11 січня у Нью-Йорку виявили мертве тіло Аарона Шварца. Інформаційні агентства повідомили, що 26-річний хлопець повісився у власній квартирі. Його знають як співавтора відомого більшості інтернет-користувачів формату RSS, одного з розробників RDF та засновника популярного сайту Reddit.

Іншим боком життя Шварца було кримінальне переслідування за комп’ютерні злочини. Після смерті програміста родина загиблого поширила інформацію, що прокуратура штату Масачусетс та бостонський коледж MIT своїми рішеннями здійснювали тиск на Аарона, вимагаючи понад 30 років ув’язнення за злочин, «який не призвів до жертв».

Роль інтернету в житті кожного з нас постійно зростає. Це сухий очевидний факт. Інша річ, що для когось мережа – це фотографії веселих котиків та лайки в соціальних мережах. Ми розповсюджуємо та отримуємо інформацію, не замислюючись про зворотній бік інтернету, який давно перетворився на сегмент глобального ринку. Тому для інших людей мережа – це місце зіткнення фінансових, політичних та професійних інтересів. Смерть Шварца стала визначальною. Віртуальні війни не можуть коштувати життя – для цього вони мають стати реальними. Суспільство та журналісти повинні звернути більшу увагу на події, які матимуть стосунок до кожного з нас.

Цей матеріал – спроба, на прикладі дослідження деяких резонансних подій, знайти відповідь на питання: чи справді доба загального доступу до інформації є добою інформації для загалу?

Справа Аарона Шварца

6 січня 2011 року поблизу одного з корпусів бостонського коледжу МІТ було заарештовано Аарона Шварца, програміста та лідера команди Demand Progress, яка захищає інтернет-користувачів від переслідувань. Його звинуватили у зловживанні відкритим доступом до інформації з наукової бібліотеки університету. До цього Шварц упродовж чотирьох місяців тричі проникав у корпус університету. За допомогою схованого в туалеті лептопа він завантажив більш як 4,8 мільйони статей з електронної бази наукових публікацій JSTOR. Востаннє він прийшов до корпусу МІТ у велосипедному шоломі, який приховував частину обличчя від камер відеоспостереження. Забрати встановлену апаратуру так і не зміг – був затриманий співробітниками поліції МІТ.

JSTOR (JournalStorage) – проект, заснований 1995 року. Сьогодні база містить близько 1400 найменувань академічних журналів, а віднедавна налагоджено сервіс електронного доступу до наукових книг. JSTOR не є унікальним проектом, проте вважається одним із найбільших серед аналогів. Свого часу ідея сканування та відкритого доступу для вивчення бібліотечних архівів повинна була сприяти новим зв’язкам серед науковців із різних країн. Наукова спільнота – це люди, які, зазвичай, оперативно реагують на впровадження технічних новацій та зміни структури наукового процесу. Простіше кажучи, незрівнянно більше шансів на успіх у сучасній науці має той, хто в курсі діяльності своїх колег, з одного боку, і вчасно інформує про результати власних проектів, з іншого боку. Отже, вирішальним є питання обміну інформацією в наукових колах, що відкриває велике розходження у можливостях.

Справа Шварца набула резонансу в США через заплутаність у юридичному аспекті. Річ у тому, що хакера затримали під час завантаження матеріалів, які були у вільному доступі в бібліотеці, що не є забороненим. Тобто факту «зливу» завантажених файлів для цілковито вільного поширення на інших сервісах не було. Отже, інкримінувати Шварцу порушення ліцензійних авторських прав не могли. Натомість в обвинуваченні була теза про те, що «Шварц мав намір розповсюдити» отриману інформацію. Фактично його могли звинуватити лише у перевищенні кількості документів, які можна завантажити за один сеанс та створенні значного навантаження на сервер. За ці порушення позивачі вимагали 35 років ув’язнення і штраф 1 мільйон доларів. Зауважу, що JSTOR опублікував заяву про те, що компанія не має ніякого стосунку до обвинувачень, і покарання у суді вимагає уряд США.

За декілька днів активіста відпустили під заставу у 100 тисяч доларів, проте інтернет-спільнота не забарилася з відповіддю. Інтернетом почали ширитися жарти в стилі «лікар Майкла Джексона отримав 5 років за вбивство, Ааронові Шварцу хочуть 35 за користування інтернетом».

Максвел-послідовник

У липні 2011 року такий собі Ґреґ Максвел викладає для вільного завантаження на найбільшому в світі торент-обміннику PirateBay 18592 документи з бази JSTOR, що були видані з 1600-х до 1923 року. Роздачу супроводжував лист, у якому автор критикує справу Шварца і ставить риторичні запитання щодо механізму здобуття ліцензійних прав на публікації досліджень: «Наприклад, Уран було відкрито у 1781 році Вільямом Гершелем. Чому не переглянути оригінальну статтю, де він оголошує про відкриття?». Максвел заявляв, що документи знаходяться в нього давно. Він мав намір розмістити їх на вікі-проекті Wikisource, поки не здійнявся скандал, спричинений арештом Шварца.

