Метажурналістика
Автор – Георгій Почепцов, zgroup.com.ua
Метажурналістика значить «після журналістики», як метафізика була за фізикою у Аристотеля. Метажурналістика дозволяє нам вийти за межі журналістського процесу. Якщо журналістика зосереджується на внутрішніх процесах між журналістом і подією, журналістом і текстом, журналістом і читачем/глядачем, то метажурналістику цікавлять зовнішні процеси взаємодії між журналістикою як цілим і іншими компонентами соціосистеми. Наприклад, виникає постать спонсора (або події, або тексту, або журналіста, або газети чи телеканалу як джерела фінансування поза межами звичайних бізнес-процесів). Саме спонсор є джерелом 70 відсотків повідомлень в Таймс чи 50% в Гардіан, хоча він захований за інформаційними чи ПР-агентствами [1 - 2].
Якщо журналістика займається на сьогодні процесами масової комунікації, то метажурналістика одночасно вивчає процеси демасифікації як характерні для майбутнього розвитку цієї сфери. Нішеві часописи, наприклад, стали прикметою наших днів. Е. Тоффлер пише [3]: «Реклама націлюється на все менші і менші ринкові сегменти, яких досягає за допомогою суттєво демасифікованих медіа».
Журналістика вибудувала себе як масова комунікація, сьогодні ми бачимо те, що епоха масової комунікації закінчується. Масова комунікація давала відчуття єдиного соціального організму, «глобального села» в термінології Маршалла Маклюена, в результаті інформаційні потоки були переобтяжені «чужими» новинами з Нью-Йорку, Парижу чи Лондону. Сьогодні читач/глядач хоче почути локальні новини. Глобальні новини стають виключно тематичними: це сфера моди, кіно, це землетруси і повені, які приходять поза меж мого населеного пункту. В деяких випадках глобальні новини використовуються як прийом спіну, який дозволяє робити корекцію інформаційного простору: Росія увела телепередачу «Катастрофи тижня» виключно з тією метою, щоб зняти в населення відчуття, що всі негативні події відбуваються виключно в Росії. Це чисто метажурналістське рішення, оскільки з точки зору журналістики це лише один з можливих варіантів інформувати зацікавлену аудиторію. З точки зору метажурналістики функція такого інформування виявляється іншою, а саме: впливати на сприйняття («корегувати») інформації, які ідуть новинними телеканалами.
Якщо журналістика не бачить наслідків своїх дій, то метажурналістика вважає саме це своїм основним об’єктом. Як, наприклад, імплантування через телебачення і радіо характеристик «правильного» стилю життя, нав’язуваного в мильних операх (головним засновником такого використання мильних опер вважається їх мексиканський режисер і теоретик М. Сабідо, хоча вже радянські зразки героїв трактористів чи танкістів як раз і демонстрували потребу країни саме в цих професіях.). Тобто існує не лише product-placement, який ми вже використовуємо, а й behavior-placement, який відсутній.
К. Баркер перераховує основні теоретичні положення з теорій, на які спирається М. Сабідо [4]. Це 1) адаптація комунікаційної моделі Шеннона - Вівера, 2) драматургічна теорія Бентлі, 3) теорія архетипів та колективного позасвідомого К. Юнга, 4) теорія соціального навчання А. Бандури, 5) концепція Макліна про потрійний мозок, а також 6) теорія самого Сабідо про тон. Сам М. Сабідо підтверджує саме ці засади свого підходу [5].
З них маловідомими є лише останні два підходи. М. Сабідо починав як театральний режисер, і він ще тоді зрозумів, що актори можуть отримувати різні результати в залежності від того, куди вони направляють власну енергію в аудиторії. Коли межи очі в публіці - результат стає концептуальним, коли в шию - результат емоційний, коли в публіку взагалі, результат базовий. І ці три типи результату Сабідо позначає як тон. Маклін же його зацікавив тим, що в нього є теж три рівня сприйняття: когнітивний, афективний і сприятливий.
Якщо ми звернемося до самого Сабідо, то він розкриває теорію Макліна наступним чином [5]. Є три частини мозку: прадавня - мозок рептилії, що відповідає за рух, давня - мозок ссавців - відповідає за емоції , сучасна - мозок людини - дозволяє нам робити аналіз, узагальнення, індукцію і дедукцію. Коли енергія активує мозок рептилії, ми стаємо заручниками наших інстинктів. Коли енергія потрапляє на емоційний контур, ми ідентифікуємо себе з героєм телероману, який нам найближчий емоційно. Коли енергія іде до третього мозку, ми дивимося на реальність інтелектуально. Марлон Брандо в «Хрещеному батьку» використовує холодний погляд, який можна вважати схожим на погляд рептилії. Це тон, що лякає. Агресивний тон демонструють Шварцнегер чи Сталлоне, сексуальний - М. Монро.
М. Сабідо вираховує більше десятка можливостей по змішуванню цих потоків. Найважливішими з них є такі. Інтелектуальний матеріал може бути доданий до емоційного потоку, і від цього не зміняться параметри потоку. Емоційні стимули також можуть бути додані до інтелектуального потоку. Можна додати інстинкти і емоції до інтелектуального потоку.
Загальне визначення всього цього підходу таке [6]: «Розважальна освіта є процесом спеціального творення і розміщення медіа мессиджу, щоб і розважати, і давати освіту, збільшути знання членів аудиторії, щоб, створюючи позитивні відчуття, змінювати соціальні норми і поведінку». Це направленість на соціальні зміни, зрозуміло, що саме здоровий образ життя найбільш широко просувається за допомогою цього методу.
Якщо сьогоднішня західна журналістика іде по шляху об’єднання освіти і розваги (education entertainment), досягаючи там серйозних результатів як на рівні дитячого телебачення, так і на рівні імплантування в серіали правильних звичок з точки зору здорового способу життя, на що вже витрачаються мільйони, то Росія, наприклад, пішла по шляху того, що можна визначити як розважально-розважальне телебачення, в якому відсутня соціальна складова, окрім однієї - утримання загальних рис моделі світу.
На це направлені всі російські розважальні програми з так званого «актуального гумору» («Прожекторперісхілтон» та інші). В них утримується потрібне співвідношення згадувань Д. Медведева і В. Путіна, з одного боку, а з іншого умовні вороги завжди осміяні (напр-иклад, це може бути Біларусь чи Естонія в залежності від політичного моменту).
Телевізійна просвіта є досить сильним механізмом, оскільки вона одночасно зберігає всі ознаки розважальності, не сприймаючись як повчання. Наприклад, бразильська програма «Сторінки життя» в одній з свої сюжетних ліній розповідала про вагітність підлітків. Дослідження показали, що 36 відсотків жінок звернулися до клінік по плануванню сім’ї після того, як подивилися цю програму [7]. Про досвід створення відповідних програм про СНІД, а точніше мильних опер, де є сюжетна лінія СНІДу, за методологією М. Сабідо див. [8].
Є і наслідки, які не так легко назвати очікуваними. У Бразилії, наприклад, дослідження Альберто Чонга (Alberto Chong) прив’язали зниження народжуваності і збільшення розлучень з програмами TV Globo [9]. За 20 років з 1971 по 1991 р. в країні народилося на 3 мільйони менше дітей і сталося на 800 тисяч розлучень більше. Це починалося саме з початком трансляцій в тих регіонах TV Globo.
А. Чонга пояснює це тим, що це вплив «ідеалів наживи», які притаманні верхівці суспільства, що є героями цих мильних опер. Жінки в цих серіалах більш багаті і більш освічені, ніж глядачі, але й частіше розлучаються і мають менше дітей. Коли головна героїня розлучається з чоловіком чи коханцем, це збільшую кількість розлучень в регіоні трансляції на 0,1 відсоток, що на 190 мільйонів мешканців Бразилії дає великі цифри.
Тобто ті чи інші сюжети програмують ті чи інші типи поведінки. Наприклад, Н. Нарочницька в програмі «Нацеіональний інтерес» (РТР, 30 січня 2011) говорить, що програми типу «Останній герой» суперечать моралі. Це те саме, щоб солдати вбивали своїх поранених товаришів, люди ж завжди допомагали один одному. Але саме від цього, хочуть творці програми чи ні, відівчають подібні програми.
А. Чонг теж вважає, що нові цінності в першу чергу прийшли в Бразилію з мильними операми як найбільш популярним жанром. Він каже [10]: «В основі цих трансформацій лежить сім’я. Мильні опери є дуже могутнім засобом з формування специфічної моделі сім’ї: біла, здорова, міська, красива, конс’юмеристська - і мала».
А. Чонг працює в Інтер-Американському банку розвитку, тому досить серйозно спирається на демографію регіону. В своїй роботі він висуває (і захищає) наступну гіпотезу [11]: «В основі цих суттєвих змін лежать багато соціальних і політичних факторів; в цій роботі ми висуваємо гіпотезу, що поширення телебачення і типи цінностей і стилю життя, що подаються через телебачення, можуть сприяти збільшенню рівня розлучень». Цікаво, що він пов’язує це також з усною традицією, характерною для Бразилії, а також з гарними сценаріями, оскільки мильні опери були єдиною можливістю для письменників розповісти про нові цінності.
Бразилія також має пониження рівня народжуваності, який можна порівняти тільки з Китаєм. Але в Китаї діють різні урядові механізми, які мають саме таку ціль. Рівень народжуваності в Бразилії теж вдалося поєднати з розвитком мильних опер в країні. Проаналізувавши 115 таких мильних опер, дослідники виявили, що 72 відсотки головних жіночих героїнь у віці від 50 і менше років взагалі не мають дітей, 21 відсоток має лише одну дитину [12]. Розповсюдженість телебачення (і усної традиції) в Бразилії можна побачити за наступними цифрами: 39 відсотків 15-річних школярів живуть в сім’ях, де є менше десяти книжок. В інших країнах Організації економічного співробітницітва та розвитку, за виключенням Мексики, ця цифра становить лише 10 відсотків сімей.
Емоційне поєднання глядача з героєм створює передумови для запозичення поведінки. Тут слід згадати, що нейропсихологія вже давно відкрила і такий феномен. Людина повторює ментально всі ті рухи, які бачить перед собою. Тобто фізичне і чуже стає ментальним і своїм.
Одним з перших керував створенням такого роду кампаній Центр комунікативних програм Університету Джона Гопкінса (його сайт - www.jhuccp.org). І він і зараз створює програми з планування сім’ї для Індії (див. докладніше в [13]).
Як окремий напрямок виникають Комунікації щодо зміни поведінки (КПЗ) [14]. Нейл МакКі (див. про нього [15]) визначає КПЗ наступним чином (цитую за [14]): «КПЗ - це заснований на дослідженнях консультативний процес роботи зі знанням, відношенням і практикою за допомогою ідентифікації, аналізу та сегментації аудиторії і учасників в програмах, які отримують релевантні інформацію і мотивацію за добре визначеними стратегіями, використовуючи набір міжособистісних, групових та масмедійних каналів, включаючи методи участі». До речі, співставляючи інформаційні освіту і комунікацію та КПЗ, дослідники кажуть, що перші є більш односторонніми і сфокусованими на мессиджах, КПЗ більше орієнтується на результат, а також включають мотивації в процесі зміни поведінки.
Про методи активної участі в фокус-групах і дискусіях як засіб зміни поведінки див. в [16 - 17]. Н. Слокум пропонує наступне визначення такого підходу [17]: «Методи активної участі базуються на активному включенні публіки в процеси прийняття рішень, коли відповідна публіка залежна від тематики, про яку мовиться». Якщо подумати, то слід визнати, що і телевізійні ток-шоу Шустера чи Кисельова базуються на подібних методах. Вони не тільки інформують, а допомагають програмувати наші рішення.
Див. також статтю Н. МакКі про дівчинку - героїню мультиків, за допомогою якої змінюють майбутню поведінку африканських дітей [18]. До речі, щоб її створити витрачено 20 місяців досліджень, використано роботу 150 художників, письменників та дослідників. А також обробка дискусій з 5000 мешканців різних регіонів. Автори хочуть зробити її такою ж відомою як Нельсон Мандела.
Чи був радянський Павка Корчагін таким героєм для програмування? Слід визнати, що був. Слід також додати до досвіду зміни звичок з питань здоров’я і зміну соціальних звичок. Як ми бачимо за останні двадцять років патріотизм не росте сам по собі, хтось повинен ним займатися, щоб наступні покоління вже стали справжніми патріотами.
Центр Нормана Ліра Університету Південної Каліфорнії (сайти - www.learcenter.org та blog.learcenter.org/) з 1999 р. вивчає індустрію розваг під кутом зору подібних соціальних інтервенцій. В 2008 р. приз за розважальну освіту отримав Поіндекстер, що в свій час був президентом Population Communications International (PCI), що багато зробила саме в теорії і практиці цього напрямку. Він завершив свій виступ на врученні такими словами [19]: «Це приклад розповсюдження найбільш ефективного засобу передачі методології зміни людської поведінки на планеті. Але без Альберта Бандури та його теорії, без Мігеля Сабідо, який переклав цю методологію, без зусиль багатьох людей, які почали і продовжують цю справу, ми були б в глухому куті». Ми бачимо, що ті самі прізвища знову і знову виникають на цьому шляху. І обов’язковим елементом роботи залишається моніторинг і оцінка зробленого [20].
Характерно, що останнім часом з’явилися журналістські статті і документальний фільм про існування експериментального телебачення в Німеччині часів Гітлера [21]. Там також продукувалися і власні варіанти мильних опер.
Журналістика любить ставити себе на п’єдестал, говорячи про себе як про четверту владу, але більш влучно її позначили як «владу без відповідальності», а на роль п’ятої влади, до речі, більш законно, сьогодні ставлять спецслужби (О. Панарін). Саме спецслужби найбільш зацікавлені в інформаційних операціях в мирний час.
Журналістика стала невід’ємною складовою таких соціальних процесів, де вона виконує роль мовби нейтрального інструментарію, як оксамитові та кольорові революції чи тероризм. Сучасний тероризм (чи кольорові революції) неможливі без активного використання інформаційного компоненту. Саме він поставляє основні «подразники», саме він завдяки телебаченню створює в кожного споживача цієї візуальної інформації відчуття не глядача, а учасника події. Учасник на відміну від глядача отримує справжнє програмування своєї поведінки.
До речі, останні арабські революції знову винесли на перше місце саме інформаційний компонент (див. відповідне реагування Єгипту на інформаційний компонент шляхом перекриття Інтернету і мобільного зв’язку, арешт журналістів Аль-Джазіри [22 - 24]). Але «добрі хлопці» відразу врятували Твіттер, дозволивши переводити голосові повідомлення за допомогою Гугла [25]. І це трохи спростовує красиву ідею про відсутність лідерства чи опозиції в цій системі протестів. Додаткові повідомлення також продемонстрували зацікавленість США в цих протестах [26]. Так що запропонована модель «протести без опозиції» (сюди ж можна віднести і модель «протести інтелігенції» [27]) не витримує реальної критики, оскільки проти державної оргструктури потрібна така ж оргструктура, але протилежно націлена.
Протести так легко розгорталися ще й тому, що за ними стояв новий феномен, який назвали революцією їжі (food revolution) [28 -29]. Потім очікуються такі ж водні революції, оскільки на Близькому Сході саме вода є найбільш потрібним ресурсом. Нестачу їжі можна побачити і в тих закупівлях, які зробили деяки країни за тиждень до цих подій: Алжир купив 800 тисяч тонн зерна, Індонезія замовила 800 тисяч тонн рису, що суттєво перевищує їхні звичайні потреби. Саудівська Аравія, Лівія і Бангладеш теж шукають можливостей по додатковому постачанню зерна. Україна повинна забити на сполох, адже саме в Єгипті ми купуємо картоплю і цибулю, часник в Китаї. От гречку збираємося закупити зараз в Китаї. Продавши свою землю невідомо кому, Україна теж може опинитися в ситуації революції їжі, яку вже звуть глобальною.
Абсолютно усі теорії журналістики, які отримали хоч який розголос, були теоріями метажурналістики, оскільки аналізували зовнішні зв’язки журналістичного процесу і соціосистеми. Це М. Маклюен, це і Г. Інніс, це і Р. Дебре. Саме зовнішні чинники журналістського процесу досить сильно впливають на внутрішні. Саме це відображає думка Маклюена, що медіа є мессиджем. Книгодрукування, за Б. Андерсоном, породив націоналізм і нову карту світу,
Д. Бурстін запропонував теорію псевдо-новин і псевдо-героїв, які виникають завдяки медіа [30]. Раніше герой повинен був зробити свій подвиг в фізичному просторі, сьогодні він стає героєм виключно в інформаційному просторі.
Ті, кого ми сьогодні пов’язуємо з новаторськими ідеями в журналістиці, теж працюють в системі нових зв’язків в соціумі. Це соціальні медіа, це виробництво контенту без прив’язки до інформаційних платформ. Це все принципово порушує нашу модель класичного журналістського процесу. Бо все це - зовнішні впливи на нього, а вони в класичній моделі не враховуються. Саме метажурналістика налаштована на розуміння таких зовнішніх впливів.
Література
1. The quality and independence of British journalism // www.populationmedia.org
5. Sabido M. The origins of entertainment-education // Entertainment-education and social change: history, research, and practice. Ed. by A. Singhal a.o. - Mahwah, 2008
6. Singhall A., Rogers E.M. The status of entertainment-education worldwide // utminers.utep.edu
7. «Мыльные оперы» могут спасти Землю от перенаселенности // news2.ru
8. Soap operas for social change to,prevent HIV/AIDS: a training guide for journalists and media personnel // shiftingattitudes.pbworks.com
9. Показ телевизионных сериалов в Бразилии привел к значительному снижению рождаемости и росту числа разводов // news2.ru
10. Chonga A. «Soap operas have shaped Brasil» //revistaepoca.globo.com
11. Chong A., La Ferrara E. Television and divorce: evidence from Brasilian novelas // www.iadb.org
13. Innovations in Family Planning Services, Phase II (IFPS II) Technical Assistance Project // www.sifpsa.org
15. Leading expert in communication for development joins AED // www2.ids.ac.uk
17. Slocum N. Participatory methods toolkit. A practioner’s manual. // www.awn.com
19. 2008 Everett Rogers award colloquium // www.globalhealthcommunication.org
21. Садков П. Для Гитлера снимали реалити-шоу и «мыльные оперы». Часть 2-я // slon.ru
23. Яковина И. Твиттерная революция. Из-за активности блогеров Египет оказался на пороге смены режима // www.guardian.co.uk
25. Arthur C. Google and Twitter launch service letting Egyptians tweet by phone - Guardian.- 2011. - February 1 // www.telegraph.co.uk
27. Мирский Г. Переворот устроила интеллигенция. Интервью // Известия в Украине. - 2011. - 17 января
28. Evans-Prichard A. Egypt and Tunisia usher a new era of global food revolutions - Telegraph.- 2010. - January 31 // www.telegraph.co.uk
30. Boorstin D.J. The image. A guide to pseudo-events in America. - New York, 1987
