Понад місяць тому мені раптом зателефонували з Першого національного телеканалу. «Раптом» – тому що інтерес до моєї особи після всього, що було сказано і написано мною про діяльність цього каналу – і в минулі роки, й особливо в останні два, під орудою Бенкендорфа-Арфуша, – аж ніяк не могло сприяти позитивній зацікавленості працівників Першого в моїй особі. Але сталося маленьке диво, і дзвінкий дівочий голос розповів, що їхній творчий колектив зараз знімає телефільм до ювілею підпільної організації «Молода гвардія» (який влада вирішила відзначати на загальнодержавному рівні), що вони записують думки різних експертів про цю організацію, і що їх зацікавили мої тексти про Другу світову війну й українців на цій війні.

Першим моїм бажанням було ввічливо пояснити, що високе телевізійне начальство все одно змусить викинути з остаточного варіанту стрічки навіть згадку про такого собі Сергія Грабовського, але потім я вирішив – а чого б і ні? Нехай інформація, що аж ніяк не корелює з ортодоксальною, створеною агітпропом ще за сталінських часів оповіддю про молодіжну підпільну організацію в Краснодоні, допоможе творцям стрічки, і не матиме жодного значення, залишусь я в кадрі чи ні. Отож домовилися, коли за мною прийде машина, щоб відвезти до студії на запис… Проте випали непередбачувані обставини, запис у призначений час не відбувся, та ми одразу ж чітко домовилися про день та годину, на які цей запис переноситься.

І – мовчанка… Ані дзвінка, ані есемески. Ймовірно, наївним авторам стрічки «старші товариші» пояснили, хто має бути у них правильними експертами…

Ну, а далі насунулися, як казали у стрічках минулих років, «суворі трудові будні» з їхніми проблемами. Але сюжети, пов’язані з «Молодою гвардією», час від час муляли мені. Адже йдеться про речі, які є складовою масштабної української трагедії 1940-х років і які сьогодні потрапили під прес урядових постанов та совєтоїдних ідеологем. Отож, подумав я, варто сказати те, що не прозвучало і не може зараз прозвучати з телеекрана, – про цю організацію та про тодішній історичний контекст ще до появи офіціозної стрічки, де навряд чи залишаться інтерв’ю з кваліфікованими експертами, яких записали у тій студії Першого національного, куди мені не пощастило потрапити (або ж ці інтерв’ю будуть безжально кастровані… тобто відредаговані).

Ідеться не про якісь сенсаційні відкриття, зроблені в архівах останнім часом (тим більше, що ці архіви в Росії і на Донбасі знову або фактично зачинені, або ретельно препаровані). Ідеться про те, про що давно відомо фахівцям.

Ось те, що я мав намір сказати телевізійникам (а добре було б – і глядачам), але не отримав можливості це зробити.

Перше, найелементарніше запитання, яке неодмінно мусить поставити перед собою той, хто робить стрічку про «Молоду гвардію» чи пише про неї, – а чи взагалі існувала така підпільна комсомольська організація? Чи це просто вигадка пропагандистів сталінського часу, ще одна міфологема, призначена для згуртування народних мас під прапором партії більшовиків? Такий самий міф, як і «останній бій 28 панфіловців» чи «подвиг капітана Гастелло»?

Не буду посилатися на численні статті та інтерв’ю Євгена Стахіва, учасника тодішніх подій у Краснодоні, підпільника-оунівця. Нехай відпочинуть від пропагандистського шаленства, яке негайно охоплює їх при згадці цього прізвища, такі «історики», як Володимир Мінаєв, для котрого так званий план Даллеса – справжній директивний документ ЦРУ, а всі, хто був проти Сталіна – це «п’ята колона»; ті ж, хто їм вірить – то «агенти впливу». Тексти такого рівня взагалі не надаються до наукового аналізу та полеміки (хоча на них якраз і ґрунтується нинішній офіціоз). Процитую російського автора Еріка Шура, котрий мав можливість ознайомитися з наданими архівом ФСБ редакції часопису «Совершенно секретно» матеріалами справи №20056 – двадцятьма вісьмома томами матеріалів слідства за звинуваченням поліцаїв і німецьких жандармів у розправі над молодими краснодонцями. Й ось висновок Еріка Шура: «“Молодую гвардию” придумали дважды. Сначала в краснодонской полиции. Потом Александр Фадеев. До того как было возбуждено уголовное дело по факту хищения новогодних подарков на местном базаре, ТАКОЙ подпольной молодежной организации, о которой мы знаем с детства, в Краснодоне не было».

