Пересвідчитись у тому, що блогхостинговий сервіс Livejournal занепадає, дуже легко: достатньо бути його користувачем.

Це в повітрі – в постах, у коментарях, у вашій френдстрічці, яка наполовину складається з одних і тих самих перепостів та автоматично імпортованих твітів. Люди, дописи яких ви звикли читати, пишуть рідше, натомість частіше нарікають на те, що читати нічого, і кличуть кудись, де краще. «Я от думаю, чи не перейти мені повністю у твітер?». На ваші власні пости реагують мляво. І якщо ваш блогерський стаж становить хоча б кілька років, ви знаєте, що це почалося не вчора й не має нічого спільного з літнім затишшям, про яке кажуть захисники LJ.

Процес занепаду спільноти або платформи віртуального спілкування має щоразу приблизно такий самий перебіг.

Згромаджене навколо певного ресурсу товариство звикає до щоденного рутинного спілкування протягом кількох років. Кожен його учасник – патріот, він просто не уявляє свого майбутнього без щоденного користування саме цим, а не іншим чатом, форумом чи сервісом.

Вщухли конфлікти, принишкла опозиція, приборкано тролів, давно визначено авторитетів і неписані правила поведінки, сформувався власний фольклор і жаргон. Усе це видається учасникам спільноти унікальним, неповторним і рідним. Новоприбулі користувачі вже не можуть внести в цей повністю сформований віртуальний світ нічого нового й мусять пристосовуватися до нього.

Для блогхостингових систем на Заході цей етап розпочався в середині 2000-х, а на пострадянський простір прийшов із запізненням на два чи три роки, як завжди. Хтось назве це золотим віком, хтось – застоєм.

Раптом на видноколі з’являється платформа нового покоління. «Розвідники» з числа учасників старої спільноти приносять звістку про нові функції, які, звісно, всі хором визнають надмірними і непотрібними. «Якісь френди, кола, профайли, групи, кола… Я нічого не розумію, навіщо це все? Читати, хто кого зафрендив і лайкнув? Тут набагато простіше і краще», – таким є вердикт на цьому етапі, але процес насправді вже пішов.

Учасники спільноти починають «бігати» на нову платформу, про всяк випадок реєструються там – просто задля цікавості чи щоб забити місце. За кілька місяців на нововідкритому континенті зареєстровано вже чималеньку «діаспору» представників старого ресурсу, хоча на словах усі залишаються консерваторами й патріотами.

Тоді стається аварія. Загалом у житті комунікаційних платформ, особливо некомерційних, негаразди трапляються досить часто, адже вони, як правило, не настільки багаті, щоб швидко й ефективно долати наслідки горіння серверів чи DDoS-атак. Але, поки ресурс на підйомі, його користувачі здатні пережити кількаденну відсутність доступу. Вони тримають зв’язок між собою й постійно тиснуть на адміністрацію, стимулюючи її до якомога скорішого вирішення проблем. Звістка про те, що улюблений сайт «піднявся», мобілізує товариство в лічені хвилини.

Із ресурсом, який наближається до кінця свого життєвого циклу, все відбувається інакше. Його завсідникам бракує оптимізму й терплячості, щоб «постити» без спілкування кілька днів або тижнів. Вони питають одне одного: а що, як це вже все? Може, він уже не підніметься? Вигнанці збираються на новій платформі, де спершу обговорюють переважно перспективи повернення на стару, а також ганять адміністрацію останньої за неспроможність усе виправити. Слово за слово… Аж раптом виявляється, що повертатися зовсім не хочеться.

Достатньо, щоб «еліта» – найактивніша і найпродуктивніша частина аудиторії старої платформи – перебралася на нову, і решта перетече вслід за нею в лічені тижні. В більшості випадків покинуті ресурси порожніють і закриваються протягом кількох місяців. Утім, деякі з них животіють навіть не роками, а десятиліттями, зазнаючи невеликих конструктивних змін, як-от форуми початку 2000-х, веб-чати 90-х або їхні попередники, IRC та незалежна від інтернету мережа Fidonet. Але це всього лише штучно підтримувані заради ностальгії чи розваги фрагменти минулого. Еволюція інтернету ніколи не працює у зворотному напрямку.

Для Заходу занепад LJ та інших блогхостингових систем уже кілька років є доконаним фактом. Так, свого часу вони були модним трендом… Але це було десять років тому. За цей час блоги стали чи не головною формою життя в Мережі, кілька разів переродилися, комерціалізувалися, а тепер, як багато хто вважає, відходять в історію. 2007 року, коли LJ придбала російська компанія СУП, для Заходу цей сервіс уже не був актуальним.

Натомість у Росії та Україні це був час бурхливого розвитку та зростання аудиторії LJ. У кириличну зону західні тренди приходять якраз із кількарічним запізненням. На пострадянському просторі блогінг у рамках LJ та кількох інших блог-систем розвивався як унікальне не лише комунікаційне, але й соціокультурне, й навіть суспільно-політичне явище. В ньому завжди було більше від соціальних мереж, – які тим часом уже виникли й ставали популярними на Заході, але до нас дійшли, знов-таки, з запізненням, – аніж від класичних блогів.

