— Катерино, 1 листопада виповнився рік вашої незалежності від великого інвестора. Що особисто для вас змінилося за цей час?

— З редакційного погляду — нічого. Це те, за що я дуже вдячна EastOne (інвестиційно-консалтинговій групі, яка управляє всіма активами Віктора Пінчука. — Ред.) — жодного разу, поки ми були в її складі, до мене ніхто не звертався й не казав «зніміть це» або «поставте те».

Безумовно, з’явилося більше відповідальності за те, як ми розпоряджаємося грошима. Тому що є розуміння того, що в нас їх лімітована кількість і якщо ми їх не заробили, то їх не буде. Мабуть, з’явилося також і більше внутрішньої мотивації працювати. Рік тому кожен член команди приймав для себе рішення, чи йти йому з нами. Це зараз ми знаємо, що прожили цей рік, слава богу, без жодної затримки зарплатні. А в жовтні минулого року ніхто ж не розумів, у що це виллється. Був, у принципі, песимістичний сценарій: ми розуміли, що можемо досить швидко дійти до того моменту, коли доведеться попрощатися один з одним. І все це стимулює активніше «гребти лапками».

Дехто пішов із компанії, але кістяк лишився, за що я їм безкінечно вдячна. Так, у нас потрібно вкалувати по 12 годин на добу. Але так само було й при EastOne, власне.

— Який напрямок вам зараз приносить найбільше доходів?

— Все приблизно в рівних частках. Тобто по 30 % медіа, івенти та корпоративний паблішинг. І 10 % — медіаконсалтинг.

Зараз видавничий бізнес — це пазл. Казати, що є якесь джерело доходів, яке покриває 90 % витрат, не можна. Корпоративні видання, наприклад, можуть бути не ключовими за обсягом доходів, зате вони дуже прогнозовані: ми знаємо, що ці гроші отримаємо щомісяця, в передбачуваний термін, і закриємо такі й такі платежі. А от івенти, навпаки, смикані: провести Business Wisdom Summit, наш найдохідніший івент, можна лише раз на рік. Загалом у нас є кілька великих івентів, які розплановані більш-менш рівномірно протягом року, а решту часу ми проводимо дрібніші заходи.

Банерна реклама на Delo.ua зараз приносить нам, мабуть, найменше доходів. 10 % — це стеля.

Delo.ua непогано заробляє на спецпроектах — не менше половини наших доходів, якщо брати не в цілому по видавництву, а саме по цьому виданню. Наприклад, зараз у нас триває спецпроект із Electrolux «Україна технологічна», довготривалий проект із SAP про інновації, зовсім недавно стартував дуже великий проект із Nemiroff: ця компанія зацікавлена в тому, щоб якомога більше писали про успішні історії виходу українських компаній на зовнішні ринки — їй цікаво позиціонувати себе як бренд, який підтримує все найкраще, що Україна дає світу.

Спецпроектів зараз справді багато. І мені це дуже подобається й абсолютно не дратує з головредського погляду. На мій погляд, спецпроекти — це найчесніша історія з усіх комерційних. Наприклад, SAP хоче, щоби максимально висвітлювалася тема інноваційності в бізнесі. Це ж непогано. Так, він платить гроші за те, щоби ми написали N текстів про впровадження тих чи інших інновацій в бізнесі. Але ми б їх і так написали, напевне — це ж важлива історія!

Якщо ж казати про видавництво в цілому, то несподівано добре розвивається ресурс WoMo. Туди йдуть спецпроекти, рекламодавці. Якщо порівняти його аудиторію (працюючих мам) із аудиторією Delo.ua, то вона набагато активніша в соцмережах і відкритіша до зворотного зв’язку. Відповідно, вона дуже цікава рекламодавцям, тому що вони можуть тестувати нові продукти, ставити запитання, вигадувати конкурси. Я так розумію, що мами, які прагнуть соціальної активності, але все ще не отримують її в належній мірі, сублімують усе туди.

— Як почувається журнал «Топ-100»? Теоретично ринок реклами в пресі дуже впав...

— «Топ-100» себе окуповує без питань і заробляє. Журнал виходить чотири, іноді п’ять разів на рік.

Звісно, є більш прибуткові історії, є менш прибуткові. Є «Топ-100. Рейтинг найбільших компаній», який завжди всім потрібен. А от із фармацевтичним номером цього року була дуже цікава історія. Ми робили його вперше, і цей мій перший досвід підготовки номера, наклад якого продався на 100 %: у нас у редакції лишилося п’ять екземплярів. Його розкупили дрібні клініки, фармацевти, тому що ніхто не знає, хто скільки заробляє на цьому ринку, а ми це показали. Водночас номер зібрав досить мало реклами. Ми розраховували на те, що фармгалузь добре почувається, при грошах. Проте виявилося, що ми дещо прогадали з продуктом, тому що фармкомпанії звикли до дуже спеціалізованих В2В-видань, де вони можуть розповісти про новий препарат, а до комунікацій із бізнес-аудиторією за допомогою такого видання, як наше, не готові.

Наступного року ми вирішили знову випускати фармацевтичний номер, навіть якщо буде така сама ситуація з рекламою — але я все-таки сподіваюся, що фармкомпанії трохи прокинуться.

Також я дуже сподіваюся, що нарешті дійдуть руки зробити повноцінну діджитал-версію рейтингу. Моя мрія — взяти всі рейтинги, які нам доступні (з 2003 року), і зробити нормальний онлайн-продукт із можливістю сортувати результати за компаніями, галузями, роками. Це однозначно має бути платний продукт, потрібно думати — з одноразовим чи абонентським платним доступом.

— Пам’ятаєте, ми з вами трохи більше року тому також робили інтерв’ю й говорили про те, що можна продавати контент — тоді теж ішлося, зокрема, про «Топ-100». А ще ви тоді казали про можливість монетизації ЗМІ за допомогою e-commerce. Чи досі ви вірите в це?

— Я вірю, що це може вийти, можливо, навіть і в Україні, але цим потрібно предметно займатися. І, мабуть, потрібно бути галузевим ЗМІ. Для прикладу: я вірю, що який-небудь сайт про моду може монетизуватися також і за допомогою e-commerce, тому що на сайті про моду можна легко уявити інтернет-магазин сумочок. А що можна продавати через діловий сайт?

Минулого року ми з вами говорили про це в контексті розвитку нашого проекту «У пошуках Made in Ukraine» (блогу Юлії Савостіної на Delo.ua про те, як вона жила цілий рік, купуючи лише українські товари; однойменної книги, каталогу та регулярних фестивалів-ярмарків українських товарів. — Ред.). Але зараз я розумію, що ця ніша вистрілила в усіх у такій кількості, що багато хто створив магазини українських товарів як онлайн, так і офлайн. Так що рухатися ще й нам у цьому напрямку зараз точно не варто.

— А якщо говорити про продаж контенту, то що це може бути? Довідкова інформація у зручному вигляді?

— Довідкова, про яку дуже чітко зрозуміло, навіщо вона читачам із комерційного погляду. Я як не вірила, так і не вірю в продаж ані новин, ані статей. Існує думка, що їх не купують, тому що вони не дуже якісні. Можливо. Але особисто для себе я не бачу мотивації їх купувати. Єдине, за що я плачу з контенту ЗМІ, — це за підписку на The Economist. Але я плачу їм близько $9 на місяць. Звісно, якщо мати 1,5 млн підписників, то ці $9 на місяць принесуть вам гроші. Хоча з урахуванням того, що The Economist виставлений на продаж — мабуть, усе-таки ні.

До того ж, щоби контент купували, він має бути актуальним протягом тривалого часу. На Фейсбук-сторінці Олени Шкарпової (екс-редактора «Фокусу», яка зараз вивчає медіаменеджмент у Швеції. — Ред.) нещодавно була дискусія про те, чому люди платять за фільми й музику і не платять за новини, хоча й те, й інше — контент. Я купила собі Верді й можу повернутися до нього скільки завгодно разів пізніше, а новина мені потрібна лише сьогодні. Тому так: продаватися може довідкова, фінансова інформація — але не просто у вигляді аналітичних статей, а в формі жорсткої вижимки на кшталт «Усі фармацевтичні компанії з обігом від $3 до $18 млн, які між 1998 і 2014 роком мають рівень надійності Х».

І знову ж, її потрібно вдало упакувати й налагодити нормальну систему оплати. Наша фіскальна служба дуже довго робила буквально все для того, щоби продавати контент було якомога менш зручно. Зараз це потроху змінюється, принаймні податкова вже не вимагає звітувати окремо за кожен платіж, який до вас прийшов на картку.

— Юлія Савостіна, яка в 2013 році запускала фестиваль «У пошуках Made in Ukraine» спільно з Ekonomika Communication Hub, із серпня цього року проводить його без вас. Чому?

— Ekonomika Communication Hub припинила брати участь у його організації — саме з організаційного погляду. Але насправді щільно ми брали участь в організації тільки першого фестивалю, коли ніхто не розумів, як це робиться, і робили його редакція Delo.ua, Юля і наша бухгалтерія. Уже з жовтня минулого року для цього було найнято окрему професійну команду, тому що неможливо організувати масовий відкритий захід силами редакції.

Але ми продовжуємо продавати спонсорство фестивалю. За своєю сутністю, комерційний відділ фестивалю — це комерційний відділ Ekonomika Communication Hub з погляду залучення партнерів. Просто об’єктивно трохи спадає хвиля. Якщо на перші два фестивалі спонсори жваво вишикувалися в чергу, то зараз продавати його на великі суми стає об’єктивно складніше. Відбувається перетікання: стає більше учасників, але менше спонсорів. Я прекрасно розумію ту ж «Нову пошту»: неможливо постійно педалювати одну й ту саму тему національного виробника.

Як буде далі — побачимо. Зараз протестуємо нову історію: якщо нічого не завадить, із 25 грудня по 10 січня ми плануємо провести зимовий фестиваль — із катком, каруселлю, глінтвейном. Подивимося, як цей зимовий формат сприймуть спонсори: можливо, ті, кому був нецікавий дводенний ярмарок на вихідних, зацікавляться таким зимовим святом.

Як і останні кілька фестивалів, зимовий захід також відбуватиметься на Контрактовій площі в Києві. Нам дуже легко працювати з Подільською РДА. Вона бере на себе багато складних моментів: швидку, міліцію, прибирання силами комунальників. Бо коли починаєш мати справу з усіма цими службами самостійно, хочеться відмовитися від усього й утекти якнайдалі. У нас була спроба самостійного спілкування з ними: ми хотіли виходити на Контрактову ще в жовтні минулого року. Спочатку звернулися напряму в КМДА, де нам сказали: «Ось вам направлення в кожну службу — від санстанції до пожежників». Ми пройшли десь половину й відмовилися. Натомість провели фестиваль в НСК «Олімпійський», адміністрація якого владнала всі ці питання.

Тобто фестиваль живе. Побачимо, скільки ще він збиратиме інтерес. Усі розуміють, що за якийсь час потрібно буде змінювати щось кардинально або придумувати зовсім інший проект, тому що на патріотизмі довго виїжджати неможливо. Ми мріємо почати вивозити найцікавіших, найяскравіших українських виробників на закордонні ярмарки. Причому почати з тих-таки різдвяних заходів: робити там Ukrainian Corner. Ми розуміємо, що посольства цим у житті займатися не будуть, але вони можуть домовитися про якийсь куточок на площі в Стразбурзі. А наша справа — відібрати, зібрати, знайти фінансову підтримку, привезти, поставити. Напевно, наступний крок за цим: показувати наших виробників світу.

— Ви цього року вперше для себе залучили грантові кошти, організувавши конкурс «Стало» для представників малого та середнього бізнесу, що притримуються концепції сталого розвитку. Які у вас враження від співпраці з грантодавцями?

— Усе вийшло доволі вдало. Учасники дуже живі, взагалі фантастичні. Над деякими компаніями ми просто плакали — як-от над історією хлопця, який повернувся з АТО без ніг і при цьому налагоджує виробництво солом’яних брекетів.

Найскладнішим моментом була не реалізація проекту, а виконання всіх умов щодо його оформлення, узгодження, звітності... У великих грантодавців свої запити, які спершу можуть здаватися дещо незвичними. Але це теж не проблема.

Побачимо, чи вийде далі. Насправді, грантова історія для ЗМІ — це правильна історія. Просто потрібно намагатися шукати гранти, які вам близькі. Нам близько все, що стосується підприємництва, в тому числі жіночого — це все одно наша проблематика, ми все одно про це пишемо. На що ми, мабуть, ніколи не претендуватимемо, це на тематику свободи слова, наприклад.

— Наскільки великий був ваш грант?

— Я зараз боюся помилитися в цифрі, бо вона декілька разів перераховувалася. Але скажімо так: це була досить невелика сума як для гранта, і в той же час досить велика — як для нас. Так, це хороших півроку роботи. Але в чому принада: ми виконували цю роботу по ходу тієї, яку все одно робимо щодня.

— У вихідних даних проекту фігурує також ГО «Комунікації для змін». Ви робили проект спільно?

— Як багато чого в нашому житті, цей проект виник спонтанно. Олена Гладскіх (редактор відділу «Культура» Delo.ua та керівник проекту «Стало». — Ред.) під час якогось заходу перетнулася з представниками ПРООН, які їй сказали, що було би класно зробити такий проект. Ми зустрілися з ПРООН, презентували своє бачення, їм усе сподобалося. І вже на етапі подання проекту ми згадали, що в нас немає ГО: є лише ТОВ, а з ТОВ ПРООН працювати не може. Тому ми почали шукати партнерів, які б мали досвід реалізації таких проектів. З Іветтою Делікатною (співзасновницею ГО «Комунікації для змін». — Ред.) у нас давні хороші стосунки, її ГО підходила за всіма параметрами.

Зараз ми вже зареєстрували власну ГО. І на наступний грант, вочевидь, подаватимемося від неї, хоча, звісно, є певний ризик, тому що це буде перша заявка від нашої ГО, а грантодавцям потрібна історія. Але все одно намагатимемося прокачувати свою організацію, а інакше який сенс?

— Який зв’язок зараз між Ekonomika Communication Hub і комунікаційним холдингом Atlantic Group?

— Жодного.

— Чому ПІІ «Перехід Бізнес Паблішнг» є заявником у свідоцтві на торговий знак Delo, власником якого є ТОВ «Комунікаційний хаб “Економіка”»? Наскільки я розумію, «Перехід Бізнес Паблішнг» — це колишнє видавництво у складі Atlantic Group, яке до 2009 року видавало «Деловой журнал», де ви на той час працювали.

— Це дуже давня історія, ще 2005 року. Справді назва «Дєло» тоді викупалася у «Переходу». Подробиць не розповім — мене на той час не було не те що в «Економіці», а й у «Переході».

— Протягом останнього року ви запустили ще один цікавий новий проект — школу підприємництва Get. Я пам’ятаю, як ви розповідали мені про цю ідею ще минулого року...

— Я завжди соромлюся хвалити свої проекти, але цим я лишилася задоволеною навіть більше, ніж розраховувала: до першого набору потрапили дуже мотивовані слухачі. Побачимо, як буде в другому — ми маємо стартувати на початку лютого.

