Методика визначення тональності телевізійних матеріалів на суспільно-політичну тематику

Фото: saga.co.uk

Передмова

Ця методика має на меті звести до мінімуму суб’єктивність експертного оцінювання журналістських матеріалів із погляду їх позитивного чи негативного спрямування стосовно конкретних гравців суспільно-політичного поля України. Зрозуміло, що суб’єктивізм звести до повного нуля, певно, неможливо, адже самі ці оцінки — позитивно чи негативно — обов’язково містять елемент суб’єктивного сприйняття інформації тим експертом, який ставить цю оцінку. Щоби максимально зменшити цей суб’єктивізм, в основу оцінок пропоную покласти ключові стандарти інформаційної журналістики, які, на відміну від оцінок, здебільшого цілком вимірювані:

  • стандарт балансу думок,
  • стандарт відокремлення фактів від думок,
  •  стандарт точності подачі інформації,
  • стандарт достовірності подачі інформації.

З огляду на ймовірність появи у випусках новин джинсових матеріалів, слід виділити ті об’єкти, стосовно яких матеріал може бути позитивним чи негативним, а це можуть бути:

  •  політична сила (партія, рух),
  • державна інституція (від найбільших — Адміністрація Президента, Верховна Рада, Кабінет міністрів, окремі міністерства чи держслужби, ОДА, міськ-, обл- і райради, окремі підрозділи цих структур різного рівня, суди тощо),
  • влада загалом різних рівнів (державна, обласна, міська),
  •  конкретний політик чи конкретний чиновник будь-якого рівня,
  • опозиція загалом,
  • громадська організація чи конкретний представник громадськості,
  • конкретний недержавний заклад, фірма, компанія тощо,
  • конкретний бізнесмен.

Крім того, предметом позитивної чи негативної оцінки в журналістському матеріалі можуть бути не певні заклади, установи чи люди, а певна ідея, намір чи план, які буде представлено як щось або позитивне, або негативне (наприклад, вступ України до ЄС чи до НАТО, декомунізація, проведення метро на Троєщину, будівництво львівського сміттєзвалища під Яворовим тощо). Кожна така ідея, план чи намір обов’язково має своїх прихильників і противників, свої аргументи за і проти, чогось із цього повного набору може не бути в журналістському матеріалі.

Із погляду якості інформаційного продукту, що його отримує аудиторія кожної телекомпанії, взагалі не відіграють жодної ролі причини й мотиви, через які матеріал вийшов джинсовим на чиюсь користь. Ці причини / мотиви можуть бути дуже різними:

  • зовнішня цензура, коли хтось (наприклад, мер чи губернатор), маючи вплив на телекомпанію, змушує в новинах давати або, навпаки, замовчувати певні факти й думки;
  • внутрішня редакційна цензура (переважно базується на страху редакторів перед «сильними цього світу»);
  • самоцензура журналіста, автора матеріалу (в основі її теж лежить страх);
  • гроші чи інші «винагороди» для телекомпанії або конкретного директора, редактора чи навіть репортера, заплачені за «правильний» матеріал;
  • внутрішня переконаність журналістів у тому, що є «правильним», а що «неправильним», і підміна справжньої професійної місії інформаційника (інформувати людей) псевдомісією («впливати на громадську думку», «рятувати справедливість» тощо);
  • елементарна професійна непридатність (невміння перевіряти факти тощо).

Незалежно від того, яка з цих причин лежить у підґрунті появи конкретного джинсового матеріалу, глядач у будь-якому випадку отримує спотворену інформацію. Тому експертам, які оцінюють журналістські матеріали, не слід перейматися обставинами, внаслідок яких цей матеріал опинився в ефірі. Слід його оцінювати як джинсовий і визначати його тональність, базуючись виключно на порушеннях конкретних професійних стандартів, які в цьому матеріалі є.

Стандарт балансу думок

Ключовий стандарт, який дає змогу безсторонньо оцінити тональність матеріалу, — це баланс думок.

У широкому розумінні він передбачає, що автор матеріалу має ретельно розібратися з тим, у чому полягає суть конфлікту. Із цього — точно визначити, хто є сторонами цього конфлікту, й оцінити, чи всім сторонам конфлікту в матеріалі надано можливість висловити їхні: а) позиції в конфлікті (за чи проти чого виступає кожна сторона), б) аргументацію позицій (чому кожна сторона виступає за чи проти).