І в цьому була його погибель: LJ виявився недосоцмережею й недоблогхостингом і не зміг конкурувати ані з повноцінними соцмережами, ані з сервісами на кшталт Wordpress. Типовий жежист, за статистикою, був дівчиною років двадцяти з кількома десятками друзів і використовував LJ радше для спілкування, аніж для творчості й самовираження. Звісно, цим людям потрібні були «Одноклассники» і «Вконтакте», й вони отримали те, чого потребували. Тим часом у Росії виникали численні альтернативні блогхостинги з іще розвиненішим соціальним виміром – рейтингами фото, аналогами «лайків» тощо. Вони, як і все яскраве та блискуче, виграли боротьбу за увагу користувачів-тінейджерів.

Проблема виникла з дорослішою й серйознішою частиною користувачів LJ, більш налаштованою на самовираження та комунікацію на трохи вищому рівні, аніж сердечка, цьомчики і фото котиків на стіні. Вони відчували анахронічність LJ, але не бачили гідної альтернативи. Цю проблему пару років тому вирішив прихід на пострадянський простір всесвітніх соціальних медіагігантів – Facebook і Twitter.

Уже в 2010 році ознаки швидкого перетікання аудиторії LJ в соцмережі були більш ніж очевидні. Катаклізми 2011-го, коли сервери ресурсу зазнали численних нищівних DDoS-атак (за конспірологічною версією, це були наслідки невдалих спроб удосконалення системи), знаменували початок агонії.

Звісно, LJ з його мільйонами користувачів не може померти за кілька днів, як якийсь занюханий чат, усі двадцятеро відвідувачів якого враз перебігли в ICQ. Це комерційний сервіс, що продає рекламу й заробляє гроші на своїх користувачах. Дорожчою за гроші є функція резервації політичного інакодумства, яку Livejournal виконує в Росії та почасти Білорусі.

Коли LJ почав падати чи не щодня, з цього приводу були різні думки: одні казали, що Кремль ніколи не дозволить загинути такому зручному середовищу віртуального політичного життя, надійно відгородженому від реального світу. Інші, навпаки, вважали, що перед якимись черговими виборами Путін і Медведєв «вимикають» ЖЖ, щоб розпорошити «демшизу» по соцмережах. Істина ж, скоріш за все, полягає в тому, що питання контролю LJ було на часі чотири роки тому, коли сервіс став російським. Тоді справді можна було «вимкнути» разом із ним усіх російських дисидентів. Сьогодні всі більш-менш помітні російські блогери, від Навального до Проститутки Кет, мають запасні аеродроми в соцмережах, де їх миттєво знайде їхня аудиторія.

Найпоширеніший поміркований прогноз майбутнього Livejournal полягає в тому, що його нарешті, по десяти роках нецільового використання, залишать для блогів. Для ведення напівприватного онлайн-щоденника, до якого повертаєшся час від часу, занотовуючи щось радше для себе, аніж для публіки, LJ на сьогодні залишається непоганим варіантом. Хоча, либонь, і для цього є зручніші й модерніші сервіси.

Величезне значення LJ для пострадянського простору, його формальна комерційна спрямованість та інерційність аудиторії, скоріш за все, продовжить умирання ресурсу ще на декілька років. Кількість користувачів може навіть зростати – мене, наприклад, мало не щодня френдять в LJ нові люди, хоча вся моя блогерська діяльність уже пару років зосереджена в Facebook. Ось і Вахтанг Кіпіані пише: «Випадково натрапив на Рейтинг кавказької блогосфери. З великим подивом і змішаними почуттями знайшов... себе на восьмому місці у десятці найпопулярніших. Хоч жж вже не веду. Може, це натяк повернутись?)». Наші блоги й далі індексуватимуть пошукові сервіси, фігуруватимуть у рейтингах, їх додаватимуть до френдів випадкові новачки… Але дороги назад немає.

Почуття консерваторів зрозуміти легко. Моїм страшним сном, наприклад, уже багато років є перспектива переродження блогерства у відеоблогерство – не дай Боже, для того щоб висловитись, треба буде сідати перед камерою і щось говорити. Я не розумію Twitter, мене дратують його хештеґи, а ще більше Foursquare із його чекінами. Я вже два роки відповідаю, що не маю мікрофону, на запитання «чому ти не користуєшся скайпом?». Авжеж, «уютная жежешечка» з її зрозумілим набором функцій і доступним інтерфейсом, звична, як старі домашні капці, не заслужила на смерть і забуття.

Але я пригадую свої перші дні користування Facebook. Найбільше дратували лайки: безглуздішу функцію годі було уявити. Якщо тобі щось подобається, напиши про це, а якщо не хочеш писати, просто мовчи – яка комусь різниця, «лайк» ти це чи не «лайк»? Чимало блогерів, познайомившись із функціоналом Facebook, зневажливо відгукувалися про лайки. Тепер, переглядаючи френдстрічку LJ, де кожен третій пост за формою і змістом міг би бути твітом, а кожен другий – статусом у соціальній мережі, я мимоволі шукаю курсором кнопку like. Це я до того, що на все свій час. Щось закінчується, щось починається, й навряд чи є сенс чинити спротив цьому природному процесу.