У першому наборі було 25 осіб, відібраних нами за конкурсом, плюс п’ятеро дівчат-переселенців — причому ми цілеспрямовано шукали тих переселенців, які втратили свої бізнеси на окупованій території і зараз стартують із нуля.

З учасників першого набору ми не брали плати за навчання, всі витрати покрили партнери. Ми одразу розуміли, що не маємо права брати гроші з учасників, тому що не знаємо, яким вийде продукт. Перший набір був пробним, щоби відтестувати формат, і маркетинговим, щоби заявити про школу, показати максимум віддачі від студентів і продемонструвати партнерам, як вони можуть використовувати школу з маркетингового погляду: насправді, багатьом компаніям ці слухачі (власники невеликих компаній) потрібні як фокус-група для їхніх продуктів, призначених малому бізнесу.

У другому наборі ми поставили символічну плату за участь — кілька сотень гривень за десять тижнів навчання. Якщо за підсумками цього набору ми зрозуміємо, що все відшліфовано, програма ідеальна, то наступний ми плануватимемо таким чином, щоби плата з учасників за навчання покривала принаймні 50 % наших витрат.

— З якою періодичністю ви хочете здійснювати набір до школи?

— Її реально робити двічі на рік. Якщо частіше, то це вже буде конвеєр. Але якщо раптом у нас з’явиться можливість тримати окрему команду, яка займатиметься лише школою, то можна буде говорити про три набори на рік.

— Мене трохи непокоїть стійкість вашої компанії. Ви кажете, наприклад, що одним із важливих джерел її доходів є івенти. Великі івенти часто на перший рік проводяться в мінус і починають заробляти після того, як стануть популярними. Ви накопичили хороший багаж, тому що запускали свої івенти за попереднього власника. Але рано чи пізно популярність наявних проектів знижується і потрібно пропонувати нові. А це — інвестиції та ризики. Чи бачите ви небезпеку в тому, що зараз ви, образно кажучи, спалюєте ті дрова, які запасли раніше?

— Ні, не бачу. По-перше, дуже багато дров було наколото вже в цьому році. Один із прикладів — SHE Congress, який запускався на старті нашого самостійного життя, виявився успішним і цього року проходитиме вдруге. До того ж, у нашої команди сформована репутація на ринку. Це важливо, бо сильно спрощує запуск нових проектів, оскільки ми можемо сказати про себе: «Ми — люди, які вдало зробили ось це».

Я не можу сказати, що ми почуваємося абсолютно стійкими — це смішно. Хто взагалі в цій країні почувається абсолютно стійким? Я не кажу навіть про медіасферу: в принципі хто? Причому нам дещо простіше: ми маленькі й мобільні. Ми розуміємо, що в разі необхідності можемо сильно стиснутися й пережити три-чотири місяці в такому стані — звісно, якщо не йтиметься про системну кризу в економіці. Але мені здається, все найстрашніше, що могло статися з українською економікою, вже сталося. Зараз усе має почати потроху зростати. До нас буквально тиждень тому з проханням розробити спецпроект звернувся великий автомобільний бренд. Для мене це дуже серйозний індикатор: якщо починають прокидатися автомобільні компанії, які зазвичай ріжуть рекламні бюджети одними з перших, — усе не так погано.

Плюс є ще багато форматів, із якими ніхто особливо не працює. Давайте чесно: зараз половина ЗМІ живуть на замовних матеріалах, ще частина — на інвестиційних грошах. Ані ті, ані інші нічим більше не переймаються. І є ЗМІ, які починають виробляти цікаві кульбіти через голову, і це більш-менш оплачується. Врешті-решт, рекламодавці стомлюються від стандартних рішень і потрібен хтось, хто робитиме кульбіт через голову. І в даному випадку цей хтось — ми, і ми від цього виграємо.

Це непросто. Але, з іншого боку, поки що затребувано. Заради бога. Коли-небудь стане нецікавим Business Wisdom Summit — до цього моменту потрібно просто вигадати щось інше. Тут питання, мабуть, у постійній роботі мозку.