Найцікавіше те, що дії Максвела досягли результату, якого той не очікував. Вже у вересні 2011-го JSTOR відкриває безкоштовний доступ до матеріалів, які за датуванням збігаються з викладеними на PirateBay, голосно заявляючи, що «найважливіше – це піклування про користувачів» і «цей крок зроблено безвідносно до вчинку Максвела».

Фінансове питання

Варто звернути увагу на умови користування базою JSTOR. Придбання однієї статті для приватного користувача коштуватиме в середньому 10 доларів. Враховуючи, що для нормального вивчення певної ідеї, однієї статті вкрай мало, приватний користувач практично не має фінансової змоги працювати з подібними сервісами. Зрозуміло, що база створювалася в першу чергу для великих споживачів, таких як університети, зацікавлені в оцифруванні власних фондів. Отже, вирішальний фактор у доступі до цього ресурсу – хто саме стоїть за спиною вченого, який намагається отримати певну інформацію. Якщо ви працюєте під егідою фінансово потужної структури, як, наприклад, МІТ, то маєте необмежений доступ до будь-якої інформації, яка полегшує вам роботу. Інша справа, якщо ви працюєте, скажімо, в Україні.

Лідер зі впровадження інновацій в українській освіті, НауКМА, у вересні 2011-го передплатила один із десяти підрозділів JSTOR – Arts&SciencesI. Та навіть для такого великого наукового центру придбання стало можливим лише за фінансової підтримки Європейського Союзу. На запитання, коли планується доступ до інших дев’яти підрозділів, на сайті Могилянської бібліотеки відповіли: «На жаль, до всіх колекцій не плануємо найближчим часом. Це фінансово непідйомно, і ця одна колекція теж коштує недешево. Ми передплатили найпопулярнішу».

Іншим українським вишем, який користується доступом до бази JSTOR, є Київська школа економіки, яку утримує Віктор Пінчук. Як відомо, обидва навчальні заклади завдяки своїй організації менш залежні від неповороткого бюрократичного апарату української освіти, ніж більшість бюджетних закладів.

Ці факти зосереджують увагу на іншому, не суто юридичному боці справи Шварца. Чи заслуговує він на звання репресованого борця за свободу інформації? Чи були його дії спрямованими на утвердження ідеалів рівних можливостей та доступу до інформації? Питання, які потребують дискусії та діалогу. Проте інституції, які не бажають змінювати застарілої системи публікації та підтримувати обмін науковими відкриттями, самі зробили з нього «народного героя», самі поляризували позиції і самі спричинили появу Ґреґа Максвела. Як зауважив оглядач Reuters Кевін Вебб: «Все це підтверджує іншу велику проблему: журнали тільки частково сприяють обміну думками. Вони контролюють академічний дискурс. Така консервативність певною мірою (якщо не повністю) несе відповідальність за те, чому, незважаючи на нові можливості інтернету, більшість наукових робіт досі публікують так, ніби надворі все ще 1580-й рік. Вони також відповідальні за те, що могутні корпорації обмежують доступ до знань і змушують авторів платити за привілей передачі прав на їхні власні дослідження».

JSTOR стверджують на своєму сайті, що їхню роботу має бути оплачено, і мають рацію. Інша річ, чи є аргументованою ціна, яку вони пропонують. Левова частка з умовних 10 доларів іде видавцям, які мають авторські права на публікації. Наукові публікації – це доволі специфічний вид видавничої справи. Практика, за якою автори самі сплачують журналу за свої статті, є поширеною не лише в Україні. Про гонорари в більшості випадків узагалі не йдеться. Наукова діяльність дуже залежна від брендів. Стаття про дослідження, опублікована в журналі з багаторічною історією та високою репутацією, матиме більше шансів досягти аудиторії колег-науковців, а тому й звернути увагу на ім’я автора, ніж та, що вийшла друком у невідомих та підозрілих виданнях. Тобто великі видавці, не соромлячись, отримують подвійний прибуток.

