засуджувати російських журналістів, які розповідають про криваву хунту, й водночас виправдовувати українські новини про щоденну ліквідацію сотень російських солдат і найманців, про те, що всі наші воїни однаково героїчні. Це неправильно. Це пропаганда»

На думку Каразія, Україна перебуває у вигідному становищі, адже майже весь світ визнає Росію агресором. Тому українські журналісти мають розповідати правду про всі аспекти війни, зокрема й про помилки української армії. Журналіст Reuters також рекомендує не зосереджуватися на створенні власних англомовних ЗМІ, а створити умови для роботи іноземних кореспондентів в Україні.

Чому ми не знаємо правди про події на фронті

Сергій Каразій уважає, що українські ЗМІ, особливо онлайнові, занадто женуться за оперативністю, не перевіряючи інформації з фронту. А в умовах складної інформаційної війни, каже він, достовірність і точність мають виходити на перше місце: «На початку війни кількість помилок і фейків в українських виданнях була величезною. Наприклад, кілька разів в онлайн-виданнях з’являлись фото й відео начебто збитих українських літаків або гелікоптерів, узяті з ресурсів сепаратистів. Потім виявлялося, що вони зняті в Сирії чи Лівії. А в серпні — вересні 2014 року з посиланням на ІТАР-ТАСС чи “РИА Новости” кілька разів повідомляли, що бої вже точаться в Маріуполі, хоча ми перебували в місті й не бачили нічого, крім обстрілу крайніх блокпостів».

Щоб не дезінформувати аудиторію, журналіст Reuters радить редакціям скеровувати людей якомога ближче до місця події для перевірки інформації, а також співпрацювати з місцевими журналістами.

«Останній раз я був у Дебальцевому за місяць до оточення, — згадує Стек. — Тоді я зрозумів, що місто втрачене, бо місцеві ненавиділи українських військових. Не через російську пропаганду, а через те, що солдати пиячили. Образ патріотично-усміхненого воїна розбивається об запухле обличчя алкоголіка, що тиняється та шукає, що б украсти. Мене двічі ледь не розстріляли п’яні військові. Алкоголь призводить до того, що люди на фронті гинуть від рук сепаратистів або власних товаришів. Жодна людина на фронті не заперечуватиме випадки мародерства. Українські солдати виносять із покинутих будинків речі, техніку й відправляють додому. Звісно, не всі, але ці випадки не поодинокі. Чи багато про це матеріалів в українських ЗМІ? Про такі речі треба писати. Вони життєво важливі в прямому сенсі слова, бо публікації про це можуть урятувати комусь життя».

За словами Нолана Петерсона, американці вважають усі новини з України брехнею. Й не даремно.

«Коли я чую, як речник української армії стверджує, що в Дебальцевому вбито десятеро людей, або загалом під час війни померло шість тисяч, я розумію, що це неправда, — каже він. — Але вони ніколи не зізнаються в тому, як часто під вогонь потрапляють цивільні люди. Американці теж намагалися це приховувати. Багато хто з українських журналістів каже, що, якщо армія це підтвердить, російська пропаганда відразу візьме це на озброєння. Але якщо ви приховуєте правду, то втрачаєте довіру аудиторії».

Чи дають військові журналістам працювати

«Україна робить дуже великий крок: із восьмого червня іноземним журналістам уперше дозволять працювати зі звичайними українськими солдатами, — каже Петерсон. — Я працював із Національною гвардією, батальйоном “Азов”, але з регулярною армією це було неможливо. Дуже позитивно, що українська влада дозволить об’єктивно висвітлювати ситуацію: це допоможе відновити довіру зарубіжної аудиторії».

За словами Каразія, на початку війни єдиною структурою, що нормально працювала з пресою, була прикордонна служба. Адже перед чемпіонатом Європи з футболу 2012 року прикордонники пройшли тренінги з комунікації із ЗМІ.

«Армія не мала нормальної прес-служби. Кожен новий міністр приводив своїх людей, а коли йшов — забирав. Ніхто не тренував старших офіцерів, щоб вони вміли спілкуватися зі ЗМІ, — каже Каразій. — В Іраку командир підрозділу американської армії та його заступники аж до рівня старшого сержанта мали право відповідати на мої запитання й надавати коментарі. Таким чином я мав змогу швидко отримати свіжу інформацію. Дозовану, звісно. Але наші командири або не хочуть говорити зі ЗМІ, або взагалі не вміють говорити, або говорять щось таке, що ти починаєш сумніватися, чи вони насправді щось знають про ситуацію. Зараз це становище трохи виправляється. До армії почали мобілізовувати журналістів, яких роблять прес-офіцерами».

Які правильні слова треба вживати

Спершу Нолан Петерсон називав людей, що воюють проти України на Донбасі, повстанцями. Згодом зрозумів, що це слово має позитивне забарвлення, адже повстанці протестують проти несправедливості, й замінив його на «сепаратисти» — менш емоційно навантажене.

«Важливо, — каже він, — що зараз американці замінили термін “сепаратисти” на “спільні російсько-сепаратистські сили”. Америка відкрито говорить, що в Україні воюють не просто сепаратисти, а росіяни. Я теж користуюсь цим терміном».

«Нещодавно в одному з поважних українських видань я прочитав: “відбувся обмін заручниками між ДНР і збройними силами України”, — нарікає Каразій. — Можна було написати “полоненими”, або, якщо ми не визнаємо це війною, “затриманими”. Але коли український ЗМІ пише про заручників, він фактично називає терористами обидві сторони».

Чи потрібно думати про наслідки

«Журналистика — это не работа писать то, что ты думаешь. Журналистика — это прежде всего думать. О том, что пишешь. Одно неосторожное слово может стоить кому-то жизни», — каже Аркадій Бабченко.

А Сергій Каразій каже, що в журналістиці, як і в медицині, одна з головних речей — не нашкодити: «Варто перевіряти, чи не мають наші фото та відеозаписи прив’язки до місцевості конкретного блокпоста чи позиції. Причому як з однієї, так і з іншої сторони. Якщо ви журналіст, а не розвідник, і маєте можливість працювати на протилежному боці, ви також повинні дотримуватись цих правил».

«Об’єктивність на війні — це не про стандарти, точність і якість інформації. Я переконався, що об’єктивність — це про людське життя. Й це прекрасна мотивація, щоби бути об’єктивним, — додає Левко Стек. — Я не впевнений, що, коли журналісти Lifenews чи каналу “Звезда” розповідають про чергового розіп’ятого хлопчика чи замордованого снігура, вони розуміють, що за цим настає смерть».

Фото: Аліна Смутко, Олександра Чернова, Alex Hardy, Lviv Media Forum