Паризькі події застали мене в Тернополі. Дорогою до Києва в місцевому експресі мене не покидало відчуття, що Україна є глухою європейською провінцією. Територіальна близькість до тієї європейської Європи лише посилювала це відчуття. Український медійний декаданс на тлі війни й терактів вганяв у повну депресію. І справа навіть не в тому, що регіональні медіа по всій Україні такі далекі від світового контексту, в них свій уповільнений ритм життя, вони до цього часу друкують рецепти різних страв, графоманські вірші й іншу «екзотику», яка не має жодного стосунку ані до політичних подій у країні, ані за її межами. Річ у тому, що аудиторія хоче такі медіа, й читає їх, і купує їх. І, як кажуть, нема на те ради. І Революція гідності тут ні до чого...

Але центральні ЗМІ пішли не набагато далі. Я спробувала в суботу вранці, після ночі терактів, знайти бодай якісь коментарі (не новинні повідомлення) про теракти в Парижі на українських провідних сайтах, аби було що почитати в дорозі. Але мої зусилля були практично марними. Станом на 12-ту годину дня суботи (14 листопада) ніхто нічого не коментував, жодного блогу на цю тему від активістів/політиків/експертів на «Українській правді» (блог Тягнибока з критикою чинної влади, мовляв, французи спрацювали краще, а наші «розпочали перемовини з країною-агресором та її посібниками, уклали зрадницькі Мінські угоди, за якими терористи мають бути амністовані» та блог Гончаренка про співчуття від імені парламентської групи дружби Україна — Франція з'явилися після другої години дня), приблизно така сама картина була й на інших сайтах, таких як Lb.ua (тут лише завжди оперативний Віталій Портников написав колонку із самого ранку, час публікації — 10:43, і в ній були не просто емоції, а бекґраунд про події в Сирії), «Новое время» (тут на ранок суботи була колонка Ігоря Розкладая з критикою телеканалів, які «проспали» теракти, колонка Богдана Яременка (фактично передрукований його пост із сторінки у Фейсбуку, опублікований «НВ» ще о 5:27 ранку) та Віталія Гайдукевича — опублікований о 12:26), «Дзеркало тижня» (тут навіть новини про теракти загубилися в загальній стрічці новин), «Українські новини» опублікували о 12:21 інтерв'ю з виконавчим директором Центру близькосхідних досліджень Ігорем Семиволосом (чи не єдиний аналіз на суботу ранку).

Від політикуму зранку суботи пролунали заяви Президента Петра Порошенка та прем'єра Арсенія Яценюка, які прийшли до французького посольства висловити співчуття. Голосів інших політиків чи експертів на той час не було чути взагалі, окрім окремих співчуттів у Фейсбуку.

Натомість російські сайти вже на ранок суботи були заповнені коментарями і політиків, і журналістів, і експертів. Російська пропаганда фактично за ніч змінила вектор внутрішнього дискурсу, переназвавши «ворогів» (в особі США та Європи), якщо не друзями, то союзниками (про це детально пише російський журналіст Андрій Архангельський на своїй сторінці у Фейсбуку, відстежуючи, що відбувається в російському радіоефірі; дивіться — тут і тут).

У неділю, коли йшла друга доба після терактів, я вирішила подивитися підсумкові новинні випуски на центральних телеканалах. «Україна» почала з виборів. Про Париж було в другому сюжеті. Третій — традиційно про гуманітарну допомогу Ахметова. З Парижа почали ICTV, «1+1». «Плюси», окрім стандартного огляду самої події (що зробили всі канали), говорили про ймовірну вигоду Росії від терактів у Парижі. Але найповніше тему терактів висвітлював «Інтер». Фактично весь випуск був присвячений цим подіям. Та що характерно: в усіх багато емоцій (і це зрозуміло), але мало аналізу.

Аналізу мало не лише в ефірі, але й в інтернет-виданнях. Підозрюю, що в нас майже немає експертів, які би добре розумілися на проблематиці ІДІЛ та взагалі на близькосхідній тематиці.

Окрім того, майже «вимерли» як мамонти (вибачте, колеги, якщо когось ображу) журналісти-міжнародники (про це також говорив в інтерв'ю MediaSapiens Анатолій Марциновський). Культ універсальної журналістики, який створювали й заохочували в першу чергу великі телехолдинги, призвів до ліквідації як класу журналістів із вузькою спеціалізацією, зокрема й журналістів-міжнародників. І перекладати цю вину тільки на журналістські освітні заклади не зовсім коректно, адже медіаринок не створив попиту на таких фахівців. Красива дорога картинка (тобто красива студія й красивий ведучий) не компенсує відсутності глибоко змісту.

Сьогодні для України не менш важливо (ніж те, що відбувається на сході країни) осмислити події у світі. Бо це все безпосередньо стосується нас із вами. Світ змінюється. І це відбувається не десь далеко, а прямо тут і зараз. А наш дискурс, як політичний, так і медійний, залишається маргінально-провінційним.

Щоразу, коли буваєш у європейських країнах і дивишся новини, наприклад, на німецьких телеканалах, розумієш, що українські телеканали позбавляють глядача світового контексту, вони говорять про Україну поза будь-яким контекстом, наче вона існує сама по собі й наче глобальна політика відсутня. І це роблять не лише телеканали, але й загалом усі українські медіа. Виникає контраст, коли заходиш і в так звані газетні лавки: навіть у тій самій Польщі вибір нішевих журналів, розрахованих на інтелектуальну аудиторію, величезний, саме такі медіа задають тренди в політиці та культурі. Що ми бачимо в нас? А нічого. Старі номери «Критики» в книгарні «Є»...

Українці зациклені на собі. Й війна тут не виправдання. Це периферійне (й навіть егоцентричне) мислення журналістів, медіаменеджменту й політиків також визначає й периферійність нашої країни у світовій політиці, незважаючи на ту увагу, яку вона зараз отримує від міжнародної спільноти через війну.

«Яке нам діло до Європ та Америк? У нас тут своя історія, своя війна і свої страждання... І нам нема діла до інших», — Фейсбук у перші дні після паризьких терактів був наповнений такими дописами. Або й такими, як оцей: «Тільки холопи крутять головами — а шо там у білих господ. А свої вибори — ну то такоє».

Ні, «не такоє». Але події в різних країнах світу (а для України — в першу чергу в європейських) значно більше пов'язані, ніж здається на перший погляд. І навіть далека сирійська криза, наслідком якої й стали теракти в Парижі, може в певний момент зачепити й Україну. Наш експерт Сергій Черненко уже написав, що наші журналісти не спромоглися поставити важливі питання, на які українці мали би шукати відповідей у контексті подій у Парижі.

На великих телеканалах (таких як «Інтер» чи «1+1») немає жодної програми про міжнародну політику, про світ загалом (окрім хіба розважальних на кшталт «Орел та решка»). На 5-му каналі виходить «Голос Америки» та «Вікно в Європу». Але ми розуміємо, що вони охоплюють досить невелику аудиторію.

Навіть СРСР мав своє медійне вікно у світ. Радянська «Міжнародна панорама» була дуже популярною. Вона дохідливо пояснювала громадянам, хто є друг, а хто ворог у великому й складному світі. Ця ніша в Україні ніким не заповнена. Відомо, що останнім часом усі незаповнені інформаційні ніші радо й успішно заповнює російська пропаганда.