У середині лютого в американській школі (Паркленд, Флорида) була стрілянина — дев'ятнадцятирічний нападник убив 17 людей. Ця подія вкотре збурила суспільство та порушила тему контролю над зброєю. Два тижні потому медіапростір США знову згадав цю тему — тепер уже через Дональда Трампа. Американський президент хизувався тим, що він вчинив би геройський вчинок і вбіг би до школи навіть неозброєний.

Реакція ЗМІ не змусила себе довго чекати. Колонка на CNN іронічно зауважувала, що Трамп у своїх очах завжди герой, що б він не накоїв. Підтягнулись і The New York Times, які жартівливо відзначили хоробрість президента, щоправда, лише гіпотетичну. Скептичне до Трампа ліво-ліберальне медіа Vox відреагувало на заяву президента серйозно, але все ж не втрималося від шпильки в заключній частині матеріалу. Навіть в оглядовій аналітичній статті на Politico не втрималися від кепкування із роздмуханого его президента.

Із Трампа пожартували всі, хоча уявити собі таке ставлення в американській пресі ще 20 років тому практично неможливо. Протягом ХХ століття гумор використовувався в політичній журналістиці лише зрідка у профільних виданнях, а також у карикатурах. Однак за останні десять років ситуація змінилася: іронія та сарказм усе частіше стають незамінним інструментом колонок і редакційних матеріалів.

«Президенте Трамп, будь ласка, прочитайте конституцію», — такий заголовок маларедакційна колонка американської газети The New York Times, приурочена до річниці президентства Дональда Трампа. Навіть для пересічного американця не секрет, що ліберальна, здебільшого продемократична NYT перебувають у стані своєрідної холодної війни із президентом. Тому їхні кпини, як і подібну поведінку по відношенню до деяких демократів із боку консервативнішої газети The Wall Street Journal можна зрозуміти.

Проте Дональд Трамп — далеко не перший президент, якого критикують ліво-ліберальні ЗМІ. Були ще Джордж Буш-молодший, Дуайт Ейзенхауер, це якщо не згадувати ще й Річарда Ніксона... Втім, критика цих президентів та й інших політиків супроводжувалася радше жорсткою риторикою, а не гумором. Чому ж тепер останній стає все поширенішим?

Історія питання

Причини такої зміни лежать в еволюції американського публічного дискурсу. На початку ХХ століття в західній пресі існував великий запит на політичну сатиру. Однак тут доріжки європейської континентальної преси з одного боку та американської і британської — з іншого, розійшлися. Перша схилялася до сатири як одного із жанрів журналістики та часто подавала карикатури й іронічно-сатиричні тексти окремим розділом у серйозних виданнях. Назва жанру фейлетону, який передбачає висміювання певних негативних процесів, перекладається із французської як окремий аркуш (рубрика) в соціально-політичній газеті.

Вперше таку рубрику запровадили у французькій газеті Journal des Débats в 1803 році. У нижній секції газети почали подавати інформацію на культурну тематику. В 1836 році паризьске видання La Presse зробило окремий додаток під назвою Feuilleton, а ще пізніше таку традицію перейняв віденський часопис Die Presse.

Поступово практика поширилоася по Центральній Європі, а наповнення додатків змінилося з культурно-розважального на гумористично-сатиричне. Вже наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття фейлетон стає самодостатнім жанром, у якому злободенні теми висміюються через іронію та сарказм. Цей жанр здобуває популярність у різних країнах Європи та Російській імперії.

Інша ситуація склалася в англомовній пресі. Там навіть сама назва «фейлетон» не прижилася: у британських та американських виданнях так здебільшого називали не іронічні матеріали на суспільно-політичні теми, а багатосерійні художньо-публіцистичні вставки у газетах.

Натомість англомовна традиція передбачала виділення критично-сатиричних жанрів в окремі спеціалізовані видання. Здебільшого тоді ці видання займалися карикатуристикою, що тривалий час не дозволяло вважати їх серйозними в суспільному сприйнятті, але водночас зберегло та розвинуло сам жанр карикатури. У Британії першої половини ХХ століття це був журнал із промовистою назвою Fun («Веселощі»).

Серед пізніших часописів і тих, що дожили до сучасності, можна відзначити Private Eye.  Визначальним є й ставлення аудиторії до таких видань: британські читачі сприймають їх радше як таблоїди, ніж як суспільно-політичні видання.

