Обабіч правди

Обабіч правди

11:32,
15 Квітня 2015
4272

Обабіч правди

11:32,
15 Квітня 2015
4272
Обабіч правди
Обабіч правди
Як розповідати про Донбас? Казати правду, хоч би якою неприємною вона була? Вишукувати позитив, хоч би як його було мало? Ділитися враженнями, які вони є, попри їхню апріорну фрагментарність? Продовження дискусії за статтею Наталії Лигачової.

Від редакції. Критичний відгук шеф-редактора«Телекритики» Наталії Лигачової на два репортажі «Нового времени» з Горлівки та Дзержинська викликав дискусію. Ми вже опублікували реакції автора одного з репортажів — Павла Добровольського, думку головного редактора інтернет-газети «Новости Донбасса» й творця проекту «Громадське мовлення Донбасу» Олексія Мацуки та позицію журналіста-фрілансера, автора численних репортажів із зони АТО, голови НМПУ Юрія Луканова.

Сьогодні до дискусії приєднується постійний автор «Телекритики» Борис Бахтєєв.

На думку «Телекритики», проблема якості роботи ЗМІ в зоні АТО й загалом на сході України, її відповідності критеріям професійної та відповідальної журналістики — сьогодні чи не найважливіша. За практично одноголосного неприйняття журналістами пропаганди й замовчування інформації далі думки багатьох колег розходяться: чи потрібен баланс і яким він має бути, щоб не бути штучним? Як передавати настрої мирних мешканців, відділяючи міфи й брехню від справедливої критики та приховуваних українською владою реалій?

Запрошуємо й інших наших колег до обговорення.

Як розповідати про Донбас? Казати правду, хоч би якою неприємною вона була? Вишукувати позитив, хоч би як його було мало? Ділитися враженнями, які вони є, попри їхню апріорну фрагментарність? А чи перекладати тягар пояснень і тлумачень на експертів, які власних вражень не мають, але, цілком може виявитися, й самі перебувають у полоні хибної або тенденційно дібраної інформації, а то й суто кабінетних доктрин? Власне, а хто сказав, що експерти не помиляються? Деякі відомі експерти й самі відвідують зону АТО? Так, але їхня загальновідомість може грати з ними злий жарт: вони можуть бачити те, що їм показують, а не те, що було б і буває в разі їхньої відсутності.

Складні запитання, і їх більше, ніж однозначних відповідей. Та й чи існують вони, прості й однозначні відповіді? Універсальний рецепт: не зашкодь? От тільки піди ж розберися, що в даному разі може зашкодити сильніше.

З одного боку

Мушу погодитися з тезою Павла Добровольського: прикрашати ситуацію, применшувати загрозу й перебувати у світі приємних ілюзій — шкідливо. Хоча б через те, що така поведінка не дозволяє адекватно реагувати на зміни ситуації й кожну таку зміну перетворює на неочікувану, непрогнозовану. Коли стратегічні й тактичні напрацювання виявляються хибними, бо виходять зі штучних фактологічних конструкцій, із бажаного, але не з дійсного.

Це небезпечно, бо може коштувати (й коштує) життів і нашим воякам, і мирним жителям.

Але чи припустимою є інша крайність — змальовувати неприємну, тривожну й загрозливу ситуацію як геть безнадійну? Помилка Добровольського, власне, була лише в одному — в глобалізації власних вражень. Як і зазначила, власне, авторка критичного матеріалу на адресу двох публікацій «Нового времени» Наталія Лигачова, врятувати ситуацію, зробити матеріал невразливим для критики (а аргументована критика — це ж сумніви аудиторії, її недостатня довіра!) можна було б дуже легко — всього лише змальовуючи побачене й почуте як побачене й почуте, без розширювального тлумачення й без намагання видати фрагмент картини за цілу. Тенденція була би зрозумілою, а решту хай роблять соціологи, хай саме вони відповідають на запитання про кількісний вимір і відсоткове поширення цієї тенденції.

Хоча про соціологів. Їм у даній ситуації можна лише поспівчувати. Адже уявіть собі жителя Донбасу, який уважає українців за «карателів». І от приходять люди від цих самих «карателів» і починають про щось розпитувати. Як ви гадаєте: чи скаже цей житель Донбасу справді те, що думає — а чи те, що, як йому здається, від нього хочуть почути? Але ж, окрім усього іншого, донбасівців дуже давно, впродовж десятиліть привчали взагалі й завжди казати не те, в чому вони переконані, а «те, що треба»! Від комуністичних часів ця традиція в регіоні не переривалася! Тож із їхнього погляду, сьогодні «те, що треба» радикально змінилося — в усьому ж іншому все залишилося таким, як і було! Так, психологія маленької людини, психологія гвинтика — але так уже є. Тож сприймати й ретранслювати соціологічні дані — точніше, саму лише цифрову частину соціологічних даних, без наукового обґрунтування — як неспростовну істину теж є, на думку вашого автора, помилкою.

