Якось журналістка «Громадського ТБ» Настя Станко розповіла, що на одній зустрічі із зарубіжними журналістами порушили питання, чи виправдано катувати ворога в контексті військових подій. «У розмові випливло, що немає консенсусу, чи припустимі катування, якщо людина таки може виявитися ворогом. Якщо її катувати, то вона, може, розкаже таку правду, що врятує десятьох наших військових. І, можливо, це катування можна виправдати…Ці розмови мені видаються дикими, як і той факт, що вони ведуться. Але це говорять люди з вищою освітою, хтось із них є професором…», — шокована Анастасія.

Журналістка на якусь хвилину притихла, а потім категорично додала: «Катування неприпустиме ні за яких ситуацій! Ні коли війна, ні коли війни немає. Інакше це буде, як у Пітера Померанцева — “Нічого правдивого і все можливе” [видання присвячене особливостям роботи російської телекомпанії Russia Today і життя в Росії загалом. — Авт.]. Але якщо так — тоді в моїй професії мені немає чого робити…».

Анастасія Станко також пригадала скандал із таємними тюрмами СБУ: «Окрім нас, про це написали ще чотири журналісти… А решта — поїхала в Харків, щоб сказати: “Та не існувало ніякої тюрми”... Ми маємо постійну якусь протидію. Ти розповідаєш історію, а тобі кажуть — ні, цього немає. І правда стає однією з точок зору. Як і брехня стає однією з точок зору…».

Наостанок Настя додала, що в рамках освіти потрібно розповідати журналістам про права людини, але «тут ще треба збирати колег і говорити, що таке… журналістика. Навіть тим, хто в журналістиці працює вже дуже довго».

Її слова мене «тримають» і досі. Заспокоює лиш той факт, що насправді не так багато населення виправдовує тортури.

Про це свідчить національне соціологічне дослідження про права людини в Україні, яке здійснив Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва і фірма «Юкрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО «Центр інформації про права людини» й офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Загалом було опитано 2002 респонденти, опитування проводилось у всіх областях України, крім окупованих територій. Похибка становить 2,2 %.

Так, згідно з дослідженням, 41,2 % українців переконані, що застосовувати тортури до ворога під час бойових дій не можна, бо цього не дозволяє закон, а 39,6 % вважають, що це суперечить принципам гуманізму.

Утім, певний відсоток опитаних готовий виправдовувати катування, зокрема, 8,1 % українців пояснюють, що мета виправдовує засоби — якщо треба добитися необхідних відомостей, а ще 6,8 % кажуть, що це, зрештою, адекватна відповідь на такі ж дії ворога.

У рамках цього дослідження було здійснено також точкове опитування журналістів (100 осіб). Абсолютна більшість зауважила, що катування неприпустиме до ворога. Лиш вісім осіб висловилися, що мета виправдовує засоби, а ще дев'ятьом журналістам було важко відповісти.

Як на мене, це непросте запитання про тортури є беззаперечним індикатором «людськості» ХХІ століття. На тлі збройних конфліктів у різних точках світу, розстрілів мирних демонстрантів, виконання смертних вироків, винищення цілих народів, терактів із «безглуздими» смертями, чи спроможні ми втриматися й не перетнути ту межу, за якою про гідність уже не йдеться?

Не останню роль у цьому відіграють саме медіа.

Відповідно до даних дослідження, на формування уявлень українців стосовно прав людини найбільше впливають ЗМІ (про це сказали 56,9 % опитаних), також сім’я і друзі (42,4 %), значний відсоток припадає на інтернет та соцмережі (25,4 %).

Телебачення залишається абсолютним лідером серед джерел інформації про права людини (три чверті опитаних). Інтернет-сайти є джерелом для менш ніж третини респондентів.

На противагу цим цифрам — менше за все українці дізнаються про права людини від громадських, релігійних організацій та державних органів.

Може, тому й не дивно, що за уявленням кожного третього українця (загалом 27,8 %) найефективнішим способом захисту прав є не суди чи поліція, а саме ЗМІ.

Щоправда, коли опитані респонденти пробували захистити свої права, то спочатку вони зверталися до родичів (29 %), суду (26,4 %), також до поліції (19,7 %) та місцевих органів влади (17,3 %). Медіа були лиш на п’ятому місці — 11,3 %.

Обнадійливим мені видається, що в системі цінностей прав людини для українських журналістів важливими є свобода (про це сказали 94 % опитаних журналістів) та гідність (82 %).

А в списку пріоритетних прав для журналістів — право на життя (89 згадок), право на справедливий суд (77 згадок), свобода думки, совісті та релігії (75), право на свободу та особисту недоторканість (74), заборона катування і жорстокого поводження та покарання (73), свобода вираження та доступ до інформації (67), заборона дискримінації за будь-якою ознакою (58).

Абсолютна більшість журналістів (91 особа) також переконана, що держава повинна забезпечити людям однакові «правила гри» (рівні умови та можливості) в житті, а далі сама людина несе відповідальність за те, як вона використає ці шанси. 74 журналісти також згодні терпіти матеріальні труднощі заради свободи та гарантій дотримання всіх громадянських прав…

Ці дані не можуть не тішити. Уже більше шести років я пишу про неприпустимість дискримінації, протидію мові ворожнечі, запобігання домашньому насильству, розвінчування стереотипів щодо ромської громади в Україні та інші теми, і щоразу переконуюся — за журналістикою на цінностях прав людини майбутнє.

Це той хребет, який тримає м’язи української журналістики.

Причому не йдеться, щоб журналісти тотально «перекваліфіковувалися» на правозахисників. Журналістика на цінностях прав людини — це безумовне дотримання професійних стандартів про точність, правдивість, відокремлення фактів від коментарів, це коли журналістська етика не святкова декларація, а орієнтир у пошуку й поширенні інформації, це коректна мова й повага до гідності як своїх героїв, так і аудиторії.

Ба більше, журналістика, що спирається на цінності прав людини, здатна ефективніше тримати опір і цензурі.

Згідно з процитованим дослідженням, опитані журналісти оцінили стан свободи слова в Україні не так уже й високо — всього на 6,2 бала (за 10-бальною системою, де «10» — дуже добре).

Медійники ствердно кажуть про існування цензури: 66 осіб зауважують, що цензура є в певних ЗМІ, 12 фахівців переконані, що цензура діє як система, 20 осіб засвідчують про її існування в окремих випадках і лише один журналіст вважає, що цензури не існує.

Важливий момент: 67 опитаних журналістів указують на вплив самоцензури на свободу слова. Причини різні: існування тиску з боку держави або власника ЗМІ (66 згадки), тривога за власну безпеку (47 згадок), можливий судовий позов (21), невідповідність власних поглядів тим, що переважають у громадській думці (32), відчуття відповідальності за власне ЗМІ (18) та інші (15).

Утім, на думку моїх колег, після Революції гідності змінилася на краще ситуація із дотриманням свободи вираження та доступом до інформації (28 згадок) та свобода думки, совісті та релігії (19 згадок)… Чи не тому, що вибороли, стоячи на Майдані?

Як на мене, дані цього дослідження свідчать по неабияку довіру громадян України до ЗМІ в захисті своїх прав, про беззаперечний авторитет прав людини для якісної журналістики та безпеки самих медійників. Ігнорувати цей факт ніяк не можна. Тож розуміти права людини і будувати роботу з повагою до цих цінностей — один із нових викликів для медіа.

Та чи готові українські ЗМІ взяти права людини за основу своєї діяльності? Питання поки лишається відкритим…