При оцінюванні слід стартувати зі змісту (характеру) основного конфліктного меседжа. Це може бути насамперед таке:

  • рішення, яке стосується повсякденного життя конкретних груп людей,
  • озвучені плани, наміри щодо такого рішення.

(У цих випадках слід дивитися, чи надано слово, щоб оцінити рішення, плани чи наміри, представнику тієї конкретної групи людей (колективної сторони конфлікту), якої безпосередньо стосується це рішення, план чи намір.);

  • звинувачення когось у чомусь,
  • емоційно забарвлена оцінка чиїхось дій, бездіяльності, заяв,
  • пропозиція комусь щось зробити.

В усіх подібних випадках, — якщо це роблять політики або чиновники, — завжди слід дивитися, чи надано слово для відповіді адресату звинувачення, оцінки чи пропозиції.

Слід звертати увагу на те, чи не є слово у відповідь лише імітацією балансу думок. Найпоширеніший варіант такого порушення стандарту — коли стороні конфлікту дають лише висловити позицію, але не дають можливості цю позицію аргументувати. Інший, уже цілком маніпулятивний варіант — коли стороні конфлікту формально слово надано, але в «слові у відповідь» сторона каже про щось невлад (простіше кажучи, про щось інше), тож ця сторона конфлікту виглядає недолуго й у глядача формується враження, що цій стороні конфлікту «немає чого сказати по суті».

У складних питаннях (особливо ж тих, які стосуються економіки, як-от утворення тарифів або змін оподаткування) обов’язковою, з погляду стандарту балансу думок, є експертна оцінка. При цьому з журналістського матеріалу повинна бути чітко зрозумілою й очевидною компетентність залученого експерта в темі та його незаангажованість у цьому конфлікті. Некомпетентність чи підозра в заангажованості експерта в матеріалі є чіткою ознакою порушення стандарту балансу думок на користь того, чию позицію підтримує такий «експерт».

Ще один дуже важливий момент для оцінювання. В реальній роботі інформаційники доволі часто можуть оперативно стикатися з відмовами від коментування (особливо ж часто «відмовниками» стають саме ті персонажі, чия думка обов’язкова, найчастіше це саме чиновники, відповідальні за конкретне питання). Сам по собі факт відмови від коментаря є природним явищем, але при оцінці матеріалу слід звертати особливу увагу на те, чи факт відмови є чітко зафіксованим у матеріалі. Тобто автор матеріалу (чи ведучий новин із його подачі) в цьому випадку повинні дуже чітко й однозначно озвучити, що конкретний персонаж відмовився від коментаря. Важливо, щоби при цьому було чітко зрозуміло, що журналісти по цей коментар зверталися до цієї людини й отримали відмову. Порушенням стандарту будуть розмиті й безадресні формулювання на кшталт «у департаменті не коментують». Тут є неочевидним, чи «не коментують», бо відмовляються, чи до них журналісти взагалі не зверталися, а чекають, поки там «у департаменті» зберуться коментувати. Крім того, в таких формулюваннях є незрозумілим, хто — конкретно! — мав би коментувати й не прокоментував. Може бути ще одна ситуація, коли конкретний чиновник обіцяє журналістам прокоментувати щось згодом. Це також повинно артикулюватися чітко, наприклад: «Керівник департаменту Іван Петренко пообіцяв нам прокоментувати це завтра». І остання ситуація, коли журналіст не зміг знайти конкретного коментатора. У такій ситуації в матеріалі повинно бути чітко сказано: «Ми поки що не змогли знайти заступника мера Петра Іваненка, щоб узяти в нього коментар із цього приводу». В обох останніх випадках журналісти повинні також пообіцяти глядачам, що вони дадуть цей коментар тоді, коли отримають.

І останнє. Коли новини висвітлюють масові акції (протесту проти чогось чи, навпаки, на підтримку чогось), оцінку кількості людей на акції не може давати сам журналіст (який узагалі в новинах не має права на жодну оцінку, відповідно до стандарту відокремлення фактів від думок). Він повинен подати дві збалансованих оцінки — від організаторів акції і від правоохоронців. Важливо, щоби й від тих, і від тих. Бо й ті, й інші цілком можуть завищувати чи, навпаки, применшувати цю кількість.