Інший аспект: чи багато хто з-поміж жителів окупованих територій погодиться отак уголос зізнатися кореспондентові, тобто незнайомій людині, в тому, що налаштований проукраїнськи або, щонайменше, не так уже й гаряче підтримує ДНР? А як, до речі, з іншого боку лінії фронту? Ми звикли: в Україні — демократія, свобода слова, люди відверто висловлюють те, що думають. Тут, у Києві, принаймні, саме так. Але чи так це на Донбасі, у прифронтовій смузі — там, де фактична влада з об'єктивних причин дуже значною мірою належить військовикам? А от задовільних доказів цього бачити у ЗМІ не доводилося — самі лише екстраполювання київської ситуації на краматорську й сєвєродонецьку. Тож постає те саме запитання: наскільки щирими можуть бути відповіді випадкових співрозмовників, наскільки вільні ті співрозмовники від остраху сказати щось «не те»?

Жодною мірою не заперечуючи проти права журналіста розпитувати про настрої донбасівців та їхнє ставлення до України, хотів би зауважити: самі по собі відповіді не так уже й багато про що кажуть. Бо нез'ясованою залишається причина таких і саме таких поглядів. Чи сформувалися вони під впливом російської пропаганди? А чи українські війська не переконали місцевих жителів у тому, що не є «карателями»? А чи неприязнь до України є задавненою, й нинішня війна радикально поглядів не змінила? Вочевидь, усі три (а насправді істотно більше) варіанти мають місце. Тож виходить незрівнянно інформативніше, якщо розпитувати не лише про ставлення до України на даний момент, а й про його причини та підґрунтя — так, як, судячи з усього, це робила Леся Ганжа. І не лише інформативніше: за такого підходу жителі Донбасу постають радше жертвами, ніж ворогами, й викликають радше співчуття, ніж ненависть.

На такі от «моментальні зрізи» хибують і чимало аналітичних та публіцистичних матеріалів. Донбасівці були проти Майдану, донбасівці за Путіна... Чому? Тому що вороги? Не забуваймо: чимало донбасівців переконані, що скрізь в Україні взаємодія суспільства із владою є такою ж самою, як традиційні для Донбасу стосунки жителів із Партією регіонів. Вони ж не знають, що впродовж довгих років вони та їхній регіон були винятками! Вони переконані: так, як у них — скрізь, скрізь безправна, позбавлена слова масовка й усемогутні хазяї всього й уся, в тому числі й людських душ! Вони впевнені: на Майдан киян зганяли силою, фізичною або адміністративною — так само, як їх самих мільйон разів зганяли на різні регіоналівські політичні сешни. Вони просто не здогадуються про існування іншого типу відносин між владою та громадянами, бо ніколи його на власні очі не бачили, ніколи не мали змоги його «скуштувати».

Тож нинішня війна для них — це звичайні міжфеодальні розбірки за землю та володіння: «їхній» феодал хоче загарбати землі «нашого» феодала, разом із кріпаками. При цьому «наш» феодал — хай поганий, але звичний, до нього вже пристосувалися; «чужий» — невідомий, а тому страшний; оцей острах невідомості й незрозумілості й матеріалізується у слові «бендерівці». Україна, держава — порожній звук, як це й було за часів Середньовіччя, за доби до формування націй: своє удільне князівство — це й є увесь світ, а король, столиця — це щось далеке й ефемерне. Росія, Путін? Отут і зіграло роль багаторічне засилля російського контенту на телебаченні: Росія й Путін не видаються чужими й незрозумілими; от же вони — в телевізорі, все про них відомо, й устрій там у них — такий самий, звичний. Хай Путін і чужий феодал, але ж, принаймні, нових, незвичних правил не запроваджуватиме, нових вимог і повинностей не висуватиме.

Із іншого боку

Шановний Юрій Луканов зазначає: «Думаю, що, пишучи звідти, колеги мають свідомо шукати українські сили або принаймні настрої місцевого населення. Робити це навіть тоді, коли суб’єктивно журналісту здається, що там усі поспіль ненавидять Україну». Теж цілком можливий і корисний ракурс — допоки не зводити його в абсолют. Бо коли такі матеріали в ЗМІ домінують, це викривлює ситуацію й перетворюється на типову пропаганду радянського штибу. Адже уявіть вояка, який приїздить на Донбас визволяти суцільно проукраїнських, як йому розповідали ЗМІ, місцевих жителів, і зустрічає налаштованого інакше. «Сепар, російський найманець!» — зробить він висновок; чи варто змальовувати його подальші ймовірні дії? Й чи варто наголошувати: в самого цього вояка відчуття небезпеки буде заниженим, що на війні є неприпустимим?

«Якщо спрощувати, то в ньому наголос ставився на тому, що айдарівці герої, але в батальйону є й тіньовий бік», — один-в-один як за брежнєвських часів писали про Сталіна: з одного боку, видатний правитель, але з іншого боку — «окремі недоліки». А можна ж було просто відділити котлети від мух, героїв від накипу. Зрештою, намагання причісувати всіх учасників АТО під один гребінець — чи це не те саме, що причісувати під один гребінець жителів Донбасу? Чи не той самий спрощено-максималістичний підхід?

Помилкою є вважати, що засилля єлейно-пасторальних матеріалів поліпшить ставлення до жителів Донбасу, цілком навпаки: перша-ліпша зустріч із ними може стати не просто розчаруванням, а руйнацією світогляду, з усіма звичними для неї наслідками.

А річ же в тім, що позитиву не треба спеціально шукати, а тим паче штучно створювати! Особисто я зустрічав тут, у Києві, чимало переселенців, які дуже негативно розповідали про реалії самопроголошених республік. І про бандитизм, і про свавілля тамтешньої влади, й про людей із сильно підмоченою репутацією на високих посадах, і про те, що людині з освітою там працювати нема де. Ні, мої співрозмовники не були аж такими пафосними патріотами України — просто зважували плюси й мінуси, тамтешні й тутешні.

Мій давній знайомий — житель того ж таки Дзержинська — одразу як місто зайняли українські війська, розповідав, як вояки мало не першого ж дня розігнали місцеву міліцію, яка кришувала чи то наркопритони, чи то ще щось дуже малопристойне, і як городяни були за це вдячні. Як чимало дзержинців на власні очі бачили: будівлю міської адміністрації розстріляли з танків сепаратисти, коли відступали. Як дзержинці чітко знають: стріляють найчастіше з боку окупованої Горлівки, а отже, сепаратисти. Як на блокпості «Правого сектору» утворилася черга — людям було цікаво подивитися на легендарних «правосеків»; тих правосеків мало не силоміць змусили влаштувати автограф-сесію; коли сам він опинився на тому блокпості, «візитівок Яроша» вже не було: «Розібрали, приходьте завтра, нам підвезуть».

За його, й не лише його, словами — їх підтверджували мало не всі донбаські знайомі й родичі, ставлення місцевих жителів до України дуже залежить від освіти та роду занять. Принаймні, так було ще півроку тому. З тих пір чимало хто став стриманішим у своїй проукраїнській позиції — й мені важко сказати, чи це загальна тенденція, й чи сама лише російська пропаганда, а не наочна реальність, у тому винна.

Від одної розповіді стало моторошно — від буденності мовленого: «В нас тут скрізь військова техніка: танки, БТРи. Багато їх фотографував, спочатку здалеку й крадькома, потім упритул і відкрито. А потім усе видалив, витер: що в цьому такого цікавого, що незвичного? Буденність, тільки місце в апараті займає!» Від оцього «буденність» стало не по собі.

Може, то мені так щастило на позитив. Але поміркуймо над загальновідомими фактами. Жителі окупованих територій вимагають від України пенсій і зарплат — попри проголошену незалежність. Розповідаючи про обстріли житлових кварталів нібито українськими військами, обурюються: «По своїх стріляють!». Те саме підтвердила сьогоднішня, 14 квітня, приватна розмова: неприхильна до київської влади знайома розповідала мені, що околиці Донецька інтенсивно обстрілюють. Хто обстрілює? «Та наші ж», — сказала вона, маючи на увазі українців.

Про що це свідчить? Навіть чимало прихильників «ДНР» та «ЛНР» остаточно рвати ментальні зв'язки з Україною не поспішають: грюкнути дверима, але не піти. А чи, принаймні, залишити шпаринку для можливого повернення. Й такі речі, переконаний, варто акцентувати.

Штучне ж роздування спеціально відшуканих позитивів має ще одну негативну рису — воно не зміцнює довіру донбасівців до українських ЗМІ.

Із офіційного боку

У висвітленні донбаської теми чималу роль грають офіційні або напівофіційні повідомлення спікерів АТО. Й от саме з ними зовсім погано.

