Олександр Ворошило (giggster):  «Інтелігент – питоме русько-радянське поняття»

Олександр Ворошило (giggster): «Інтелігент – питоме русько-радянське поняття»

00:00,
28 Березня 2011
3149

Олександр Ворошило (giggster): «Інтелігент – питоме русько-радянське поняття»

00:00,
28 Березня 2011
3149
Олександр Ворошило (giggster):  «Інтелігент – питоме русько-радянське поняття»
Олександр Ворошило (giggster):  «Інтелігент – питоме русько-радянське поняття»
Блогер і альтернативний видавець – про ілюзію аудиторії, «ложное чувство единения» та майбутнє нових медіа, де «все треба лайкати».

«Медіаграмотність» продовжує з’ясовувати, хто такі українські інтелектуали і чи можуть вони співіснувати з українськими медіа. Нашими співрозмовниками вже були Сергій Жадан, Андрій Портнов, Павло Солодько й Тетяна Трофименко.

Цього разу співрозмовником став відомий блогер Олександр Ворошило. Він знайомий  українській блогосфері під псевдо giggster.

Олександр Ворошило – один із тих, хто зумів принести реальність в інтернет, а інтернет – у реальність. Гіггс – один із засновників видавництва «Буква і цифра», котре видало на папері декілька блогів. У результаті з’явилася низка справді знакових (і популярних у реалі) книжок. Сучасні користувачі інтернету точно бодай тримали в руках одну з цих книжок: «Пісьма братана», «Всі наші», «Антологія українського самвидаву», «Вісімка. Жіноча мережева література», «За наше дєло».

Giggster розповів, чому вважає себе інтелектуалом, назвав резони не надто довіряти блогам і розповів про перспективи інтернету і непопсових аналогових книжок в Україні.

– Як взагалі ти міг би розтлуматичити слово «інтелектуал»? Чи воно пов’язане з поняттям «інтелігент»?

– Загалом, поняття, як на мене, близькі, але кожне має свою специфіку використання в наших реаліях.

Інтелігент – питоме русько-радянське поняття, в англійській мові з ним і поводяться, як із усіма різними glasnost'ями, babushka'ми й іншими sputnik'ами – не перекладають, а дають у транслітерації.

Мені здається, що в нашому розумінні «інтелігент», на відміну від «інтелектуала», висуває ще якісь морально-етичні вимоги до людини. Недостатньо мати за плечима хорошу освіту, мало «роботи головою», має ще бути виховання, такт.

– Мені іноді здається, що сьогодні українська інтелектуальна думка перекочувала в інтернет... Ти згоден? Якщо так – чому так сталося? Якщо ні, то де нині можна шукати озвучені думки інтелектуалів?

– Інтернетом користуються люди з певним показниками життя. У них має бути робота, яка дозволяє хоча б якийсь час протягом дня валяти дурня й витрачати його на блоги і чати, комп’ютер, прагнення бути в центрі подій.

Я би сказав, що такі люди не те щоб перекочували в інтернет, просто ми тепер отримали можливість їх там побачити в усій красі, а вони нарешті змогли потрапити в публічний простір. Раніше вони сиділи на кухнях і обговорювали поточні події в курилках, тепер – у френдстрічці Livejournalчи на стіні фейсбуку.

Інше питання, чи варто про результати цієї концентрації говорити як про справді інтелектуальну думку по відношенню до всієї блогосфери. Думаю, що це було б перебільшенням.

– Мені особисто ти видаєшся гарною ілюстрацією поняття «публічний інтелектуал». Адже ти – дуже активний блогер, і коментуєш резонансні події в Україні. Твої записи читає чимало людей, для багатьох із них ти справжній авторитет. І тепер запитання: сам ти вважаєш себе інтелектуалом / публічним інтелектуалом?

– Я ніколи не ставився до своєї присутності в неті занадто серйозно. Я лише використовую блог, раз уже я його завів. У мене є комп, і моя робота безпосередньо пов’язана з інтернетом. Оце і є база для моєї діяльності в неті.