Обкладинка Private Eye, квітень 2015

Така ситуація сталася й у США, де сатиричні журнали створюються студентськими спільнотами в межах кампусів елітних університетів: Єля (The Yale Record) чи Гарварда (Harvard Lampoon). Або ж вони є частиною лайфстайлових видань, таких як, наприклад, The Realist.

Чи не єдиним винятком із цього правила є тижневик The New Yorker, якому вдається балансувати між лайфстайловими та соціально-політичними темами. Цей журнал настільки захопився ідеєю сатиричної критики, що містить навіть окрему рубрику «Гумор» як у друкованій, так і в електронній версії. Її автори, наприклад, люблять імітувати процес прийняття рішень у Білому домі, відштовхуючись від наявних фактів та дофантазовуючи деталі. При цьому щедро приправляючи текст іронічними вставками та гротескним зображенням дійових осіб. Наприклад, журналісти посміялися зі звички Трампа не читати Щоденного президентського звіту (документ, який готують для президента щодо подій у країні й по всьому світі).

Спостереження за щоденним звітом — незмінна рутина президентів декілька останніх десятиліть, однак Трамп зауважив, що йому простіше сприймати інформацію на слух. Тому New Yorker опублікував гумористичний (радше художній) матеріал щодо рішення Трампа проводити брифінги у формі ляльок із «Маппет-шоу», бо так йому зручніше сприймати інформацію.

У деяких інших матеріалах застосовується більш аналітичний підхід, коли в сатиричній формі розглядають реальні дії політиків. Наприклад, колумніст New Yorker та письменник Енді Борвиц висміяли «гіпотетичну героїчність» Трампа, згадуючи, як той «відмазався» від війни у В’єтнамі.

Водночас сам по собі гумор протягом тривалого часу в американській пресі мав чіткі межі. Жодна газета з «великої четвірки» (The New York Times, The Washington Post, The Boston Globe та Chicago Tribine) не наважувалася його активно використовувати. А якби й спробувала — це не гарантувало би розуміння читачем.

Президенти-гумористи

Визначити фактори зростання ваги гумору в американській прессі достатньо важко, оскільки не зрозуміло, що первинне — «лібералізація» публічного життя простого американця чи технічний розвиток медіа. У будь-якому випадку зміна норм публічної поведінки політиків вплинула не тільки на ліберальніше сприйняття влади та втрату дистанції між політиками й суспільством, але й змусило медіа бути менш серйозними.

Відхід від чітких ієрархій через гумор не є новим засобом завоювання всенародної любові. У ХХ столітті це наочно продемонстрував президент США Рональд Рейган із його жартівливою манерою спілкування та наперед заготовленими анекдотами. Яскравим прикладом публічної риторики Рейгана були його жарти про Радянський Союз (за його словами — здобуті від самих радянських громадян).

 

Жартівливий підхід до «імперії зла» став яскравим контрастом похмуро-акопаліптичного ставлення попередніх лідерів. Показово, що в той час медіа дуже скептично ставилися до такої поведінки президента-республіканця. Іронія політика сприймалася не як відкритість і простота, а як безвідповідальність та інфантильність. Щоправда, таке ставлення було зумовлене не так жартами, як нерідко зверхнім тоном президента. У кінці 90-х критична до жартів Рейгана The New York Times розмірковувала на тему доцільності політичного гумору та його меж. Навіть каденція демократа Білла Клінтона, який також не гребував дотепами, не змусила ліберальні медіа змінити свій підхід.

Серйозні зміни сталися з приходом у Білий дім Барака Обами — теж щедрого на жарти.

Видання стали потрохувизнавати дієвість гумористичної манери спілкування глави держави із журналістами та частково їїпідтримувати. Після приходу до влади Дональда Трампа ліберальні медіа навіть почали з певною ностальгією згадувати стиль його попередників — «стендап-коміків» у Білом домі.

Зміни з політичної риторики поволі перейшли і в медіасередовище, оскільки преса, залишаючись головним споживачем політичних виступів та заяв, на собі відчула його ефективність. І якщо у статті в американських ЗМІ емоції автора досі не потрапляють, то в колонках чи редакційних матеріалах гумор став самодостатнім інструментом.

Від самої перемоги Дональда Трампа на виборах і до найсвіжішихподій редакційні колонки продовжуть критикувати Трампа через іронію. Наприклад, New York Times та Washington Post дещо гротескно писали про нові «темні часи» та кепкували з приводу того, що далі США немає вже чого боятися.