«Щоб отримати щось, треба частково відмовитися від самого себе», – відзначив Карен в інтерв’ю FotoEvidence. Фотограф пояснює, що давав членам ку-клукс-клану можливість висловитися, але при цьому змушений був утримуватися від власних суджень.

Налагодити контакт з членами членам ку-клукс-клану йому вдалося не одразу, зауважує Етоні Карен (Anthony Karen), поки він не познайомився з «імперським візиром» однієї з організацій ку-клукс-клану Дейлом Фокcом (Dale Fox). Фокс і Карен служили в морській піхоті, тому швидко знайшли спільну мову. «Візир» запросив Карена додому, після цього журналісту дозволили бути присутнім на всіх таємних церемоніях організації.

Як відзначають в FotoEvidence, ставлення до фотокора грунтувалося на його репутації «чесної і порядної людини», котра «шанувала право членів організації на приватність». Висловлювалися підозри, що журналіст і сам зрештою став членом ку-клукс-клану, однак Карен заявляє, що ці припущення не відповідають дійсності.

Ентоні Карен почав фотографувати членів ку-клукс-клану в 2005 році. Журналіст підкреслює, що поставив собі за мету вийти за межі традиційного контексту і відтворити життя членів організації «коли вони не марширують і не спалюють хрести».

Крім спільного з видавництвом FotoEvidence випуску iPad-книги «Біла гордість» (White Pride), фотограф співпрацював з каналом Discovery, результатом чого став випуск фільму «ККК: під капюшоном» (KKK: Beneath the Hood). Крім цього, сюжети Карена про організацію з’являлися в ефірі радіо NPR і на сторінках журналів Life та Mother Jones.

Ідеологія ку-клукс-клану майже не змінилася з 1865-го року, коли було засновано перший клан. Члени організації так само спалюють хрести, називаючи цей ритуал освітленням, і здійснюють його «для бога, країни, раси і клану» через годину після заходу сонця.

Ентоні Карен захопився фотожурналістикою на Гаїті, коли йому пощастило зняти таємні ритуали жертвоприношення вуду. Отримати доступ до закритих організацій можна тільки заручившись «довірою, котра дається не легко», вважає фотограф.

Карен відзначає, що в професійному житті почуття долали його лише двічі, і тоді він змушений був опустити камеру. Автор «Білої гордості» характеризує це як свою «неймовірну здатність контролювати власні емоції і думки».