Провідні видання світу, на кшталт The Economist чи The Financial Times, а останнім часом і популярні польські видання Gazeta Wyborcza та Rczeczpospolita, стали платними. А це означає, що авторські права на прочитання їхніх текстів (по суті, перекриття доступу не надто грошовитим, м’яко кажучи, читачам з інших країн до розміщеного в них контенту) блокують можливість долучитися до оперативної інформації та знань і стають гальмом на шляху до вільного поширення й розповсюдження інформаційних потоків.

Очевидно, що кожне видання має право самостійно визначати власну інформаційну політику, закриваючи очі на те, що таким чином воно істотно зменшує кількість зарубіжних читачів, котрі б бажали ознайомитися з розміщеною там інформацією.

Та є одне «але», яке в умовах української економічної дійсності істотно впливає на вітчизняного читача. Бо якщо для людини, яка тією чи іншою мірою володіє іноземними мовами, доступ до значної частини зарубіжних видань стає перекритим, то вона (рано чи пізно) змушена буде звертатися до інформації, розміщеної в доступних для неї російських виданнях.

А це означає не що інше, як непродумане виштовхування українського читача в російський інформаційний простір.

Фактично можна говорити про своєрідний відповідник «фінансової цензури», що може відбитися на доступі до якісної й необхідної інформації для українців. Адже більшість із них заплатити за надання цих інформаційних послуг будуть просто не в змозі.

То що, нехай тоді замість Gazeta Wyborcza та Rczeczpospolita читають «Комсомольську правду», «Московский комсомолец», «Огонек», «Коммерсантъ» чи «Аргументы и факты»?

Звісно, хтось може заперечити, що не все так погано. Адже в інтернеті все нібито доступно, й ви можете отримати безкоштовно новини на будь-яку тему, на будь-який смак, із будь-якої країни. А вартість доступу до інтернету в Україні невелика (порівнюючи з ціновими відповідниками в західних країнах), тимчасом як швидкість інтернету чи не одна з найвищих у Європі.

Можливо, справді так і є. Але тільки тоді, коли йдеться про доступ до новин. Та якщо, приміром, ви бажаєте ознайомитися з науковою інформацією, останньою політичною аналітикою чи з яикмось іншим недоступним вам контентом, то в Україні з цим відразу ж виникають питання. Та й для науковців це проблема, бо здебільшого серйозна наука тепер робиться саме «там».

Очевидно, що необхідно терміново шукати вихід із цієї некомфортної для українців інформаційної ситуації. Й тут на допомогу можуть прийти такі призабуті інформаційні джерела з минулого, як бібліотеки.

Наразі вимальовується нова інформаційна роль бібліотек в Україні, але за умови надання бібліотекам кардинально нових можливостей, враховуючи при цьому позитивний досвід розвинутих держав світу. Бібліотеками мали б надаватися послуги підключення до Wi-Fi, інтернету, можливість переглянути зарубіжну й українську періодичну пресу. Важливою є й наявність лекційного залу та видача читачам фільмів чи музичних СД.

Іншим дуже важливим елементом ноу-хау для бібліотек могла би стати передплата на електронні відповідники закордонної преси. Бо якщо знайти реального спонсора для оформлення передплати на рік, скажімо, на The Economist чи The Financial Times, то до такої бібліотеки молодь і зацікавлені фахівці з’їжджалися б з усього Києва.

Готуючись до вступу в Євросоюз, ми маємо зважати на те, що в Європі копірайт не є порожнім звуком. І якщо ставитися до цього серйозно, то ви не маєте права безкоштовно передавати через інтернет книги в електронному вигляді, якщо це не дозволено власниками авторських прав.

Копірайт важливий тому, що дозволяє діячам літератури й мистецтва заробляти на життя своєю інтелектуальною працею. Адже коли через інтернет можна буде отримати будь-що безкоштовно, хто тоді купуватиме книжки?

Якщо ж за це платити ті гроші, які вимагає Amazon, то там цифрова книга коштує приблизно стільки ж, як і паперова. Тобто 20–50 чи й 100 доларів за серйозну книжку. Але чи багато можна начитатися за таких цін?

Тому можливість доступу до потрібної інформації за невелику ціну — основна причина існування публічних бібліотек на Заході. Це як прокат автомобілів чи будь-чого іншого, коли в ЄС ви можете за 50 доларів орендувати авто на день замість купувати його за повну ціну.