А що ж було?

Ось думка українського історика Владислава Гриневича: «Скажімо, всім відома “Молода гвардія” – молодіжна організація підпільна, яка діяла в Україні під час Другої світової війни, з якої було створено справжній міф книжками, фільмами, пам’ятниками, – міф, досі закарбований у свідомості. Але коли були відкриті документи, коли можна було подивитись, що це була за організація, то головне, що ця організація не мала ніякого відношення до комуністичного підпілля, вона організована була з молодих людей, ледь не підлітків, випускників шкіл, які до речі, висловлювали, як їхні керівники, Земнухов, скажімо, так само і антирадянські настрої, так само як і антинімецькі настрої».

Іншими словами, організація існувала, але інша, ніж у совєтській міфології.

Власне, те саме стверджує й цитований вище московський автор: «…Даже проходившие по Делу № 20056 жандармы и полицейские всего через три года после краснодонских событий про «Молодую гвардию» вспоминали с трудом. Они так и не смогли сказать, сколько в ней состояло человек и что она действительно сделала. Поначалу они даже не понимали, почему из всего, что они успели натворить за войну, следствие интересует именно этот короткий эпизод с подростками». Що було зроблено членами організації? Вони потайки слухали Москву по радіо, писали й розклеювали листівки, спалили біржу праці й вивісили червоні прапори на 7 листопада. І то: «По фактам поджога биржи труда и вывешивания флагов» полицейские отчитались на следующий день: арестованы восемь человек. Начальник жандармерии не задумываясь приказал всех расстрелять. В Деле есть упоминание только об одной жертве полицейской отчетности – дочери колхозного управленца Касеева, которая призналась в вывешивании флагов. Совершенно точно известно, что Касеева никогда не была “молодогвардейкой” и в списках героев не значится»…

І ще один цікавий факт: «…Поддерживать Ordnung немцев на весь район оставили всего двадцать пять жандармов. Потом прикомандировали еще пять. Руководил ими пятидесятилетний немец – начальник жандармерии Ренатус, член НСДАП с 1933 года. А на тридцать немцев в районе приходилось четыреста полицейских. И конкуренция на место в полиции была такая, что брали только по рекомендации».

Схоже, саме це стало однією зі спонук пропагандистів-міфотворців незмірно роздути і сфальшувати історію «Молодої гвардії»: значне число вихованих сталінським режимом людей (не забуваймо – йдеться передусім про молодих чоловіків, про «Донбас, який ніхто не ставив на коліна»!) охочіше йшли служити нацистам, ніж боротися з ними. Тож треба було створити героїчне казання про героїв (бажано – мертвих) як противагу достатньо масовому колабораціонізму на сході України і в окупованих нацистами областях Росії. І його створили, ще під час війни. Мертвий антисовєтчик Іван Земнухов уже не міг заважати режиму – і йому, в числі п’ятірки керівників організації, 13 вересня 1943 року було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. А от командирові «Молодої гвардії» Івану Туркеничу звання Героя було присуджене… тільки 5 травня 1990 року. Тоді ж, у 1943 році, він, армійський офіцер, був нагороджений тільки орденом Червоного прапора і відправлений на фронт, де й загинув у серпні 1944 року. Чому ж була така допущена очевидна немилість до командира організації, яку підносили і звеличували вже у роки війни? Відповідь очевидна: не тільки те, що Туркенич побував у полоні (хоч і пораненим, хоч і недовго, хоч і втік з табору полонених), а й «неправильні» розмови про рідну партію (це було зафіксовано НКВД; ці документи були прочитані істориками на початку 1990-х, але їхня нинішня доля невідома, оскільки в архівах Донбасу була проведена «чистка»…).

