Арабська весна – серія масових антиурядових виступів у близькосхідних та північноафриканських країнах у 2010–2012 роках, частина з яких переросла у громадянську війну або призвела до зміни влади, – засвідчила, якою великою силою можуть бути небайдужі люди, поєднані соціальними медіа. Більш мирні форми, такі як веб-протести, петиції та інші онлайн-ініціативи, вже давно стали звичними навіть для України, далекої від гарячих точок Магрибу. Проте після масового захоплення переможною ходою «твітер-революцій» в експертному середовищі почали лунати скептичні голоси, адже онлайн-активізм почав дедалі частіше наражатися на байдужість, інформаційні маніпуляції, спекуляції тощо, і заглухати, так і не вийшовши за межі віртуального простору. Типовою ситуацією є мітинг, на який зголосилися прийти кілька сотень чи тисяч користувачів соцмережі, але не прийшов майже ніхто. Моран Баркай, представник Європейського центру журналістики (European Journalism Center), яка працює в Нідерландах, написала про це книгу під назвою Revolution: Share! («Революція: поділитись!»), яку можна прочитати англійською в інтернеті безкоштовно. Зустрівшись на конференції Jugend Medien Workshop 2012 у Потсдамі, ми поспілкувались із Моран Баркай про слабкі сторони онлайн-активізму.

Моран, сьогодні серед численних рухів та ініціатив, що розгортаються в інтернеті, стає дедалі більше таких, що не досягають успіху. Чому так стається?

Причин того, що ініціативи провалюються, може бути безліч. Інколи онлайн-кампанія, як і кампанія в офлайні, може бути просто погано організованою, зокрема, неправильно вибудувана її внутрішня комунікація. Адже найважливіше в таких проектах – це зв’язки, які ви маєте й можете використовувати. В інших випадках люди покладаються на онлайн-підтримку без будь-яких подальших дій, не намагаючись залучати однодумців поза межами інтернету. Але сама лише підтримка в інтернеті не дасть змоги досягти цілей ініціативи. Якщо рух вимагає активних дій у реалі, необхідно знайти спосіб інтегрувати їх в онлайн-кампанію і дати зрозуміти, що це є основою взаємодії. Деякі ініціативи просто не мають досить чітко визначеної мети, щоб залучити послідовників.

Що ж тоді є ключовою передумовою успішного онлайн-руху?

Власне, надзвичайно чітке і зрозуміле визначення цілей: що ви робите, чого ви хочете досягти і як плануєте цього досягти. Вам також необхідно визначити цільову групу тих, до кого ви маєте намір звернутися, місця, де ви до них звертатиметесь, і способи, у які це робитимете. Бажано робити це за допомогою якомога більшої кількості комунікаційних платформ і каналів. Не обмежуючись при цьому онлайн-інструментами і діючи в офлайні – вуличні акції, привернення уваги преси тощо. Необхідно знайти людей, готових приєднатися до вашої справи і поширювати ваші ідеї, і ясно дати зрозуміти, чого очікуєте від людей в онлайні та в офлайні.

У вашій нещодавно опублікованій книзі Revolution: Share! ви багато говорите про те, що потенціал нових медіа може бути обмежений або навіть нейтралізований через певні їхні питомі характеристики. Про які небезпеки йдеться?

Головні небезпеки, про які слід пам’ятати – поширення неправдивої інформації зацікавленими в цьому особами, цензура і нагляд держави. Пропаганду, яку проти вас намагаються використати, необхідно швидко ідентифікувати та мати достатньо достовірної інформації, щоби їй протидіяти. Треба бути обережним і поінформованим про те, як онлайн-протест сприймається владою. Ще одна небезпека полягає у нехтуванні потенційною підтримкою, яку ви можете отримати від людей, що не користуються інтернетом. Важливо знайти спосіб досягти цих людей і залучити їх до руху.

Які політичні технології використовують проти громадянських ініціатив в інтернеті? Як їм протистояти?

Їх безліч, усіх не перелічиш. Головних способів боротьби з ними – два. Перший – бути дуже обережним із тим, що публікуєш в інтернеті. Про це слід пам’ятати щоразу, коли залишаєш цифровий відбиток у мережі, адже його може забрати хтось інший, з не дуже чистими намірами. Що ж до кібератак – закриття сайтів, DDoS-атак і тому подібного, – то захиститися від них можуть допомогти хіба що хакерські розробки, які переважно не є досяжними для пересічних людей. Це одна з головних причин того, що дисиденти в недемократичних країнах особливо вразливі. Другий спосіб уникати неприємностей – відправляти всі повідомлення із західних платформ або розміщувати сайт на хостингу західних компаній. Вони не є невразливими для злому, але можуть бути більш захищеними, та, принаймні, не будуть чутливими до тиску у вашій країні.

Ситуація, коли люди, активні в інтернеті, не наважуються діяти в реалі, є дуже актуальною для України. Що, на вашу думку, є причиною цього явища?

Я не досить добре знаю українські реалії, щоб робити оцінки, але в цілому, думаю, людей вабить інтернет-активізм, бо це просто і легко. Це дає відчуття, що ви зробили щось хороше, вплинули на щось, змінили стан речей. Але у більшості випадків це ілюзія. І коли ви відчуваєте, що зробили щось в онлайн-просторі, у вас не виникає потреби докласти додаткових зусиль, піти на більші ризики, зробити ще щось у реалі. Більшість людей мають роботу, сім’ю, друзів, хочуть розслабитися на дозвіллі. Знайти час і сили для того, щоб зробити значущий і тривалий внесок у розвиток соціальних та політичних подій, важко. Тому люди задовольняються онлайн-ілюзією дії.

Отже, соціальна онлайн-активність – лише зручне алібі проти звинувачень у байдужості?

Це справа особистого погляду людині. Дехто просто не хоче брати участь у громадських рухах. А дехто не вважає за необхідне брати участь у будь-якій діяльності взагалі. Більшість людей воліла нічого не робити ще до того, як з’явилися соціальні медіа. Якщо це виправдання, тоді незрозуміло, кого саме ви намагаєтеся переконати в тому, що робите достатньо, наполегливо працюєте, щоби змінити світ. Думаю, здебільшого це просто самообман.

Які теми та проблеми найкраще мобілізують людей?

Гроші – ось споконвічна тема для мобілізації. Це те, через що відбулася Французька революція, що змусило американців звільнитися від влади Великої Британії, те, що призвело до краху СРСР, а також те, що спричинило Арабську весну. Мухаммед Буазізі, туніський вуличний торговець, який спалив себе, не знаючи, що це стане поштовхом для громадського і політичного збурення в арабських країнах, наклав на себе руки через те, що не мав роботи і був позбавлений єдиного засобу для виживання. Люди в Північній Африці страждали від бідності, тому вийшли на вулицю. Скрута так само вивела на вулиці мільйони ізраїльтян 2011 року.

Журналісти часто повідомляють про кричущі речі, наприклад, корупцію в державному управлінні чи охороні здоров’я… Але суспільство, довідавшись про це, мовчить. Чому люди не реагують?

Хороше питання. Я не знаю. Люди повинні перейматися, але чомусь не роблять цього…

Очевидно, одного лише забезпечення людей інструментами, необхідними для громадянської активності в інтернеті, а потім і в реалі, не досить. Що потрібно зробити, щоб підтримати інтернет-активізм і змусити його працювати?

Потрібно зробити людей медіаграмотними. Навчити їх, як читати новини, засвоювати їх, реагувати на них. Підвищити їхню обізнаність про те, як працює політична система, про те, як діє інтернет-активізм. Дати їм зрозуміти, що це стосується їхнього життя, а подекуди є питанням життя і смерті. Часто люди просто не усвідомлюють, наскільки сильно впливає на них політика. Шлях до розуміння дуже довгий – щоб ці речі запрацювали, потрібно багато років.