В українському інтернеті – новий чемпіон зі швидкісного написання постів у блозі. Його звуть Михайло Єжель, і він працює міністром оборони. Протягом однієї години 2 листопада він написав у свій блог 9 постів загальним обсягом не менше 15 тисяч символів. Будь-який блогер або журналіст позаздрив би такій продуктивності, особливо зважаючи на те, що пан Єжель мусив би в цей час перебувати на засіданні Кабінету Міністрів. Такі дива можливі тільки в блогах українських урядовців, які відкрилися на сайті державної інформаційної агенції «Укрінформ». Інтернет-щоденники кабмінівські достойники вестимуть примусово – про це, наприклад, прямим текстом пише Віктор Балога: мені завели блог, що ж, вестиму, хоч мені це й не подобається. Барак Обама ридма ридає над своїм Blackberry і твітером, який кілька років тому породив блогерсько-політичну лихоманку. Хоча, ймовірно, в Україні законодавцями соціально-медійних мод стали інші видатні блогери – Медведєв і Путін.

Не знаю, як сумчанам подобається їхній міський голова, але мені він симпатичний. Екстравагантні вихватки й ляпи на кшталт «три п… і одна б…» та «підпис здесь і підпис здесь» у його випадку – чистої води вияви «простої смертності», якої не можуть дозволити собі (ні, правильніше – на яку фізично неспроможні) 99% держслужбовців та народних обранців. Але, що головне для мене, все це може бути і є предметом відкритої самоіронії, яка виливається у блогові пости. Наприклад, такі.

Геннадій Мінаєв – виняток. До того ж, походження цього винятку зрозуміле: ще кілька років тому він на правах рядового форумчанина писав пости та брав участь у холіворах на сайті «Майдан», де гуртувалися громадянські активісти. Молодець, що не запишався, не відгородився від колишніх товаришів по зброї прес-службою. Та тим часом абсолютна більшість представників влади, від депутатів місцевих рад до прем’єр-міністра і президента, облаштовують свої онлайн-представництва на принципах, які сповідують в офлайні: бюрократії, окозамилювання, непрозорості і брехні.

Уявлення (немає сумнівів, навіяні високооплачуваними консультантами з айпедом у кожній руці) про те, що в «нашу інформаційну добу» політик чи можновладець просто не може не вести блогу або екаунта в соцмережі, наклалися в головах цих людей на цілковите нерозуміння того, що таке блоги й соцмережі.

Особливо знаковим став формат спілкування прем’єр-міністра і користувача Facebook Миколи Азарова із провідними блогерами. Перший гепенінґ, що відбувся невдовзі по реєстрації Миколи Яновича в буржуйській соцмережі, з обачності провели з підсадними «блогерами», які опісля розповідали, як розмова з мудрим і допитливим прем’єром сповнила їх оптимізму. Обкатавши формат, на наступну зустріч запросили вже справжніх зірок блогосфери, одначе говорив переважно Головний Блогер, а кількість телекамер, що фіксували бесіду, перевищувала кількість її учасників. Напевно, далі буде.

І ніхто ж не підкаже Миколі Яновичу та його іміджмейкерам, що ситуація, коли блогер тягне інших блогерів в офлайн, у залу з великим портретом Януковича на стіні, слухати його словесний пронос перед камерами, – абсурдно. Блогери обмінюються думками, читаючи й коментуючи дописи одне одного. У блогах, Миколо Яновичу, в інтернеті!

Тим часом користувачі Facebook завалюють стіну офіційного екаунта прем’єра своїми скаргами, пропозиціями, благаннями, прокляттями й подяками, на які реагують переважно інші посполиті користувачі. Нещодавно Азаров знайшов час повідписувати деяким із них – звісно ж, тим, чиї запитання сподобалися. Щоправда, до того, щоб писати коментарі до постів, прем’єр не опустився – кожну відповідь він (якщо це був він) публікував окремим дописом на своїй сторінці. Звісно, це вже «щось». Та все одно поведінка Азарова в Facebook – це виступ із трибуни перед аудиторією, а не притаманне соціальній мережі рівноправне спілкування.

Є в нас кілька політиків не першого ешелону, які вже досить давно опанували блоги чи соцмережі і є доволі активними користувачами: Михайло Бродський, Леся Оробець, Віктор Уколов, Юрій Стець, Андрій Шевченко, Олесь Доній та інші. Але більшість політиків-«блогерів» ідуть протоптаною стежкою Арсенія Яценюка, доручаючи вести свої екаунти помічникам, прес-секретарям, піарникам чи самозваним соушиал-медіа-експертам.

Тут усе так просто: якщо ти доручив помічнику вести блог від твого імені, блогер – не ти, а помічник. Ти – лише тема, якій присвячено його блог.

І ця модель анітрохи не наближає тебе до віртуальної спільноти і не робить тебе її частиною. Те, як сприймається твій блог, залежить від креативності помічника-блогера. Якщо він спроможний тільки копіпейстити прес-релізи, людям буде просто смішно, а якщо спробує вдавати, що блог справді ведеш ти, – тоді ще й гидко.

Натомість справжнє ведення блогу чи активність у соціальній мережі є найкращим свідченням того, що політик не втратив людської подоби, не перетворився на бота, що спілкується штабними заготовками та цитатами з прес-релізів. Авжеж, в Україні це не так продуктивно, як в Америці, де користувачем соцмережі є кожен другий (у нас – приблизно кожен двадцятий). Одначе, на відміну від проплачених піар-сюжетів у теленовинах «як кандидат доїв корову» чи «як міністр плаває в басейні», це не коштує майже нічого і справді діє: якщо не викликає симпатії, то, принаймні, знижує рівень відторгнення. Отримавши лайк від Лесі Оробець і бан від Віктора Уколова, почитавши про пологи Юрія Стеця і зачитавшись матюками Бориса Колесникова, я мимоволі виділятиму їх із-поміж інших політиків як таких, що здатні на людські вчинки.

«Блоги» урядовців на «Укрінформі» – справді важкий випадок. Неймовірно, але жодна з прес-служб, готуючи «пости» для блогів своїх шефів до їхнього відкриття, не здогадалася бодай трохи олюднити тексти, наблизити їх до блогового формату. Винятком із загального прес-релізного хорору не став навіть голова Антимонопольного комітету Василь Цушко, який чудово знає, що таке блоги насправді, адже вже кілька років співпрацює з однією з провідних блогерів країни, Тетяною Монтян. «Міжнародний день інтелектуальної власності у нашій країні відзначається всього одинадцять років. Проте цей короткий відрізок часу засвідчив, що Україна – потужна інтелектуальна держава, винаходи та інноваційні ідеї якої високо цінуються в багатьох країнах. У цьому напрямі в України є перспективи, є майбутнє. Українські винахідники зможуть довести, що вони дійсно мають великий потенціал і в країні, і в світі», – «пише» голова Державної служби інтелектуальної власності Микола Паладій. Інші «висловлюються» приблизно в тому ж дусі.

Адміністрація сайту спробувала убезпечитися від критики, попередивши, що «матеріали в деяких розділах можуть бути тестовими». Що теж характерно – який нормальний блогер дозволить, щоб у його щоденнику розміщували «тестове» повідомлення, і не подбає про те, щоб на момент офіційного відкриття там було бодай щось змістовне? Найімовірніше, деякі міністри навіть не підозрюють про те, що вже стали блогерами. За кілька днів деякі з блогів почали оживати – наприклад, блогер Тимошенко (голова Державної служби України з контролю за наркотиками), перш ніж вивалити у пост прес-релізного типу простирадло тексту, звернувся до «шановних читачів». Далі він сповіщає таке: «З метою відновлення в Україні коноплярської галузі ДСКН всіляко сприяє реалізації пропозиції Мінагропромполітики та Інституту луб’яних культур НААН України щодо розширення площ культивування технічної коноплі з низьким вмістом наркотичної речовини, що зумовлює істотну економію коштів на охороні цих посівів».

Серед перших блогерських ластівок є й винятки: наприклад, я вірю, що цей текст справді написав Віталій Захарченко. Прес-службісти, навіть легендарні міліцейські ЦГЗ, все ж не такі недорікуваті. Те ж стосується Миколи Злочевського, який, попри всі формальності, пише не державною, а своєю рідною мовою: «И я сегодня публично перед вами обращаюсь ко всем мэрам городов, давайте на полгода приостановим смерть этих несчастных бездомных животных, и будем вместе строит приюты». Виходить, мають слушність ті колеги, які відреагували на появу міністерських блогів фразою «дабы дурь каждого была видна».

Коментарі до ще мертвих записів одразу почали обживати зомбі-коментатори, що пишуть у дусі «Николай Янович, большое спасибо Вам, что есть Вы, что Вы открыты для граждан, ведете этот блог и даете возможность задать Вам вопрос!!!!». Для кого цей цирк? Для того, щоб можна було списати ще кількадесят тисяч бюджетних гривень «на інформаційне забезпечення» і кількасот тіньових штабних баксів «на консультаційні послуги»?

Політик (чиновник) зобов’язаний звітувати перед виборцями (суспільством), але зобов’язати його робити це саме в форматі інтернет-щоденника проти його власної волі – безглуздя. Не кожна людина може і хоче бути блогером. Трансляція повідомлень прес-служби міністерства в соціальні мережі знайде вдячних читачів – журналістів та аналітиків, які цікавляться діяльністю цього міністерства. Щоб бути цікавими ширшій аудиторії, треба переставати бути ботами й ставати живими людьми. Платити потенційним читачам обома видами валюти, що існують у соціальному вебі: часом та увагою.

Якщо немає часу, немає змоги приділити увагу чи відсутнє розуміння того, що таке соціальний веб, хто, як і навіщо в ньому спілкується, – не треба засмічувати блогосферу й соціальні мережі.