Повідомлення: за весь час антитерористичної операції загинуло понад півтори тисячі українських бійців та понад чотирнадцять тисяч бойовиків і російських найманців. По-перше, такої сумарної цифри жертв і близько не наводить жодна міжнародна організація, що веде спостереження за конфліктом. По-друге, чотирнадцять тисяч — це дуже чимала кількість, якої не приховати: за дев'ять років війни в Афганістані загинуло понад 13 тисяч радянських вояків, населення СРСР більш ніж удвічі перевищувало населення нинішньої Росії, й, менше з тим, в усіх були чи то знайомі, чи то знайомі знайомих, що загинули в тій війні — тобто знання про загиблих було на рівні конкретних осіб, попри офіційне замовчування. Судячи з усього, сьогодні в Росії такого немає. Й, по-третє, якщо співвідношення загиблих є аж таким, чому ж тоді фронт стоїть на місці?

Інше повідомлення: «Протягом минулої доби обстрілів бойовиків зазнали...» — далі йде перелік населених пунктів, й серед них Донецьк. Але стриваймо. Українських вояків у місті нібито немає. А масовані обстріли — от вони. То в чому річ? Або українські війська увійшли до «донбаської столиці» — й чому тоді про це так прямо не кажуть? Або ж бойовики гатять і гатять по своїх, достеменно знаючи, що місцеве населення про це знатиме і його симпатій до бойовиків це ой як не додасть.

І — дрібниця, в яких, як і годиться, криється диявол. Майже прискіпування. От уже кілька тижнів у зведеннях спікерів АТО фігурує така собі шахта «Дутівка». На самісінькі півночі «донбаської столиці», неподалік аеропорту, є мікрорайон Бутівка, в ньому — шахта «Бутівка-Донецька». Про шахту «Дутівка» я ніколи не чув. Розпитав двох донеччан, що жили неподалік: один із них із дитинства на Привокзальному й Октябрьському, інший — багато років на Путилівці. Їхня відповідь була майже дослівно однаковою: «Не присягатимуся, що геть ніде немає, але я про шахту “Дутівка” ніколи не чув». Інтернет, гугл? А отут зовсім цікаво: він видає купу посилань на матеріали про бої біля шахти «Дутівка», але жодного — жодного! — матеріалу про саму шахту з такою назвою, лише про шахти «Бутівка», у Донецьку та сусідній Макіївці.

То як це розуміти? Гаразд, коли ця шахта з'явилася у зведеннях уперше, її назву могли дати помилково. Але ж у наступних зведеннях помилку можна було виправити? А чи, даруйте за підозру, купу заготовок було написано заздалегідь, усі з однією й тією самою помилкою, й тепер їх поступово озвучують? Не присягатимуся, але донбаська аудиторія може саме так і подумати. Або, принаймні, так: якщо вони навіть топоніміку в місцях боїв повсякчас плутають, то що вони знають про ситуацію взагалі, чи можна від них узагалі чекати на правду?

Спікери АТО встигли наворотити стільки недоладностей, стільки кінців, що одні з іншими не сходяться, що, боюся, жодне Мінінформполітики цього вже не розгребе. Але ж для чималої частини донбаської аудиторії саме вони, спікери АТО, уособлюють Україну як державу! Саме вони уособлюють українську офіційну позицію, в інформаційній сфері зокрема! А вільні й незалежні ЗМІ — вони й є вільні й незалежні: хай вони транслюють стовідсоткову правду, а позиція держави — от вона, у зведеннях спікерів. І чи можна за таку позицію донбасівцям нарікати?

*****

Дискусія в «Телекритиці» ставить руба питання: в чому полягає завдання журналіста —  догоджати аудиторії, шокувати її, а чи повідомляти правду, незважаючи на те, чи догодить вона, а чи шокує?

Нинішні складні події більше за все вимагають точності викладення фактів, чіткості формулювань та акуратності узагальнень. Вимагають, власне, внутрішнього — ні, не цензора, в жодному разі не цензора — а адвоката диявола. Тобто здатності проаналізувати власні матеріали з позиції «а як це сприймуть» — і пересічні обивателі, й українські вояки, й жителі Донбасу.

А ще потрібна правда — неприкрашена й без купюр. Бо коли різниця між українськими та російськими ЗМІ полягатиме лише в тому, що інформацію з українських джерел треба ділити на два, а з російських на чотири, — інформаційної війни за таких умов ми не виграємо. Коли ми шукатимемо, з якого боку обійти правду — з позитивного чи з негативного, правда так і залишиться невідомою, а суспільство — дезорієнтованим. Це, втім, моя суб'єктивна думка.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
zn.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду