Опустіть журналістику на землю

Опустіть журналістику на землю

10:03,
28 Квітня 2016
7044

Опустіть журналістику на землю

10:03,
28 Квітня 2016
7044
Опустіть журналістику на землю
Опустіть журналістику на землю
За бумом гостроактуальних тренінгів і розквітом жанру розслідувань не забути би про базові професійні стандарти — їх теж хтось когось повинен навчати.

Всеукраїнський форум молодих журналістів. Після майстер-класу до мене підходить студентка: «Скільки, ви сказали, років працюєте в журналістиці?» Відповідаю: «Восени буде двадцять». Дівчина емоційно вигукує: «Приїду додому — скажу мамі: я бачила дядька, який два десятиліття в журналістиці — і живий-здоровий!» У відповідь на моє мовчазне здивування студентка пояснює: «Розумієте, моя мама знає тільки одного журналіста — Гонгадзе. Щовихідних чую: і що за професію ти обрала!..»

Чвертю години раніше розповідаю тим самим студентам про важливість публічності для журналіста. Хочеш розширити для себе спектр можливостей — запам'ятай: недостатньо бути просто хорошим журналістом — потрібно бути журналістом, якого знають. Причому знають якнайбільше людей із якнайкращого боку. І людей саме з цільової аудиторії, на яку ти орієнтуєшся. Інакше все життя вправлятимешся в майстерності метафор на сторінках районки. А на стажування за кордон поїде той, кого краще знають організатори, а не той, у кого більший запас синонімів... І тут бачу підняту руку студентки. «А хіба публічність не шкодить журналісту?» — запитує дівчина. Прошу її пояснити питання, бо за інтонацією відчуваю його риторичність. «Якщо ти працюєш під прикриттям над розслідуванням — невже краще, щоб тебе впізнавали всі, закінчуючи охоронцем в Адміністрації Президента?» — аргументує свою думку студентка.

На завершення низки прикладів — іще один. Колега повернулася з тренінгу для молодих журналістів. Розповідає: групі дали завдання скласти план роботи над матеріалом на основі заданої фабули — щось, пов'язане з велопарковками. Дівчина дивується: ледь не вона одна запропонувала розповісти про те, чим корисним буде для городян нововведення, подати картку розташування паркувань, зробити опитування велосипедистів, чи зручним є запропоноване нововведення. Решта колег ледь не в один голос запропонували: «Треба зробити розслідування, хто стоїть за облаштуванням парковок. Чи, бува, не фірма, близька до мера, вирішила “освоїти” кошти, виділені на зручності для велосипедистів?»

З усіх трьох історій роблю один висновок: розквіт розслідувань у постмайданній Україні не повинен забрати права на життя в звичайної новинної журналістики, в центрі якої — звичайні люди й звичайні проблеми, «соціалка» й «комуналка». А наша пам'ять про загиблих колег не повинна формувати в молоді стереотип про те, що журналістика — це лише розслідування, й кожен наш матеріал — це екстрим. Що б не було, а 80 % роботи у 80 % колег — це звичайна повсякденна журналістська рутина. Тренінги з розслідувань, із безпеки роботи в гарячих точках і з захисту інформації від несанкціонованого зламу не повинні замінити «старих добрих» шкіл журналістики, які на початку 2000-х проводив IREX і через які пройшли ледь не всі, хто нині на редакторських позиціях. Пригадую, як під керівництвом Олега Хоменка ми придумували в Феодосії газету для лісових мешканців — із фокусом контенту саме на чотирилапій цільовій аудиторії. Як на мене, в 2016-му це не менш актуально, ніж десять років тому. Хіба що замість газети варто говорити про сайт.

Щоб захистити інформацію від кібератак — потрібно спочатку мати що захищати. Впевнений, що 90 % українських журналістів просто немає що боронити у своїх ноутбуках від злісних хакерів та підступних шпигунів — ну не листування ж у соцмережах і не фотки суконь із інтернет-розпродажів, які тисячі дівчат-журналісток розглядають у не завантажені роботою офісні години. А що стосується розслідувань, то в 90 % тих, хто нині на студентській лаві, перший матеріал на «дорослій» роботі, ймовірно, стосуватиметься відкриття фотовиставки, роботи міського громадського транспорту, роботи ліфтів чи вандалізму в центральному парку. Чого завгодно, але не тих тем, на які писав світлої пам'яті Георгій Гонгадзе!.. І знайомство з охоронцем Адміністрації Президента тут явно ні до чого. Чомусь згадав тут, як на церемонії нагородження переможців Конкурсу професійної журналістики «Честь професії» 22 квітня Володимир Мостовий поділився спостереженням: легше знайти політичного, економічного, наукового журналіста, ніж того, хто людяно напише про людей... Про звичайних людей.

Як тут, приміром, не згадати про Школу медичної журналістики, що її декілька років тому проводила Національна спілка журналістів України? Як на мене, подібні соціально спрямовані проекти повинні обов'язково розвиватися й далі.

Тому не лякаймо молодь, не згадуймо зайвий раз всує безневинно вбитих колег і не перетворюймо уявлення молоді про журналістику на американський детектив, сюжет якого — суцільні розслідування «під прикриттям». Прийде час — займуться й розслідуваннями. При цьому — не всі й не обов'язково. Адже журналісти-розслідувачі — це еліта журналістики, її «вища ліга». Їх не може бути більшість. Щоб потрапити в цей сегмент обраних, варто спершу натренуватися на підготовці матеріалів інформаційних жанрів. Від інформації до аналітики (і далі до публіцистики) — це закономірний і логічний жанровий творчий поступ журналіста. Але в основі, попри все, лежить інформація. І навичок роботи з нею нині варто навчати не менше, ніж навичок безпеки. Тому що в університетах навчать не всього. Судячи зі здивування дівчини від особистого знайомства з журналістом-практиком із 20-річним стажем, не в усіх вищих навчальних закладах, де викладають журналістику, практики професії — часті гості. Тому не отримати б нам ситуацію, коли в районних центрах (умовно) Чернівецької й Кіровоградської областей ми матимемо купу молодих журналістів, озброєних знаннями про безпеку роботи в гарячих точках, але безпорадних під час написання банальної інформаційної замітки чи інтерв'ю з директором місцевої школи. Бо в редакції думали, що в університеті вже навчили. В університеті тим часом вимагали знань теорії масової комунікації та історії української преси. А на тренінгах у Києві хлопцям і дівчатам розповідали про страшенно цікаві речі, але... в рідній редакції доводиться писати зовсім про інше.

Тому «Школи журналіста», «Школи редактора», «Школи новин» нині видаються не менш актуальними, ніж до першого Майдану. Ази професії — вони і в Африці ази, і в постмайданній Україні.

 

Фото: thetheatreproject.org
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2023 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду