Цими вихідними, 6 та 7 червня, у Києві на території фонду «Ізоляція» відбувся масштабний журналістський захід - «Донбас Медіа Форум», який зібрав до 400 представників медіа, культурних ініціатив та громадських організацій.

 «Донбас Медіа Форум» був сконцентрований на головних проблемах, з якими стикається журналіст, висвітлюючи життя цього регіону, а також на глобальних проблемах інформаційного простору.

Спікер форуму та голова Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу Володимир Кіпень розповів про результати аналізу інформаційного простору на територіях зони конфлікту та специфіку масової свідомості людей на Донбасі.

Про закриту й чорно-білу масову свідомість

Ключова  характеристика інформаційного простору Донбасу  - неоднорідність, говорить  пан Кіпень: інформаційна насиченість часто межує з інформаційним вакуумом. Більше того, цей простір є вкрай антагоністичним, що зовсім не йде на користь розв’язанню поточних проблем. «Цінності, позиції, ідеали людей часто є діаметрально протилежними. Така антагоністичність не сприяє примиренню чи пошукам компромісу», - вважає медіа-експерт.

Володимир Кіпень

Інші характеристики місцевого інформаційного середовища – маніпуляції та міфологізованість, що є результатом нестачі правдивої інформації. Дослідник пояснює: «Люди використовують ці міфи, щоби якось убезпечити себе від тих масивів інформації, які ми часто ні перевірити, ні обробити не можемо. З іншої сторони, це дає можливість утриматися в своєму світі, який дозволяє їм почувати себе хоча б якоюсь мірою комфортно в абсолютно некомфортній ситуації». Як підсумок, інформаційний простір на цих територіях – це простір війни. Причому, війни психологічної, зі своєю лінією фронту, з намаганням знищити супротивника духовно, деморалізувати його. І, що цікаво, розповідає медіааналітик, цей простір своїми кордонами не відповідає існуючій лінії фронту між так званими «ДНР», «ЛНР» та українськими територіями. «Нам потрібно це розуміти, адже це та лінія фронту, що проходить крізь голови людей», - каже він.

Ключовою характеристикою масової свідомості людей з Донбасу Володимир Кіпень вважає поляризацію. Нині ця масова свідомість чорно-біла, закрита для сприйняття «чужого» погляду. Вона фрагментарна, світ у її сприйнятті розтрощений на уламки, позбавлений цілісності. «Журналісти мають розуміти, що є такі стани масової свідомості, коли достукатися до людей ми в принципі не в змозі. Тому що така свідомість є закритою, блокованою. Вона дезорієнтована. І ця дезорієнтація приводить до зневіри», - пояснює експерт. Помилкою української влади він вважає відсутність загальної державної стратегії і каже, що у ситуації, яка склалася, «треба діяти так, щоби те дезорієнтоване середовище, яке сьогодні послуговується фрагментарною маніпулятивною інформацією, було зорієнтоване на нас».

«Україна на одному березі, а Донбас – на іншому»

Редактор газети «Наша Дружківка» Євген Фіалко приречено визнає, що за цей рік на Донеччині фактично нічого не змінилося: «В міській раді, як і колись, засідають ті ж депутати, які активно проштовхували резолюцію на підтримку місцевого референдуму, у школах працюють ті ж вчителі, що пекли пиріжки, носили на блокпости та збирали гроші для «хлопчиків» – чому вони можуть навчити наших учнів? У газетах працюють ті ж журналісти, які задовго до трагічних подій готували маси до потрібного сприйняття «Русского мира», їхні погляди незмінні й зараз. Словом, нічого не змінилося, хоча начебто й хвороба, що призвела нас до трагічних подій, має свою назву, має свій діагноз».

Редактор газети «Наша Дружківка» Євгеній Фіалко, редактор газети «Общежитие» Віталій Виголов з Краматорська, редактор газети «Московський комсомолець в Донбасі» Дмитро Дурнєв, головний редактор сайту «Політика 2.0» Сергій Сакадинський з Луганська.

Цей діагноз Євген Фіалко ставить з легкістю, ім’я йому – асиміляція. Редактор пояснює, що це була державна політика, яка припинилася за роки незалежності, та разом із тим нічого не робилося і не робиться задля українізації. «Якщо говорити про те, що треба робити, то безумовно повертати Донбас в українську сферу. Очищати його українське коріння. Але, на жаль, асиміляція настільки викривила мислення наших земляків, що українська тема не проникне в серця та душі тих людей, які нині проживають на Донбасі».

Єдино можливий спосіб достукатися до них журналіст вбачає у порушенні  гострих соціальних питань: «На Донбасі люди люблять щось конкретне, вагоме, і якщо ми будемо порушувати  соціальні питання, - яких море, і кількість яких з кожним днем збільшується, - то люди повірять нам, повірять нашим виданням, і разом з цим, повірять нашій українській ідеї». Він зауважує, що реалізувати це без зовнішньої підтримки – а саме підтримки державної – вкрай складно.

«Так вийшло, що Україна на одному березі, а Донбас – на іншому. І ось частина бійців з власної ініціативи давно переправилася на інший берег, захопили на ньому плацдарм. Вони всі ці роки існують там, під вогнем, стікають кров’ю, вони потребують термінової допомоги. А на цьому березі усе ходять і обговорюють: а може ми не так вчиняємо, а може ми подумаємо, а може почнемо домовлятися, а може ці люди не «ті» і т.д. В результаті ми програємо цю війну», - підсумовує пан Фіалко.