Видавці проти бібліотек

Минуло лише півроку після згадуваних подій, і розгорілася повномасштабна війна проти піратів ХХІ століття. У грудні 2011 року, в результаті позову 17 великих видавців, серед яких були такі гіганти, як Oxford University Press та Cambridge University Press, суд Мюнхена постановив припинити діяльність електронної бібліотеки вільного обміну книжками library.nu (ширше відомої як Gigapedia) та виплатити кожному з позивачів штраф у розмірі 250000 євро. Справа не викликала значної уваги ЗМІ, на відміну від закриття одного з найбільших в світі файлообмінників Megaupload, або поданих до Конгресу США проектів закону SOPA/PIPA, чи міжнародної угоди ACTA стосовно охорони цифрового контенту, про які знає будь-який користувач інтернету. Хоча всі ці події розгорталися приблизно в один час і мають ознаки спільного сценарію.

Специфіка Гігапедії, окрім того, що це була найбільша у світі вільна бібліотека, створена самими користувачами, полягала в тому, що вона містила величезну кількість спеціалізованих книжок із різних галузей знань. Для багатьох науковців, які працюють у нерозвинутих країнах, головною проблемою стає застарілість бібліотечного фонду. Гігапедія була для них чи не єдиною можливістю знайомитися з ідеями та головними напрямками досліджень у своїй сфері знань.

Про засновників Гігапедії відомо не так багато. Адміністраторів мережі впізнають за ніком «Smiley». Деякі джерела стверджують, що бібліотеку почали створювати в Ірландії. Проте згадана вище судова справа не була першою проблемою з видавцями. Позови з’явилися ще 2010 року, що й змусило засновників перейти на адресу library.nu та перетворитися з сервісу повноцінного обміну файлами на своєрідний пошуковий сервіс, який лише пропонував посилання для завантаження з інших ресурсів. Після згаданих заборон Гігапедія перенесла свої сервери з Ірландії до так званих сірих зон інтернету. Певний час це допомагало уникнути звинувачень у поширенні ліцензованої інформації, однак юстиція, побудована на максимальному захисті права власності, часто стає майданчиком для лобіювання інтересів великих видавців. Так сталося й цього разу. Власники library.nu реєстрували свій домен під вигаданими іменами та адресами. Треба було довести зв’язок бібліотеки, яка надає посилання, з сайтами, де люди безпосередньо завантажували інформацію. Після тривалого пошуку вдалося встановити, що отримувачі пожертвувань бібліотеки library.nu і власники файлообмінника ifile.it (одного з найпопулярніших електронних архівів, що містив файли бібліотеки), зареєстровані під однаковими іменами – це Фідель Нуньєз (FidelNunez) та Ірина Іванова (IrinaIvanova). Газета SundayTimes повідомила, що найбільш вірогідним місцем розташування серверів Гігапедії вважають Київ. Адміністратори Гігапедії заявляли, що бібліотека майже не має прибутків з реклами, а пожертвувань користувачів ледь вистачає на підтримку серверів.

Історія з закриттям Гігапедії – лише частина глобальної війни, яка розгортається у віртуальному просторі. Кожен із нас міг відчути її наслідки на собі через закриття порталу Ex.ua, яке, до речі, за часом майже збіглося з припиненням функціонування library.nu та Megaupload. Більшість вважає, що піратство – це найчастіше неліцензований софт або безкоштовний перегляд фільмів в інтернеті. Однак як бути людині, для якої піратство – чи не єдиний можливий спосіб якісно виконувати свою роботу?

Богдан Козак, аспірант КНУ ім. Тараса Шевченка, зізнається, що багато матеріалів для своєї дисертації бере з інтернету, проте левова частка доходу витрачається на придбання рідкісної літератури в офлайні. Громадськими бібліотеками користується нечасто – там необхідних друкованих джерел не знайдеш. Тож вибір невеликий: або звертатися до файлообмінників, або прощатися зі стипендією.

Зрозуміло, що великі видавці зацікавлені в отриманні прибутків від своєї справи, інакше немає сенсу нею займатися. Однак сам факт існування «піратів» свідчить про існування проблеми, якої не вирішити «методом лому». Якщо сервіс GoogleBooks відкриває для вільного перегляду різну частину документів користувачам із різних країн – це викликатиме спротив. Можна закрити 10 електронних бібліотек, а в результаті отримати 11. Адже власники 400000 найменувань книг, які виклали їх для вільного завантаження, нікуди не ділися з закриттям бібліотеки. Можна заарештувати одного Аарона Шварца, а отримати, натомість, двох Ґреґів Максвелів. Єдина ціна для всього світу в реальності створює не рівні можливості, а нездоланні бар’єри. Тобто казати про вільну конкуренцію у сфері поширення інформації наразі не можна. Придбання бази даних JSTOR або нових наукових видань – це дрібничка для потужних наукових закладів, як МІТ, але в той же час це фінансовий тягар для небагатих університетів. Такий контроль над поширенням інформації є стимулом для «відтоку мізків» за кордон. Тому науковці їдуть не за великими грошима, а за великими можливостями.