Інтелектуалом я себе вважаю, так, але це мало пов’язано з наявністю чи відсутністю блога. Я багато читаю, багато чим цікавлюся, і взагалі звик працювати головою. Це все було і до блогів. Власне, я і не ставлю перед собою завдання когось у чомусь переконувати, когось кудись вести, просто в мене є якісь погляди, якась позиція – от ними я і ділюся.

– Які інструменти може використати пересічний українець, щоби донести свою думку до максимально широкої аудиторії?

– Ну, звісно, інтернет – просто, під рукою, все включено. Але я переконаний, що перша умова – треба мати цю думку, мати щось за плечима, вміти створювати, робити, казати щось, варте уваги.

Блоги – підступна річ. Вони створюють численні ілюзії. Ілюзія аудиторії – одна з найголовніших. Є ще «ложное чувство единения», якщо використати слова Коупленда з «Покоління Х». Багато хто вважає, що певна кількість друзів автоматично означає певну аудиторію, яка розуміє, про що ти пишеш, і поділяє твої погляди. Насправді це не так. Самі блогери здебільшого мало що дочитують до кінця, а їхніми власними постами мало хто по-справжньому цікавиться.

Напевно, тому і спостерігається ця тенденція до зменшення загальних вимог до повідомлення в блозі. Спочатку з’явився твітер із його обмеженням у 140 знаків, потім усі кинулися у фейсбук, де сам формат уже не вимагає осмисленого тексту, достатньо у двох словах описати свій статус і отримати бажані коменти зі смайликами. Ну і лайкнути, звісно, все треба лайкати.

– До речі, взагалі можливо в Україні сягнути широкої аудиторії, тобто охопити максимум широкого загалу?

– У мене зростання аудиторії відбувалося еволюційним шляхом, але є спеціальні юзери, які різними технічними засобами прискорюють зростання своєї аудиторії. Вони, напевно, можуть точніше відповісти на це питання. Наскільки я пам’ятаю, близько 25% населення України охоплено інтернетом, значить, формально, можна отримати аудиторію в 12 мільйонів.

– Ти вже давно займаєшся сайтом непопсових книжок predmet.com.ua. Ти міг би описати збірний образ клієнта? Кому в Україні потрібна інтелектуальна книга? Згадаймо, що українські видавці регулярно скаржаться: такі книжки не користуються попитом. А що скажеш ти? Попит є?

– Нині взагалі важко говорити про попит на щось – економічна ситуація не така. Це стосується і хороших книжок, і поганих, і взуття, й одягу, й холодильників – усього. Люди все більше переходять на режим «поїсти-поспати».

Втім, смислу займатися іншими книжками я не бачу. Мені особисто нецікаво було б. А так є навіть азарт якийсь. Вишукуєш по різних видавництвах щось таке, що і сам би міг почитати. Інколи страшенно радієш, якщо вдалося десь чортзна-де знайти книжку, видану 10 років тому.

Тому я думаю, що наша аудиторія – це люди, які люблять читати, люблять книжку як таку. Власне, до мене вже кілька разів зверталися знайомі і незнайомі – «знайдіть таку-то книжку, шукаю, ніде не можу знайти». Ну і завжди приємно, якщо можеш допомогти. Ось десь для таких й існує predmet.com.ua.

Книжка ж загалом стає елітним продуктом. Читають усе менше – більше говорять про книжки, пишуть про них або сумують, що так мало читають.

– Ну а якщо конкретніше про книжки в Україні?

– Щодо українських видавців – проблема тут настільки комплексна, що навіть не знаю, чи варто починати. Книговидання не стало в Україні бізнесом – це головна біда. Винні в тому, зокрема, й самі наші видавці.

У мене часто відчуття, що виданням книг займаються в нас випадкові люди, які хочуть щось зробити, але не вміють. Їх ковбасить постійно. То вони намагаються якісь серії про велике кохання випускати, то Сорокіна в перекладах. То вони інтелектуали, то кидаються в масову літературу.