Про міжнародний рівень і взаємодію влади та медіа

Натомість прес-аташе представництва ЄС в Україні Давід Стулік наголосив, що Україна зовсім не програє інформаційну війну, навпаки – вона її виграє. Він каже, що європейці добре розуміють, що відбувається насправді: «Найкращими вашими союзниками є іноземні журналісти, які тут працюють. Але вони не згруповані. Це дуже інтелігентні молоді люди, які розуміють, що тут відбувається, і я думаю, що це набагато краще, ніж тисяча іномовних телеканалів».

Витрати на створення останніх ліпше приберегти, на думку пана Стуліка, на газети, які слід роздавати на сході України громадянам та солдатам.

 Давід Стулік

«Ще хочу сказати, що різні дослідження суспільної думки показали, що в більшості європейських країн понад 70% людей не сприймає російську пропаганду. Так що європейці не зомбовані, вони прекрасно розуміють, що тут відбувається. Якби Україна програвала інформаційну війну, вже давно не було б санкцій відносно Росії. Так що не драматизуйте!», - оптимістично додає представник ЄС в Україні.

Що стосується взаємодії влади та медіа, журналістка Hromadske.tv Настя Станко каже, що просто не вбачає подібне можливим. Їй легше і приємніше працювати самій, без «допомоги влади»: «Я б хотіла, щоби влада не заважала. До нас доходять дуже неприємні чутки від місцевих журналістів, які говорять, що Служба безпеки не зовсім дозволяє нормально працювати». Настя Станко розповіла, що місцеві журналісти кажуть, що існує таке поняття як «небажані новини», в разі публікації яких журналісту можуть натякнути на те, що його посадять за сепаратизм.

 «Ми завжди перевіряємо інформацію, а тим людям, що про це нам повідомили, довіряємо. От якось питаємо в них: «А чого ви не пишете нам про АТО, ви ж там живете, там же багато чого відбувається?», а вони й кажуть: «Ми взагалі не хочемо писати про АТО, тому що нам трохи страшнувато», - розповідає Станко.

Самоцензура і стандарти Reuters у час війни 

Військовий кореспондент Роман Бочкала впевнений, що для журналіста є дуже важливою самоцензура. А ще він (журналіст) повинен розуміти, що під час збройного конфлікту на карту поставлено набагато більше, ніж зазвичай: «Тому кожне слово, кожна цифра, кожна емоція важать дуже багато. Це не означає, що редактор чи Міністр інформаційної політики має вирішувати, що тобі писати. Просто журналіст має виходити з того, що своїм словом він може зробити комусь надзвичайно боляче, чи поставити на карту державну безпеку».

Зокрема, військовий кореспондент вважає неприйнятним озвучувати реальні цифри жертв конфлікту. «В Ізраїлі таке правило, наприклад, що поки конфлікт, операція не завершені, то цифри узагалі не називаються – скільки людей загинуло, скільки було поранено. І ми повинні самі усвідомлювати, що можна писати, а що не можна. Я кажу про самоцензуру», - пояснює свою позицію Бочкала. Також він додає, що не вірить в об’єктивність журналіста в принципі (як і будь-якої людини), про що би він не писав. Однак вважає, що «об’єктивними мають бути інструменти, якими керується журналіст». У цьому і полягають ті стандарти, що мають бути головними для журналістської спільноти, особливо у час війни.

Світлана Єременко, Андрій Цаплієнко, Роман Бочкала, Наталка Гуменюк

«Ми маємо стати тими людьми, які бережуть реальність», - говорить журналіст-міжнародник Hromadske.tv Наталка Гуменюк. Вона, як і Роман Бочкала визнає, що з військовими треба співпрацювати, бути дуже обережним, аби не видати їхнього місця перебування, проте: «Війна – це не тільки зброя і військові, - каже журналіст. - Є величезна кількість цивільного населення. Немає інших громадян, вони всі однакові. Обов’язок сильної, нормальної країни – захистити життя кожного громадянина». 

Журналістка каже, що побутує така думка, мовляв, усі ті стандарти BBC та Reuters – то для хорошого часу, для країн, в яких не було воєн, а тому для нас вони не працюють. Та насправді, у часи війни дотримання стандартів важливе як ніколи: «Медіаспільнота, світ ішли дуже довго до того, щоби з кожним боєм, з кров’ю, з втратами кожен раз вносити інші правила до цих стандартів. Тільки той факт, що ти маєш говорити правду, маєш намагатися подати всі сторони конфлікту довів, що це єдиний вихід утримати і зберегти суспільство. І дуже багато суспільств, які потім виходили зі стану війни, казали: «якби ж ми тільки цього дотримувалися».

Наталя Гуменюк також стверджує, що не існує великої брехні та маленької брехні. І коли порушуєш стандарт – обов’язково втрачаєш довіру. Вона також наголошує на нестачі дуже простої інформації на регіональному рівні у той час, як Україна не є закритою країною, і журналісти мають усі можливості таку інформацію поширювати: «Є країни, в які потрапити дуже складно, де немає навіть телефонного зв’язку. У нас все-таки є величезний регіон, де живуть мільйони людей, куди, попри всю небезпеку, можна телефонувати, де в багатьох людей є родичі, де дуже багато людей знають, що відбувається, але поза тим, фактично цієї інформації немає».

Нині у Донецькій та Луганській областях озброєні сепаратисти захоплюють редакції, а на окупованій території встановлюється цензура. Масово зачиняються десятки обласних газет,  радіостанцій та телеканалів, припиняють роботу інтернет-видання.

Фрагмент фотовиставки «Хронологія війни» - роботи донецького фотографа Сергія Ваганова

У своїй доповіді редактор газети на Донеччині Євген Фіалко згадав про свого земляка, українського дисидента Олексу Тихого, чиї слова, написані чотири десятиліття тому, вважає розгадкою трагедії, яка сталася, та пророцтвом:

«Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужності до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди…».

 Фото - Марія Дачковська, Ольга Ластівка