«Медіаграмотність» продовжує з’ясовувати, хто такі українські інтелектуали і чи можуть вони співіснувати з українськими медіа. Нашими співрозмовниками вже були Сергій Жадан, Андрій Портнов, Павло Солодько, Тетяна Трофименко та Олександр Ворошило.

Цього разу «Медіаграмотність» спілкувалась із Андрієм Бондарем – відомим поетом, перекладачем, есеїстом і колумністом.

Тут навіть виник інформаційний привід – доволі провокаційне та напружене інтерв’ю Олександра Чаленка з Андрієм Бондарем. Бондар у тому інтерв’ю продемонстрував, як можна інтелігентно й наполегливо відповісти на дуже специфічні запитання не менш специфічного інтерв’юера.

«Медіаграмотності» Андрій Бондар розповів, чому не дивиться телевізор, чому не хоче говорити про «народні потреби» і про українських письменників, яких важко «запідозрити в інтернеті».

– Андрію, коли домовлялися про інтерв’ю, ти кокетливо сказав, що тебе ніби буде забагато в медіа... Якщо говорити про це «забагато», то я справді помітила, що інформація йде хвилями. Була хвиля Матіос, хвиля Костенко, хвиля Шкляра... А ти що про це думаєш?

– Передусім я думаю, що українська література останнім часом стала потужним ньюзмейкером. Настільки впевнений і переконливий вихід літератури в «медійний план», здається, не спостерігається в жодній іншій постсовєтській країні, крім нашої. І це по-своєму парадоксальна ситуація.

Ці «літературні хвилі» в медіях, з одного боку, реалізують якісь старосвітські інтеліґентські патерни а-ля Євтушенко: «Поэт в России больше, чем поэт». В цьому щось, безперечно, є, адже наші еліти прогнили настільки, що суспільству за моральних авторитетів залишились як не церковники, то літератори.

Обидві верстви традиційно вважаються «інженерами людських душ». Тому в їхній компанії бракує хіба що потужної хвилі психоаналітиків і психологів. Один Семен Глузман, на жаль, хвилі не робить.

З другого боку, існує щось таке, як середовище побутування. Медійна сфера, соціальні мережі віддавна стали для багатьох українських літераторів не просто засобом промоції та пропаганди, а середовищем існування.

Навіть люди, яких важко запідозрити в інтернеті (Костенко, Шкляр, Матіос), є більшою мірою цифровими явищами, ніж паперовими. Попри цілком аналоговий характер їхньої творчості, дискурс про них відбувається якраз в інтернеті.

– «Запідозрити в інтернеті» – це гарно. До речі, про інтернет: від 2000-х років інтернет, здається, відіграє доволі важливу роль у розвитку українських культурних і навколокультурних процесів. Згоден? Чи, як писав Максим Саваневський, досі живемо в аналоговій країні – тобто в аналоговій культурі?

– Максим Саваневський слушно зауважив про аналогових політиків і аналогових громадян.

Гадаю, це меншою мірою стосується актуальної культури. Вона як витвір аналогового світу обирає не просто найвигідніше середовище існування, а вчиться мислити себе по-новому. Культурі, на мою думку, важливо почуватись у віртуальному просторі, як рибі у воді. І вже сьогодні вона інтуїтивно відчуває, що за інтернетом майбутнє.

Тобто, з одного боку, якщо українська культура не надто повнокровно, в силу культурно-історичних причин, почувається в аналоговій реальності, значить їй потрібно створити свою. Поглянь на соціальні мережі. Вже сьогодні можна сказати, що це, певною мірою, паралельний образ культури.

– Крім фейсбуку, де ще можна шукати ареали існування української культури в інтернеті?

– Шукати і знаходити ці ареали можна всюди. Хоч у твітері, хоч у Livejournal, хоч у фейсбуку.

Важливо, що культура знаходить нові нетрадиційні форми і вже може обходитися без звичних форм існування. Візьми, до прикладу, юзерів Фаїну Каплан чи Комрада Молотова. Це чи не найяскравіші докази реалізації вже досить давнього і хрестоматійного твердження Маршала Маклюена: «Medium is a message».

Не література змінює світ, а світ змінює літературу, нові форми життя, в тому числі віртуальні. Не здивуюся, якщо літературознавці завтрашнього дня цілком серйозно говоритимуть про нові жанри літератури – «пост», «нотатка ФБ» чи «демотиватор».

Поет зі свого смартфона може коли завгодно запостити все, що його цікавить, до мережі й отримати безпосередній відгук. Текст одразу ж стає набутком соціальної свідомості і поширюється репостами та лінками.

Я бачу в диґіталізації культури великі перспективи, які можна порівняти з революцією Ґуттенберґа. Надто важливо це для української культури, яка в силу різних причин недостатньо присутня в аналоговому й телевізійному світі.

– А телевізор ти дивишся?

– Ні, я не дивлюся телевізор узагалі. Крім матчів київського «Динамо» і збірної України. Але тільки через те, що маю у своєму лісі слабенький інтернет, який не витягує онлайн-трансляції.

– Слухай, а тобі не здається, що це зараз мода така серед українських інтелектуалів: не дивитися телевізор?

– Ні, не думаю, що це мода серед інтелектуалів. Просто в телевізорі немає жодної вартості, а відтак потреби. Це спланований, зрежисований і консервативний світ, де панують маніпулятивні технології та немає місця для справжніх подвигів і польотів думки.

Це мана, рухомий комікс, ідеальний майданчик для поширення ідеологій і підтримання всіх можливих ілюзій.

До того ж, простір без вибору, в якому навіть зеппінґ не дуже допомагає створити видимість вибору. А надто коли йдеться про телебачення українське, всуціль склеєне за московськими зразками.

– Слухай, от ми вже і заговорили про інтелектуалів, але не розібралися з термінологією. Як ти розумієш слово «інтелектуал»?

– Я не дуже люблю теоретизувати на цю тему, але мені здається, що інтелектуал – це насамперед мисляча істота, як здатна не погодитись, відмовитись, розвернутись і піти. Тобто, як на мене, це насамперед соціально вільна інстанція.

– А сам себе ти вважаєш інтелектуалом?

– Знаєш, мені цілком комфортно і без самовизначення. Хоч у якомусь найвульгарнішому сенсі поняття «інтелектуал» – безперечно, я ним є.

Я не копаю траншеї, не продаю овочі, не керую трамваєм. Живу з власної голови, яка паразитує на явищах різних реальностей.

Можна сказати й так: вульгарний інтелектуал, позбавлений традиційно українських духовних вартостей.

– Ну замість «вульгарний інтелектуал» можна вжити французьке «Le grand simplificateur», але я не про це. Чи є в українського інтелектуала шанс (у тебе, наприклад) достукатися до широкого загалу? Хто цей широкий загал?

– Мені здається, що в сучасному світі недоцільно мислити такими категоріями, як «широкий загал». Навіть згідно з телевізійним рейтингуванням чогось такого просто не існує.

Суспільство поділене на частки, частини, партії. До того ж, і вони, своєю чергою, є явищами плинними й ефемерними.

Я не маю перед собою планів достукатися до великої кількості людей уже навіть тому, що в цьому немає сенсу. Хоч ти й назвала мене «Le grand simplificateur», я маю великий сумнів у своїй потрібності багатьом людям.

– Чому сумніви? Які «симптоми» потрібності багатьом людям? І чи взагалі існує така потрібність?

– Я точно знаю, що існує потреба у зміні дискурсу та суспільного мислення.

Натомість коли мова заходить про якісь квазінародницькі елементи, такі, як «народні потреби», я гублюсь. Я не знаю, що таке «народ». Так само мені невідомі такі явища, як «духовність», «культурна аура» чи «національне буття». Вони не дані мені ні в розумінні, ні у відчуттях.

Однак існує потреба в діалозі та дискусіях, у виході української культури за власні межі, врешті-решт, долучення до глобальних процесів. Тому чи потрібно це народу, який здебільшого дивиться телевізор, а в телевізорі шоу Кисельова-Шустера та квадратно-гніздові російські серіали, я не певен. Народу передусім потрібні їжа та одяг.