Але в Європі роль бібліотеки (муніципальної, наприклад) полягає в тому, що муніципалітет виділяє бюджетні кошти на те, щоб бібліотека сплачувала роялті (будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування) власникам копірайту книги.

Для бібліотек, звісно, передбачено великі знижки як для гуртового покупця. А будь-який житель району чи містечка отримує цей інформаційний контент безкоштовно або за символічну плату.

Проте якщо держава платитиме по 50 чи 100 доларів за книжку кожному читачеві, вона збанкрутує. Бібліотека купує 1 екземпляр книжки за 100 доларів і потім, скажімо, дає його в оренду читачеві за 1 долар. Доки книжку читає один читач — іншому вона недоступна. Жодного копіювання й порушення авторських прав немає. Якщо ж в електронній бібліотеці книжка буде копіюватися кожним читачем — те ж саме, що продаж її на Amazon.

Крім того, саме бібліотеки можуть напряму домовлятися з певними авторами про безплатну передачу їм права користування тими чи тими творами.

На Заході подібні бібліотечні заходи є політичним питанням. Причому низового рівня. Якщо громада вирішить, що їм таке потрібне — так і буде. Якщо ж люди прагнуть розширити поле доступу до культури, то їм не можна відмовити.

І тут ми підходимо до дуже цікавого питання — чому в Європі, де майже скрізь вільний доступ до Wi-Fi та інтернету, не закривають бібліотеки? ОТже, вони потрібні сьогодні людям.

Нині в Україні функціонує розгалужена мережа бібліотек, і основне завдання — це зберегти її, не допустивши розвалу та одночасно перевести їх на модерні сучасні інформаційні рейки.

Гальмування розвитку нових інформаційних технологій не вигідне ані авторам, ані читачам. І зараз настає той момент, коли треба щось вирішувати, не зупиняючи при цьому процес обігу паперових ЗМІ чи книг і не ставлячи жодних перепон перед появою їхніх цифрових замінників.

Нові методи роботи з необхідною інформацією дали бібліотекам новий шанс та могли б надихнути тих, хто приймає рішення в Україні, на переведення їх із часом у статус архівів: як паперових книжок, так і електронних книг та медіа.

Коли, наприклад, читач, прийшовши до бібліотеки, продивився необхідну йому газету, журнал чи книжку на обладнанні бібліотеки й вона йому сподобалася, він відразу ж може купити її (скопіювавши на свій електронний носій).

Як вчить європейський досвід, бібліотеки там виконують роль розширення світогляду в населення, якого не дає навіть вища освіта, та поглиблення знань і навичок в основній професії.

Це тільки маленька частина того, що роблять бібліотеки для західного читача. Бо без вільного доступу до нецензурованої інформації, широкого світогляду й гуманістичних установок із населенням може статися те, що відбулося в Росії: що згори їм спустять — у те вони й повірять.

Очевидно, що в Україні має відбутися інформаційна модернізація бібліотек. Їх необхідно переобладнати під нові інформаційні вимоги, щось на зразок сучасних «інформатек».

Не виключено, що з часом сучасні бібліотеки стануть узагалі віртуальними, а всі наявні фонди, і в першу чергу періодичних видань, будуть оцифрованими. Й цінність матиме лише інформація, а не її носії, за винятком хіба що музейних експонатів.

Але чи не варто для втілення в Україні ідеї доступу читачів до західних електронних ЗМІ спочатку звернутися, наприклад, до посольства Польщі по допомогу в отриманні передплати (хоча б декільком бібліотекам у Києві і Львові) на Gazeta Wyborcza та Rczeczpospolita, а до амбасади Великої Британії — передплати на The Economist та The Financial Times? Адже з чогось потрібно розпочинати.

А от у подальшому подібна інформаційна ініціатива (за підтримки Сполучених Штатів, Канади, Великої Британії, Німеччини, Франції, Польщі й Литви) цілком могла б перерости у створення в Києві «Будинку преси», де б українці отримали доступ до передплатних західних електронних ЗМІ.

Це стало би першим кроком до переформатування українського інформаційного поля в бік Заходу. А подібний «Будинок преси» би міг стати першою в Україні сучасною «інформатекою».