«Медіаграмотність» продовжує запитувати колег, чи вдаються вони до самоцензури й чи існують для них табу серед тем та героїв. Відповіді Петра Біляна, Дарії Кутецької, Азада Сафарова, Олени Курячої, Антона Подлуцького та Сергія Кузіна можна прочитати тут.

Дмитро Фіонік , заступник головного редактора тижневика «Контракти»:

– Вопрос, конечно, философский. Самоцензура есть у всех, и у журналистов в том числе. По крайней мере в том, что касается моральных принципов. Журналист старается излагать свои мысли так, чтобы это не нарушало общечеловеческие моральные ценности. Что касается политической самоцензуры, то, слава богу, нас пока это не коснулось.

Вопрос слишком широкий. Персоны, о которых мы не хотим писать, существуют всегда. Потому что если все васи пупкины захотят изложить свою позицию на страницах нашего еженедельника, то, конечно, мы будем фильтровать этих васей пупкиных, поскольку не каждый из них является для нас желательной персоной.

Что касается политиков, то есть определенные ограничения, связанные с тем, чтобы быть объективными. К примеру, если представитель одной политической силы захочет попасть к нам на страницы, то мы ставим параллельно мнение и другой стороны. Если это сделать невозможно, мы отказываемся от публикации. В нашей практике были случаи отказа политикам. 

Мар’яна П’єцух, журналіст, співробітник телевізійного продакшна:

- Необхідність самоцензури пов’язана з корпоративною культурою однієї з редакцій, із якими я співпрацюю. Табу для мене – ті теми, в яких я вважаю себе не досить обізнаною, тож не хочу ганьбити ані себе, ані редакцію. Серед героїв є окремі табу, пов’язані з особистими стосунками.

Ольга Курішко, редактор журналу Weekly.UA:

– Я за самоцензуру. Негативный момент этого явления только в том, что под «давлением» самоцензуры я пишу комментарий часа три. Всему виной воспитание. Ну и, наверное, самоуважение. Нас всех в детстве учили хорошо подумать перед тем, как что-то сказать, а это – та же самоцензура! Например, работая в одной ежедневной газете, мы всем отделом решили не брать комментарии у неприятных нам людей. Мы не звонили маргинальным политикам, только чтобы не выслушивать пассажи типа: «Тимошенко украла весь газ» или «Севастополь – русский город». А цитаты Константина Затулина, приводившие в исступленный восторг всех местных русских шовинистов, мы за пивом решили не ставить в газету вовсе. Потому что лучшая борьба с такими комментаторами – не критика, которая только добавляет им популярности, а игнорирование.

Более организованная и поддавшаяся глобализации самоцензура – это уже редакционная политика. Она должна быть. Журнал о финансах не может писать о чиновниках-педофилах, если только они не обрушат индексы ПФТС, а газета о садоводстве не будет писать о них вовсе.

Что касается табу, то у меня оно осталось на всевозможных политических экспертов – уж очень часто они глупости говорят. Есть и одна тема, за которую я не возьмусь. Не стану писать какая именно, чтобы не «засветить» источник. Вот и приходится ходить шептать в камыши.

Світлана Долинчук, спеціальний кореспондент газети «Экономические известия»:

– Честно признаться, я никогда об этом не думала (смеется). Я пишу о ситуации в топливно-энергетическом комплексе. Бизнес-среда прагматична, и у меня даже мысли не возникало, есть ли у меня самоцензура. Моя задача – в деталях рассказать читателю обо всех нюансах в этой сфере.

У меня нет персон, о которых я боюсь или не могу писать.

Маргарита Ситник, кореспондент програми ТСН (канал «1+1»):

– Ніколи не думала про це. Можливо тому, що займаюся такими темами, в яких цензурувати особливо й нічого.

Щодо табу, то я б не хотіла писати про політику.

Олена Кулигіна, релігійний журналіст, редактор російської версії сайту Релігійно-інформаційної служби України:

-  Самоцензурі - певно так, і саме тому не дозволяю зовнішнім «цензорам» втручатися в мою роботу. Головним моїм цензором залишається совість.

Я працюю в релігійній журналістиці. Хоча в релігійному житті відбувається дуже багато добрих речей, але суспільну увагу викликають переважно негативні, або конфліктні повідомлення. І чомусь є дуже багато людей, які вважають за можливе «рекомендувати», а то й вчити, про що писати, а про що ні. Добре, що РІСУ не залежить від жодних церковних органiзацій, і єдиним критерієм нашої, і моєї зокрема, роботи є важливість тої чи іншої інформації для читача. Тому я можу писати і про проблеми в релігійних організаціях, якщо мені як журналісту про це стає відомо, і про окремих релігійних діячів, чия діяльність в окремих випадках дискредитує релігійну спільноту.

Бути відкритим і говорити про реальні проблеми - важливіше і корисніше, ніж замовчувати їх і робити вигляд, що нічого не відбувається. Говорячи про це, ми допомагаємо і самим церквам побачити внутрішню загрозу, і людям, які шукають відповіді на складні питання.

Про табу, напевно, варто говорити на прикладах, і зараз я не можу назвати заборонених в РІСУ тем. Хіба щось, що може зашкодити людям або потребує більш ретельного дослідження. Для нас важливо залишатись джерелом неупередженої та об'єктивної інформації, незалежно від того, чи подобається вона мені особисто чи ні.

Артем Захарченко, незалежний журналіст:

- Думаю, що не вдаюся. Пишу все, що вважаю за потрібне, а статус фрилансера дозволяє вибирати, до якого видання віддати той чи інший матеріал.

Табу для мене є тільки ті теми або постаті, які я сам не хотів би, щоб суспільство пам’ятало. Наприклад, вважаю, що без крайньої потреби не варто писати про Леоніда Кучму й цитувати його – про таких персонажів людям просто не треба нагадувати, про нього всі мають якщо не забути, то, принаймні, звикнути, що він – ніхто.

Олексій Коваль, автор «Дзеркала тижня», екс-керівник міжнародного відділу служби новин телеканалу «Інтер»:

- Цензурування себе - це, мабуть, найскладніше в журналістській роботі, адже ти свідомо обмежуєш своїх глядачів чи читачів у певній інформації. Але для того, щоб мати право це робити, ти сам повинен мати дуже чіткі переконання та внутрішні принципи,  щодо того, що ти робиш правильно - подаєш читачеві лише важливу інформацію. Є певні внутрішні фільтри, які, як на мою думку, виробляються під впливом етичних норм, радше ніж під впливом політичним, чи, скажімо внутрішньо-редакційним. Якщо ті щось викидаєш свідомо, то мусиш пояснити та довести, чому так вдіяв, тим, хто не буде згоден з твоєю позицією.

У своїй роботі на телебаченні я дотримувався таких принципів, що ми не мусимо вихваляти насильство, розказуючи про війну. Ми не мусимо в своїх сюжетах давати чиїсь ідеологічні настанови, якщо вони не збігаються з твоїми власними або не додають нічого до картини події чи факту, яку ти змальовуєш. Дуже вдалим, як на мене, був би сюжет/стаття, де журналіст міг би показати свої особисті переконання чи переживання, думки щодо події, але у той самий час менше цензурувати і відкидати факти, які не збігаються з його власним баченням. В такому разі самоцензура, яка спрямована на захист глядача/читача від певного негативу, не перетворилася б на спотворення фактів (що неприпустимо).  

Табу нема, є, мабуть, теми чи персони, про які більш або менш цікаво писати. Якщо тема не зацікавила мене, мені складніше написати про неї цікаво. Табу для мене - це писати нецікаві статті.