В українських медіа тема батьківства здебільшого порушується через «маргінальний фільтр». Сімейне неблагополуччя, батьківська безвідповідальність або ж домашнє насильство — популярні теми ток-шоу на кшталт «Хата на тата», «Один за всіх», «Стосується кожного» тощо. Про журналістську етику під час висвітлення цих історій часто забувають. Досить згадати скандальний сюжет про 12-річну дівчинку-маму, історія якої вийшла на «Інтері».

Інтерес до маргінальних тем пояснює соціологиня, авторка монографії «Турбота як робота» Олена Стрельник. Аналізуючи український та російський дискурси батьківства, науковиця зауважує, що батьків (матерів, у першу чергу) розглядають як ресурс, покликаний розв'язувати завдання демографічного розвитку країни. І ці запити відбиваються й у ЗМІ. Причому актуальність питань (як-от безпритульні діти чи діти — жертви насильства, фізичної та сексуальної експлуатації, дитяча агресія, залежність від комп'ютерних ігор тощо) часто обґрунтовують не з позиції інтересів батьків і сімей (приватне), а з позиції інтересів держави, апелюючи до демографічних проблем депопуляції та батьківських громадянських обов'язків (публічне).

Скандальні історії нерідко породжують хвилі «моральної паніки» — коли виникає ситуація невідповідності між фактичним поширенням феноменом та соціальним занепокоєнням щодо цього. Історія тієї самої 12-річної матері, безумовно, є соціальною проблемою. Та окрім того, що під час запису передачі було порушено права дитини, проблему ранніх пологів було доведено до абсолюту, мовляв, Україна переживає кризу народження юними породіллями. Хоча за різними дослідженнями вік українських матерів подорослішав.

Цікаво, що попри «смакування» темою батьківства, поза увагою залишається чимало важливих питань, які ЗМІ мали би включати в публічну дискусію.

На противагу проблемі ранніх пологів як патології, виважено не розглядаються історії молодих матерів, які прийняли свою нову роль, адаптувалися й виховують своїх дітей. Найчастіше коментарі журналістів, ведучих, експертів ток-шоу і самих споживачів таких новин стигматизують юних мам. Схожа ситуація й із зображенням матерів віком 40+. Хоча з медійної лексики давно зник радянський медичний термін «старородящая», та емоційне наповнення матеріалів часто залишається саме таким.

«Їй — 50, йому — 60 років: у Львівській області у зрілої пари народилася дівчинка (відео)» (УНІАН), «50-річна жінка народила на Львівщині здорову дівчинку» (Daily.Lviv). Або ж у новині на ВВС «64-річна іспанка народила близнюків» зазначено: «П'ять років тому жінка народила дівчинку, опіку над якою пізніше взяли соціальні служби Іспанії через побоювання за соціальне благополуччя дитини. За словами соціальних працівників, дівчинку виховували в ізоляції від однолітків, вона була погано одягнена, і в них виникали питання щодо гігієни дитини». Думка матері «чомусь» не озвучується…

Ще одна проблема, якою медіа нерідко зловживають, — це зображення однієї-двох моделей сім'ї. Або нуклеарна, в якій дитина виховується з батьком і матір'ю, або монобатьківські сім'ї, в яких дитина живе з одним із батьків. Як правило, матері стають об'єктом для медіа з позиції жалості, бідності, вразливості, натомість батька, який сам виховує дітей, героїзують.

Водночас не чутно про такі моделі родин, де один із подружжя має ВІЛ, або подружжя на інвалідних візках, чи родини, де є дві мами або два тата (ЛГБТ-сім'ї), або про модель сім’ї не-українців, ба навіть сім'ї, які щасливі бути без дітей. Дуже рідко коли про них пишуть не з позиції жертв, осуду чи безпідставно героїзованої.

Про різні моделі сімей спробувала у своїй книжці «Майя та її мами» розповісти письменниця Лариса Денисенко. Книжка здійняла неабиякий резонанс серед праворадикально налаштованих націоналістичних організацій, деяких освітніх та релігійних установ тощо. Минулого року у Львові навіть була зірвана одна з презентацій. Але саме ця книжка включила в медійний дискурс питання різних родинних моделей. І тепер одне із завдань ЗМІ — не робити вигляд, що таких сімей не існує, а справедливо відбивати соціальне різноманіття.

Зазвичай питання батьківства, а особливо материнства в медіа з'являються напередодні календарних свят. Віншування матері-берегині, господарниці, турботливої жінки можна почути на 8 березня або ж на травневий День матері. Про матір згадують 1 червня у Міжнародний день дитини, коли малюють образ щасливого дитинства в родині, де є тато й мама. Жертовний образ матері воїна традиційно з'являється у «військові» дні, як-от 14 жовтня на День української армії...

Такі медійні перекоси й відтворення гендерних ролей, де жінку зображено виключно як берегиню-матір, а чоловіка — як воїна чи годувальника, посилюють гендерні стереотипи і призводять до тиску на матерів, які не відповідають цим моделям, або дискримінаційних практик у подальшому. Типова ситуація, коли молодій дівчині відмовляють у роботі, «бо їй ще народжувати», жінка із травмою хребта, яка планує вагітність, стигматизується через її інвалідність, а чоловік-батько не може взяти гарантовану законом відпустку по догляду за дітьми, бо це не «чоловіча» справа тощо.

Та найбільш хвилює, що самі проблеми материнства лише зрідка стають повноцінними темами для ЗМІ. Донедавна питання материнства взагалі вважалися несерйозними, переважно обговорювалися в закритих інтернет-спільнотах, зауважує науковиця Олена Стрельник. І тільки тепер вони поступово із приватної сфери починають з’являтися в публічних дискусіях.

А тим часом коло тем дуже широке. Це й репродуктивні права, й особливості вагітності, й вибір способу пологів, і післяпологова депресія, і питання грудного вигодовування. Або як організувати свій час, маючи двох дітей і купу обов’язків, бути мобільною в бар’єрній Україні, поєднувати материнство й роботу, навчитися протидіяти тиску з боку бабусь або ж ігнорувати непотрібні поради чужих осіб, чи вижити, маючи дитину-підлітка… Це не другорядні «мамські питання» для погомоніти біля пісочниці. Уже назріла потреба у професійному висвітленні їх в українських ЗМІ.