Стандарт відокремлення фактів від думок

Другий стандарт, порушення якого може дуже наочно свідчити про позитив чи негатив на користь певної сторони конфлікту, — це стандарт відокремлення фактів від думок. Ключовий його прояв — це власні висновки чи оцінки журналіста (автора сюжету чи ведучого в підводці) або ж нечіткість меж між фактами й суб’єктивними думками. Тож порушення стандарту виявляється найбільше в журналістському тексті — це начитка журналіста за кадром у сюжеті чи підводка до матеріалу, озвучувана ведучим у студії. Розберемо ці ситуації докладніше.

Маркерами журналістського висновку є насамперед різноманітні сполучники, за допомогою яких між собою в той чи інший спосіб (зіставлення, протиставлення, причинно-наслідковий зв’язок тощо) журналіст пов’язує певні факти чи / та суб’єктивні думки («а», «та», «але», «проте», «зате», «або… або…», «і… і…», «отже», «тобто», «адже», «оскільки» тощо). Крім того, однозначними маркерами суб’єктивного висновку журналіста є словесні конструкції, які емоційно підсилюють, загострюють увагу глядача на чомусь («цікавий момент», «зверніть увагу», «не хочеться вірити», «хотілось би сподіватися» тощо). У кожному такому випадку слід оцінювати, в руслі аргументів якої зі сторін конфлікту лежить цей висновок журналіста. Тож висновок і може оцінюватися як «позитивний на користь такої-то сторони» (тобто він підтверджує аргументи цієї сторони) або «негативний на користь такої-то сторони» (оскільки він спростовує її аргументи).

Журналістські оцінки можуть бути дуже різними.

Найпростіший (і найпоширеніший) випадок: журналісти теленовин із легкістю, навіть не замислюючись, вживають оцінну лексику у власних текстах (за кадром у сюжетах і в студіях).

Проста оцінна лексика переважно складається з прикметників, зокрема тих, що завжди мають прикметник-антонім («хороший» — «поганий», «великий» — «малий», «високий» — «низький» тощо), і прислівників, які мають прислівник-антонім («далеко» — «близько», «швидко» — «повільно», «дорого» — «дешево» тощо). Зазвичай цими прикметниками і прислівниками журналісти підміняють факти (наприклад, замість «новорічна ялинка, яку встановила мерія, була найвища / висока / не дуже висока / невисока / маленька», журналіст мав би просто сказати, скільки метрів заввишки була ця ялинка). Але майже завжди вживання оцінного прикметника чи прислівника стає позитивною чи негативною оцінкою певного факту в контексті конкретної події.

Оцінними можуть бути й інші самостійні частини мови. Зокрема, є велика група іменників, у яких «зашита» оцінка. Це можуть бути оцінні іменники «за визначенням» («злодій», «волоцюга», «зловмисник» — це приклади негативних оцінних іменників; «добродій», «друг», «меценат» — це приклади позитивних оцінних іменників). А можуть бути іменники, що мають чітку оцінку «набуту», це переважно терміни зі спотвореним первісним значенням (наприклад, «сепаратизм», «сепаратист» — мають негативний оцінний відтінок, оскільки багато десятиліть використовувалися радянською пропагандою виключно в негативних контекстах), або й іще не так давно цілком нейтральні іменники, які набули певних оцінних змістів завдяки знову-таки пропаганді чи журналістським штампам (наприклад, цілком нейтральне українське слово «молодик» набуло стійкого негативного значення «завдяки» журналістам, які висвітлюють кримінальну тематику).

Оцінними можуть так само бути й інші самостійні частини мови — дієслова, дієприкметники й дієприслівники. Рідше, але можуть бути навіть займенники (наприклад, займенник «наш» уже міститиме оцінку в позначенні будь-якої сторони будь-якого конфлікту), й числівники (тут спрацьовують узагальнені оцінки певної кількості, наприклад, «сотні», «тисячі», «мільйони»).

Окрема категорія слів, на яку слід звертати увагу, оцінюючи порушення стандарту відокремлення фактів від думок та «позитивний» піар, — це використання журналістами лексики урочистого стилю для позначення простих дій високопосадовців будь-якого рівня. Так, найпростіший приклад, для позначення простої дії «сказав», журналісти починають використовувати дієслова з урочистого стилю. На виході маємо таку азійщину: «президент заявив», «прем’єр-міністр наголосив», «губернатор зазначив», «мер підкреслив». Тут однозначно і стандарт порушено, і можна оцінювати весь матеріал як «позитивний» стосовно президента / прем’єра / губернатора / мера.

Ще одним різновидом порушення цього стандарту є ситуація, коли журналіст у своєму матеріалі бере на віру й повідомляє глядачам факт, озвучений кимось із героїв сюжету. З одного боку, відповідальність за точність цього факту формально лежить на тому героєві, який цей факт озвучив. Але хибний факт сам по собі спотворює реальність. Робота інформаційника саме в тому й полягає, щоби для своєї аудиторії перевірити будь-який факт, який подано в матеріалі, автором якого він є. Тож якщо певний факт, озвучений однією зі сторін конфлікту, відіграє важливе або й узагалі ключове значення для розуміння суті цього конфлікту, він не повинен озвучуватися в матеріалі без додаткової перевірки журналістом. У подібній ситуації має бути подано так: «Пан Петренко називає оцей факт. Ми перевірили його в такому-то (обов’язково компетентному стосовно самого факту!) джерелі, й там нам сказали отак». Це має бути в матеріалі незалежно від того, чи компетентне джерело підтвердило чи спростувало факт, наведений паном Петренком.

І ще є велика група тем, пов’язаних із різного роду кримінальними справами. Журналісти дуже часто некритично стають на бік версії сторони обвинувачення, слідства. Тож починають услід за представниками обвинувачення і слідства називати підозрюваних злочинцями. Одна справа, коли це робить представник слідства і є чітке посилання на нього. Інша справа, коли сам журналіст називає «зловмисником» підозрюваного.

Стандарти точності й достовірності

Ці два стандарти «працюють» у зв’язці, тому при оцінці матеріалу повністю їх розділяти не можна. Для кращого розуміння:

  • стандарт точності передбачає відповідність наведених у журналістському матеріалі фактів і думок реальності,
  • а стандарт достовірності передбачає перевіреність і підтвердженість кожного наведеного факту чи думки конкретним і компетентним щодо цих факту чи думки джерелом.

Розгляньмо основні варіанти, коли порушення кожного з цих стандартів створює позитивну чи негативну тональність журналістського матеріалу стосовно когось / чогось.

Щодо стандарту точності — все начебто просто.

Стосовно фактів: якщо в матеріалі наводиться факт, який не відповідає реальності, можна оцінювати, на чию саме користь спотворено цей факт (або чиї аргументи цей спотворений факт підтверджує).

Стосовно думок: журналіст може спотворювати суб’єктивну думку героя сюжету у два способи:

  • або некоректно її цитуючи чи переповідаючи,
  • або даючи неповноцінний синхрон, висмикнутий із контексту, некоректно змонтований.

В обох випадках для реалістичної оцінки порушення стандарту точності треба мати повну версію цієї думки героя. А це можливо лише в одному випадку: якщо на іншому каналі наводиться повний синхрон (пряма мова, записана на камеру чи на аудіо) героя. В інших випадках оцінювати точність цитування неможливо.

Стандарт достовірності інформації може бути порушено в кілька різних способів:

-                  коли журналіст наводить факти взагалі без посилань на їхнє джерело, — у таких випадках факти не можуть вважатися ні точними, ні достовірними, оскільки їхнє походження є невідомим;

-                  коли журналіст робить розмиті чи узагальнені посилання на джерело фактів («правоохоронці кажуть», «чиновники мерії стверджують», «в Міноборони повідомили» тощо) — в цих випадках глядач позбавлений можливості самостійно оцінити достовірність фактів, адже невідомо, в кого конкретно журналіст отримав факт (можливо, це просто чутка, взята журналістом «з других рук», а отже повністю недостовірна), наскільки компетентною є особа, що повідомила журналісту факт (може, ця людина справді працює в мерії, але охоронцем на вході, а отже не є компетентною щодо згаданого факту);

-                  і, нарешті, коли журналіст наводить не факт, а суб’єктивну думку без чіткого посилання на суб’єкта, що її висловив («експерти кажуть», «депутати вважають», «люди кажуть», «побутує думка» тощо), — в усіх цих випадках наведена думка не може сприйматися як достовірна, оскільки будь-яка суб’єктивна думка є невід’ємною від того суб’єкта, який її виловлює.

Можуть бути ситуації, коли журналісти подають певну інформацію з посиланням на анонімне джерело з огляду на безпеку цього джерела. Такі ситуації вимагають від журналістів хорошого професійного розуміння всіх відповідальностей і ризиків такої подачі інформації (чого, на жаль, у нашому медійному середовищі немає). Як оцінювати ці ситуації? По-перше, й це головне: так можна подавати виключно факти. Думки з анонімним посиланням не подаються. По-друге, майже напевне, в такий спосіб можуть подаватися лише такі факти, які неможливо підтвердити в реальному (названому в матеріалі) джерелі. Тут, звісно, експерту буде важко оцінювати, не будучи «в матеріалі» й не знаючи повноцінно саму ситуацію. Але в будь-якому разі посилання на анонімне джерело може сприйматися як припустиме лише в тому випадку, коли можна припустити, що саме по собі оприлюднення цього факту справді може становити певну загрозу тому джерелу, яке його оприлюднить. (Мабуть, цей випадок є найскладнішим для оцінювання експертами, тому тут має сенс «брати з запасом» все ж таки на користь журналіста — автора матеріалу.)

Окреме застереження щодо будь-яких фактів і думок, що їх подають журналісти з посиланнями на будь-який із сегментів інтернету (чи це чиясь сторінка в соцмережах, чи інтернет-видання, чи навіть офіційна сторінка офіційної установи — однаково!). Без перевірки в першоджерелі така інформація не може подаватися в журналістському матеріалі (а після такої перевірки посилання вже буде на першоджерело, отже автоматично відпадатиме необхідність посилатися на інтернет). Причин багато, основна з них — висока вразливість і динамічність самого інтернету як такого, зокрема й перед хакерськими атаками, не кажучи вже про всі можливі види помилок (від суто людської неуважності авторів цієї сторінки й невисоких вимог до перевірки інформації порівняно навіть із традиційними мас-медіа — й до суто технічних збоїв і помилок).

Ще одним — уже суто маніпулятивним — є таке порушення стандарту достовірності, коли журналіст узагальнює певну думку чи ставлення до чогось однієї людини на більшу кількість людей, інколи навіть на дуже велику кількість. Із цього погляду грубим порушенням стандарту достовірності є вже навіть розмите посилання («в мерії вважають», «експерти кажуть» тощо), оскільки зовсім не факт, що думку однієї людини, з якою спілкувався журналіст, поділяє ще бодай хтось. І взагалі хибними є узагальнення, в яких певна думка чи позиція поширюється на невимірювано велику групу людей («кияни переконані», «одесити не підтримують», «пенсіонери кажуть»). Тут певний прогноз можуть давати лише соціологічні дослідження, проведені за науковою методикою. Із цього ж погляду некоректним буде й подання журналістом думки представника колективної сторони конфлікту як думки всієї цієї сторони. Наприклад, «протестувальники вважають…» — і подається синхрон одного з протестувальників. Насправді ж це думка саме «одного з протестувальників», і саме так її й слід позначати, адже завжди є хай і мінімальний, але шанс, що журналіст висмикнув із натовпу протестувальників людину, яка щось вважає не так, як усі інші учасники протесту.

І додатково. Про стандарт повноти інформації

В окремих випадках саме його порушення може красномовно свідчити про створення позитиву чи негативу на чиюсь користь. У таких випадках я би пропонував також згадувати порушення цього стандарту в загальному контексті обґрунтування позитивної чи негативної оцінки сюжету.

Стосовно фактів: у матеріалі може замовчуватися факт, який:

-                  або є невигідним певній стороні конфлікту (тож його замовчання свідчить про позитивність матеріалу стосовно цієї сторони конфлікту),

-                  або, навпаки, є вигідним певній стороні конфлікту (тож його замовчання свідчитиме про негативність матеріалу стосовно цієї сторони).

Стосовно бекґраундів (фонової інформації): в матеріалі можуть замовчуватися ті бекґраунди, які вигідні чи невигідні певним сторонам конфлікту. Наприклад, опозиційний політик критикує свого політичного опонента при владі за те ж, що декларував чи робив він сам, коли був при владі. Або політик закликає людей до помірності й порядності, а сам у своїй останній електронній декларації вказав надмірні розкоші, набуті за сумнівні статки.

Зрештою, будь-яка з перерахованих ознак, помічена вами в матеріалі, вже буде достатньою для того, щоби вважати цей матеріал джинсовим — тобто позитивним на користь когось або ж негативним щодо когось.

comments powered by Disqus