Цю жінку я знаю з раннього дитинства. Добра знайома моїх батьків, надзвичайно добра людина, вона була для мене тьотею - аж поки років у сім я з подивом не дізнався, що ніякою родичкою вона не є. Усе життя вона жила в Донецьку, а п'ятнадцять років тому переїхала до Беер-Шеви: там були всі її родичі, й тут, в Україні, вона залишилася б сама.

Усі ці п'ятнадцять років вона регулярно телефонує. І, як і в кожної дуже вже літньої людини, в кожній розмові лунає тема здоров'я, а точніше, проблем із ним. Ізраїльська медицина завжди приводила цю жінку в захват: страхова, але страховка така маленька, просто символічна! А будь-яке лікування - безкоштовне! Й протезування суглобу після тяжкого переламу, й операції на очах із корекції катаракти, й уживлення в серцеву судину якогось розширювального клапану - все безкоштовне! Коли вона розповідала, як їй уживлювали той клапан, а вона на комп'ютерному моніторі за цим спостерігала, й лікар їй докладно все пояснював, здавалося: йдеться про геть інший світ, геть іншу епоху й геть іншу цивілізацію. Нарікання було єдине: коли йшлося про нетермінову консультацію вузького фахівця, тим, хто хотів потрапити на прийом не за гроші, а за страховим полісом, доводилося кілька тижнів чекати. Але якість обслуговування це компенсувала.

Аж раптом, під час одного дзвінка, на запитання про здоров'я знайома почала відповідати з якоюсь непритаманною їй приреченістю. «Та не переймайтеся, в вас же он яка чудова медицина!» - спробував був я її заспокоїти. Її відповідь приголомшила: «То вона лише для багатіїв чудова. А на пересічних людей їм начхати, пересічні люди хай помирають. Нема де порятунку шукати, для людей - сама лише видимість, а не медицина. Й не лише в нас, в Ізраїлі, так: і в Америці, й у Європі - скрізь звичайні люди нікого не цікавлять».

Чесно кажучи, понад хвилину я не знав, що й сказати. Потім тільки й спромігся, що спитати: звідки вона це взяла? Виявилося, все дуже просто. За кілька днів до того вона дивилася один із російських телеканалів. А там якраз був документальний фільм - про те, якою недоступною в усьому світі є якісна медицина, й як скрізь по всіх усюдах усі надбання цивілізації - лише для олігархів.

«То це ж російська пропаганда! - спробував був заперечити я. - То «Путін-ТБ» переконувало, як на «гнилому» Заході погано, й натомість як добре в путінській Росії! Типовий радянський прийом!» «Та ні, - відповіла знайома, - про Росію у фільмі взагалі не йшлося, навіть слово «Росія» жодного разу не лунало».    

Варто зауважити: до категорії легковірних і легконавіюваних ця жіночка не належить. Телефонує вона не лише нам, а й іншим знайомим до Донецька, чимало з них - за Путіна й проти «укрофашистів». Але сама вона їхніх поглядів не поділяє: «Я зберігаю об'єктивність».

А тут... Власний досвід, багаторічний власний досвід, усе бачене на власні очі й багато разів пережите особисто виявилося безсилим проти одного-єдиного російського псевдодокументального пасквілю. Зрозуміло: на відміну від подій у хай рідному, але давно вже далекому Донецьку, «медичний» пасквіль виявився тематично близьким, актуальним - а тому й особливо болючим. Тому він так і вразив. Тому саме тут моїй знайомій і відмовила логіка.

Але саме на те російські документальні фільми й розраховані. Вони б'ють по підсвідомості, й б'ють безжально. Вони вибирають найболючіші теми та аспекти й не залишають глядачам надії. Точніше, залишають, але одну-єдину: «Путин, спаси!» Факти не склеюються в заданому річищі? То зверніть увагу: фактів у типовому російському документальному фільмі зазвичай обмаль. Натомість коментарі, коментарі до коментарів, умовиводи з припущень та припущення з умовиводів. Факти правлять лише за стартовий майданчик - а далі йде вільне плавання в каламуті. Натомість емоцій - через край, емоції зашкалюють і остаточно забивають собою ту крихту фактів, що є.

Тим і відрізняється російська пропаганда, що вимикає мислення. Згадайте хоча б історію з «розіп'ятим хлопчиком». У будь-якій іншій країні, окрім Росії, принаймні інтелектуальна аудиторія одразу збагнула б: цього не може бути, бо цього не може бути ніколи. Бодай із тієї причини, що для будь-кого, хто вірує в Ісуса Христа, розіп'яття має глибоко сакральний сенс. Розпинати кого-небудь - це уподібнювати його до Христа. І хай в Україні нині правлять, за паном Гундяєвим, суцільні «уніати та розкольники», але вони ж - християни! Хай, на думку Гундяєва, «не такі», «неправильні», але християни!

Російська інтелектуальна публіка все це здебільшого проковтнула. Роспропаганда привчила аудиторію до шматкової інформації, у якій не треба й не варто намагатися зв'язати кінці з кінцями. Роспропаганда привчила аудиторію до безсистемного сприйняття світу, в якому ніби й не існує причинно-наслідкових зв'язків, в якому ніщо ані з чого не випливає, ніщо нічим не зумовлене, а факти існують самі по собі у вигляді сміттєвої купи. Саме в цьому - наркотичність рос пропаганди.

В Україні я нічого подібного ніколи не бачив. Ну, хіба що серіал проти Коломойського на «Інтері» перед виборами - але це тільки збільшило переконання, що ідея та сценарій серіалу народилися не в Києві. А так - в Україні зовсім інша школа, зовсім інша традиція, зовсім інша стилістика документальних фільмів. Українська традиція документалістики - це факти й висновки з них, часто не надто емоційні, але від того ще більш переконливі. Коли, звісно ж, не намагатися копіювати росіян.   

І якщо новостворене Міністерство інформаційної політики має на меті протистояти російській пропаганді, зокрема й у розрахунку на жителів окупованих територій, воно мусить це усвідомлювати. Воно мусить знати, кому й чому протистоїть. Мусить мати на увазі: вести контрпропаганду в стилі «хто кого перебреше» - це апріорі прирікати себе на поразку: російську пропаганду не перебреше ніхто. Їхньої манери ніхто не скопіює.

Пригадаймо роки горбачовської перебудови. Тоді саме вибудувані в чіткі логічні ланцюжки факти та висновки стали тим сонячним промінням, що розвіяли звичний пропагандистський туман. Насаджувана протягом багатьох десятиліть і навіть багатьох поколінь пропаганда захиталася вже за кілька місяців, а за три роки зруйнувалася вщент. Бо ірраціональність традиційної радянської, вона ж нинішня російська, пропаганди - це й її сила, й її слабкість.

На жаль, сьогодні наша контрпропаганда теж хибує на ірраціональність, на винятки й вилучення з логічних ланцюжків. Тому й не перемагає.