Прикладом правильного підходу для мене завжди залишалася А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. От такою має бути українська книжка – якісно оформлена, з правильним просуванням на ринку. Та й самі книжки, що їх видає Малкович, – це ж хороша література. Як правило, хороша. Це я згадав про «Записки українського самашедшого». Але навіть із цим романом Костенко все він зробив правильно – красиво оформив, красиво подав. А те, що книжка – єрунда, ну так ім’я допомогло створити ажіотаж на початку.

Якби наші видавці робили те саме, то й проблем би не було. Існує ж у Росії – країні зі схожими умовах – і «Новое литературное обозрение», і Kolonna Publications, і ще з десяток видавництв, які видають хай не мільйонними накладами, але досить нішеву літературу.

– З початку 2000-х українці активно освоюють інтернет, зокрема блоги. Ти – один із тих, хто стояв на витоках цього процесу. Як змінилася українська блогосфера? Як змінилися українські інтернет-користувачі?

– Змін багато, і вони відбуваються весь час. Людей стало значно більше, а значить – більше стало різних думок і поглядів. Все ж на початку це був такий «мєждусобойчік», де кучкувалися люди, які один одного знали, як правило, в реальному житті й мали близькі естетичні й інтелектуальні вподобання.

Тепер людина відкриває блог, і в неї майже автоматично протягом кількох днів може з’явитися кілька десятків друзів, а це й дає те саме відчуття «аудиторії». Ну а з появою новомодних майданчиків відбуваються різні міграції. То всі кинуться у твітер, тепер ось усі тусуються в фейсбуку. Потім набридне, з’явиться щось інше.

– Газети, телебачення, радіо – це досі актуальні медіа?

– Звісно, вони залишаться. І тут питання не стільки у відсталості України, скільки у загальносвітових тенденціях. Старі форми донесення інформації не зникають. Як правило, просто змінюється їхня частка.

Скажімо, радіовистава – це зовсім інша річ, ніж телесеріал або вистава у театрі. І її не можна замінити відео на ютьюбі. А от як усе це добро трансформуватиметься, які форми виникнуть, які злиття відбудуться і що нове з’явиться – чесно кажучи, не хочу гадати, побачимо.

Колись говорили про страшну конкуренцію з боку онлайнових медіа для традиційних. Потім онлайнові газети й журнали почали програвати в оперативності блогам – в онлайнових ЗМІ існує певний редакційний ланцюжок, якийсь часовий лаг між новиною та її появою на сайті. Нині блоги починають програвати в іншому – люди поступово розуміють, що блог не дорівнює повноцінному, це особиста думка автора, така собі колонка в журналі. Її можна брати до відома, використовувати як джерело додаткової інформації, але вважати запис у блозі рівноцінним повідомленню в стрічці новин було б украй легковажно.

– Твій прогноз: що далі? Як виглядатиме інтелектуальне життя в Україні за декілька років? Про що говоритимуть? Де говоритимуть (а може, газети паперові таки помруть)? Як далі змінюватиметься блогосфера?

– Не знаю! Поживемо – побачимо. Вже стільки разів стільки різних і куди більш розумних, ніж я, людей намагалися робити прогнози і помилялися. Ніхто не знає, що буде. Існують тонни науково-фантастичної літератури, але там ніде не знайдеш передбачення інтернету.

На початку 2000-х хто б міг впевнено сказати, що з’явиться блогосфера? Хто, скажімо, міг передбачити, що такі ресурси, як «Одноклассники» чи «Вконтакте», зможуть втягнути у віртуальний простір людей, які, здавалося б, остаточно померли для інтернету, навчити їх завантажувати фотографії, писати повідомлення?

Є шанс, що вся ця блогосфера колись рухне від утоми, від відсутності «нового слова», від появи чогось іншого. А можливо, вона існуватиме вічно, і на пенсії ми так само писатимемо літдибри про життя.

Так навіть цікавіше – не знати точно, що буде. 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: joeger.livejournal.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду