Я не надто переймаюся тим, що українські ЗМІ (передусім телеканали) мали проблеми з оперативним висвітленням трагічних подій у Франції. Питання до професіоналізму й адекватності менеджменту провідних телеканалів, звісно, є. Але їхня заточена під буденний політичний ритм схема інформаційного мовлення майже завжди стикається з проблемами при необхідності оперативних змін сітки, організації «картинки» з іноземних джерел, забезпечення фахових коментарів – оскільки, окрім професіоналізму, постає ще й питання наявності відповідних ресурсів.

З огляду на це надмірно емоційні оцінки колегпродиктовані радше розчаруванням від того, що канали не зовсім виконали якусь символічну роль в інформаційному єднанні, солідарності й усесвітньому співчутті, аніж претензіями до інформаційного дефіциту. Зрештою, є інтернет, а очікувати саме від українського телебачення ексклюзивної інформації по гарячих слідах, мабуть, дещо наївно.

Тексти Бершидського, Портнікова, Яковини, Гайдукевича на «Новом времени»  і «Лівому березі», низка висловлювань популярних блогерів, які використала «Ліга.net» як доповнення до повідомлень інформагентств, – усе це дозволяло читачам отримати відносно широкий набір інтерпретацій паризьких подій.

Так чи інакше за вихідні й телевізійники,  і представники інтернет-ЗМІ донесли досить детальну інформацію, принаймні, про  зовнішню сторону подій у Парижі. Тепер, на наш погляд, значно важливіше те, наскільки українським медійникам вдасться робота над глибшим аналізом подій і створення для аудиторії умов їх раціонального осмислення. Якщо, звісно, українські ЗМІ взагалі ставлять перед собою таку мету.

Оглянувши тексти  про паризькі теракти, які з’явилися протягом вихідних у відомих інтернет-виданнях, звертаєш увагу на те, що авторів передусім цікавлять геополітичні  колізії – розрахунки великих держав, конспірологічні припущення про «російський слід», приховані цілі Ісламської держави тощо.

Україна в цих хитромудрих розкладах існувала традиційно як об’єкт – мовляв, чи забуде про неї світ, переляканий власними загрозами, чи все ж залишить для нас хоча б частку турботи й допомоги. Думка про те, що виклики цивілізованому світу для України обійшлися ціною найбільших людських жертв серед європейських держав із часів Другої світової не те що не прозвучала – її свідомо було винесено за дужки. В око впав один фрагмент із тексту Віталія Портнікова на сайті lb.ua:

«Украина в этой цивилизационной схватке оказывается пока что в роли свидетеля трагедии – к тому же наша собственная нестабильность и конфликт с Россией будут мешать большому числу наших граждан адекватно оценить последствия парижской катастрофы для нашей страны. Некоторые даже пытаются неуклюже сравнить бойню в столице Франции с событиями на украинском востоке. Но если оценивать то и другое адекватно, нужно понимать: события на Донбассе – как и в целом события в Украине – происходят на периферии цивилизованного мира».

Взагалі, не дуже тішить, що наші провідні журналісти готові визнавати периферійність власних інтересів і проблем раніше, ніж це зроблять союзники й вороги. І так само передчасно, мабуть, зводити протистояння на українському сході до рівня «туземних розбірок». Бо в певному розумінні ці події можна вважати таким же елементом зіткнення цивілізацій, як і терористичну війну на вулицях «старої» Європи.

Що ж стосується тези про роль стороннього спостерігача, яка відводиться Україні в контексті паризьких подій, то вона продиктована радше інстинктивним бажанням дистанціюватися від страху, аніж реальною оцінкою ситуації. Насправді ж у двох найбільших європейських країн значно більше спільного, ніж здається. І це, до речі, теж може стати темою для аналізу в наших ЗМІ.

Наприклад, і в Україні, й у Франції існує спільнота людей, які агресивно не поділяють цінностей суспільства, в якому живуть. І ці спільноти є живильним середовищем для радикалізму, а відтак – і тероризму, – однаково, чи під впливом кремлівської пропаганди, чи  радикального ісламу.

Або ще одна тема. Франція вкладає величезні гроші в адаптацію іммігрантів, у їхнє соціальне забезпечення – а отримує у відповідь шахідів із французькими й бельгійськими паспортами. Що будемо робити ми, коли, скажімо, після реалізації Мінських угод і амністій нам доведеться інкорпорувати в суспільство людей, які є відвертими ворогами української державності й наших ключових цінностей?

Що будемо робити ми, коли через посилення контролю на європейських кордонах сотні сирійців, афганців, сомалійців і бангладешців, для яких поки що Україна лише транзитна зона, змушені будуть залишитися на нашій території – без засобів для існування, без можливості будь-якої адаптації, доведені до відчаю? Чи готові ми зіткнутися на своїх вулицях із етнічними бандами й кримінальним хаосом?

Якщо через можливе прийняття імміграційних обмежень у Європі сотням тисяч наших нелегалів-заробітчан доведеться повернутися додому й багатомільярдний «струмок» заробітчанських євро пересохне – чи готова до цього наша економіка, наш ринок праці й система соцзабезпеченн?

Усі ці й багато інших запитань немає сенсу ставити ані депутатам-дилетантам, що ходять на ефіри лише для дешевого самопіару, ані «професійним телеекспертам», які, зазвичай, знають про все потроху. Це запитання до тих, хто приймає рішення.

І поставити ці запитання – обов’язок журналістів.

Утім, можна й далі переказувати своїми словами аналітичні тренди західних колег і тішити аудиторією нашою «периферійністю» й роллю спостерігачів за зіткненням цивілізацій.

Хоча «Дубровка», «Батаклан» і «Стад де Франс» уже показали, що пересидіти тяжкі часи на місцях для глядачів не вдасться.