До того ж обсяг діяльності та чисельність «Молодої гвардії» були незмірно перебільшені краснодонською поліцією. Як справедливо зазначає Ерік Шур, «краснодонские полицаи не с Луны свалились и не из третьего рейха прибыли. Для отчета перед начальством раскрыть рядовое ограбление куда как менее значительно, чем целую подпольную организацию. А уж раскрыв, поверить в нее для бывших советских труда не составляло». І справді: на підпільників легко списати всі уявні й реальні диверсії й аварії, скоєні своїми ж поліцаями крадіжки військового майна тощо. Хіба не «сталінська школа життя» вчила «оборонців правопорядку» фальсифікувати, вибивати потрібні свідчення, роздмухувати масштаби – спершу «змов ворогів народу», потім, уже під нацистами – «акцій комуністичного підпілля»? Та й стилістика справді страхітливих тортур, вчинених над реальними й уявними членами підпілля в поліції, навряд чи перейнята в гестапо; варто прочитати книгу Сергія Мельгунова «Червоний терор», написану після громадянської війни, щоби побачити, де коріння тієї жахливої стилістики…

До речі, хіба в 1990-ті в Донбасі нікого у шурфи не скидали? Традиція…

Ясна річ, що вибиті за допомогою страхітливих тортур свідчення дали змогу поліції Краснодона відрапортувати про грандіозні масштаби діяльності та велику чисельність розкритої підпільної організації. А потім уже на ґрунті цієї туфти розгортався сталінський міф, у творенні якого значну роль зіграв інший генсек – Спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв, чий роман «Молода гвардія» пропонує знову вивчати в школах прем’єр України Микола Азаров. Щоправда, не вказуючи, в якій саме редакції – першій, жорстко розкритикованій Сталіним за недостатнє висвітлення ролі партії в керівництві молоддю, чи другій, цензурованій відповідно до «генеральної лінії» самим автором.

А ще Азаров пропонує встановити у музеї «Молодої гвардії» в Краснодоні «стенд ганьби» з іменами зрадників. Цікаво, на основі чого буде поданий список зрадників? На основі матеріалів МҐБ, де вміли вибивати потрібні свідчення ще краще, ніж у поліції?

А взагалі-то юнаки-краснодонці були приречені. Якби вони не загинули від рук поліції та німецьких жандармів, вони б пішли з життя буквально через кілька тижнів унаслідок дій «визволителів», тобто Червоної армії. Слово письменнику Анатолію Дімарову, який перед війною і під час неї жив поблизу від місця подій, також на Донбасі, ветерану війни, кілька разів пораненому. Саме через тяжке поранення він опинився в зоні німецької окупації. Але майже відразу ж організував бойову підпільно-партизанську групу.

«Коли німці зайняли село, я, інвалід, глухий на праве вухо, з поганим зором, підбив одного 17–річного і двох 16–річних хлопців (ну є розум?) створити партизанську групу. Неподалік, на Дінці, німці розгромили дві армії. Це так званий Харківський наступ, бездарно організований Сталіним. Там зброї було повно, тож понатягували її. Діяли, як махновці – вдень вдома, мирні, а вночі зберемося і якусь капость німцям утнемо. Запам’яталося, як через село Студенок ішла каральна команда із 200 осіб у Холодний Яр громити партизанів і у нас зупинилася на перепочинок. Біля лісу жила одна самогонщиця, в якої поліцаї постійно пиячили. Через свого хлопця, який служив у поліції і нас інформував, ми знали, що туди сповзеться й усе начальство того карального загону. Ми пішли в ліс до своєї схованки, набрали зброї. Одного хлопця я послав на лівий бік села, іншого – на правий. Кажу: киньте по дві гранати і постріляйте, наробіть переполоху. Ми ж удвох із Миколою чекаємо. Коли на одному кінці вибухнуло та залунали постріли, потім на другому – ми як ушкваримо по тій хаті з танкового кулемета. Вони рачки звідти вилазили! Німці зайняли оборону, давай відстрілюватися. Як ми звідти ноги винесли – не уявляю! Прибігли в лісництво, де жила жінка, якій ми довіряли, заночували. Вранці повернулись у село, дізналися, що половину того карального загону збирали по луках – з переляку розбіглися, зброю покидали. Вистріляли всі набої – куди там іти в Холодний Яр! Потім вони доповіли керівництву, що на них напав загін парашутистів. Німецьким командирам навіть залізні хрести вручили за той бій».

А потім сталося те, що й практично по всій Україні та Білорусі…

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, іскупайтє вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».

Отож – підсумок, який би я зробив телевізійникам. Чинна влада, живучи й далі тоталітарними ідеологемами, намагається використати міф про «Молоду гвардію» у своїх інтересах. Включно з його найабсурднішими складовими (скажімо, коли українка Уляна ГромовА була перетворена на росіянку Уляну ГрОмову). Тим часом реальна історія молодіжного підпілля Краснодону вимагає роботи не міфотворців (навіть із ученими ступенями), а справжніх істориків-професіоналів. Не слід пролонгувати в майбутнє сталінський міф.