— У жовтні Delo.ua відсвяткувало десять років. Якщо озирнутися назад, можна зауважити певні закономірності розвитку багатьох ділових ЗМІ в Україні: спочатку їх створювали невеликі підприємці, потім продавали більшим підприємцям (хто іноземцям, хто співвітчизникам), а останнім часом ці великі бізнесмени позбавляються дрібних медіаактивів, щоби зекономити кошти задля підтримки інших своїх бізнесів. У цих процесах ділові журналісти, які звикли добре почуватися на інвестиційних грошах, знову мусять ставати «голодними та незалежними» або взагалі залишати професію. Коли ми з колегами цього року готувалися до конкурсу «PRESSзвание», то жартували, що кращим діловим ЗМІ назвуть «Українську правду». В принципі, ми вгадали: назвали «Новое время». Чи буде колись відродження ділових ЗМІ в Україні?

— Ділові ЗМІ дуже чітко й лінійно залежать від активності бізнесу в країні, а також зав’язані на фондові ринки. Коли в 2008 році обвалилися українські біржі, ділові ЗМІ втратили ту аудиторію читачів, якій потрібно було стежити за фондовими ринками, а нової аудиторії не залучили. Зараз я маю дуже велику надію, що ми виховаємо представників малого та середнього бізнесу, бо вони поки що не читають. Їхня кількість у країні є колосальною: лише податкова офіційно каже про 800 тис. підприємців. Неофіційно, я думаю, їх більше мільйона. Зараз час їх виховувати, привчати, працювати з ними, пояснювати, навіщо їм ділові ЗМІ.

Тут постає багато редакційних і бізнесових питань. Якщо підприємець заходить на сайт ділового видання і бачить там суцільну політику, то не розуміє, навіщо прийшов. З іншого боку, якщо видання не писатиме про політику, масова аудиторія до нього не прийде. Відповідно, трафік буде 3 тис. осіб на добу. Цих питань перед діловими ЗМІ зараз ставатиме лише більше. Тому що повертатися в нішу потрібно, й потрібно її копати. Якщо ви про бізнес, будьте про бізнес або мінімально про все решта. В той же час, будьте готові втратити якусь частину аудиторії, тому що читати про бізнес потрібно далеко не всім і далеко не завжди.

А в тому, що ділові ЗМІ повернуться, я абсолютно не сумніваюся. Інша справа, що це, напевно, вже точно не будуть друковані видання. Мабуть, це буде щось між ЗМІ та сервісами (наприклад, тією ж довідковою інформацією, яку можна використовувати для потреб бізнесу).

Я думаю, виданням потрібно орієнтуватися саме на підприємців, тому що великий бізнес — це занадто мала аудиторія. Мене в цьому плані дуже надихає запуск 3G, що може дати серйозний поштовх доступу до онлайн-ЗМІ, які в провінції сьогодні читають дуже мало. Я ж бачу географічний розподіл наших читачів: поки що вся наша аудиторія — це на 60 % Київ і ще по 10 % — міста-мільйонники. У цій розбивці немає жодного Житомира, не кажучи вже про дрібніші містечка. Звісно, якщо до аудиторії додадуться фермерські господарства Черкаської області, це буде дуже круто. Для цього просто потрібне хороше інтернет-покриття. Якщо 3G його реально забезпечить, це дасть ЗМІ дуже багато.

— Чи продовжуєте ви шукати інвестора? Пам’ятаю, ви шукали його наприкінці минулого року. І в березні цього року також були розмови щодо цього...

— Наразі ми нікого не шукаємо. Звісно, ми завжди відкриті до діалогу й цікавих можливостей, але статусу «в пошуку партнера» немає. Ми відчули кайф від свободи й можливості рухатися швидко, без безлічі узгоджень, бюрократії та інших «принад». І поки вирішили отримувати максимум досвіду й задоволення від цього. Це трохи повільніше, але точно сталіше та здоровіше.