«Для мене висвітлення конфліктів і  воєн становить сутність журналістики. Спадщина будь-якого фоторепортера визначається її чи його вмінням схопити мить, закарбувати історію. Я розумію це як показ боротьби та виживання  людини».

Аня Нідрінґгаус,  видання Гарвардського університету Nieman Reports

У переддень президентських виборів в Афганістані [4 квітня - MS], що відбувалися минулої суботи, пролилася кров двох фотокореспонденток Associated Press. На контрольно-пропускному пункті у  східній провінції Хост, що є одним з оплотів опозиції, було вбито 48-річну німецьку журналістку Аню Нідрінґгаус (Anja Niedringhaus). Її канадська колега 60-річна Кеті Ґеннон  (Kathy Gannon), яка пройшла з нею крізь страшне пекло воєнних конфліктів, отримала кульові поранення.

«Сильна духом, хоробра і безстрашна…»

У день трагічної загибелі Ані Нідрінґгаус її  фотопортрети  опублікували  на перших сторінках The International New York Times, інші солідні видання. Чимало з них присвятили їй статті.

Головний виконавчий редактор AP Ґері Прюїтт (Gary Pruitt) у зверненні до співробітників агенції  назвав Аню Нідрінґгаус, відзначену премією Пулітцера та нагородою Міжнародної жіночої медіафундації (IWMF) «Мужність в журналістиці» (Courage in Journalism), «сильною духом,  хороброю і безстрашною». «Ми завжди пам’ятимемо її сміх, що заражав усіх нас», - додав він.  Віце-президент і директор фотовідділу AP Сантьяго Лайон (Santiago Lyon) вважає Аню Нідрінґгаус «однією з найталановитіших, найхоробріших і наймайстерніших фотожурналістів свого покоління».

IWMF розмістила на YouTube відео (англійською мовою) про Аню Нідрінґгаус:

Трагічна звістка приголомшила  медіаорганізації світу. Очільник Німецької   спілки журналістів (DJV)  Міхаель Конкен (Michael Konken) вимагає притягнути винуватця злочину до відповідальності. «Той, хто вбиває репортерів, гасить життя і завдає сильного удару по свободі преси, - заявив він. – Подібне не можна лишати безкарним».

Президент Афганістану Хамід Карзай  присягнувся провести повне розслідування інциденту, пов’язаного з убивством відомої фотожурналістки.

Штрихи біографії

Ані Нідрінґгаус народилася 12 жовтня 1965 року у місті Гекстер (земля Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина). Ще навчаючись у школі, працювала фоторепортеркою місцевої газети. Згодом вивчала німецьку літературу, філософію та журналістику у Ґеттінґенському університеті.

1989 року вона знімала для газети Göttinger Tageblatt падіння берлінської стіни. Ця подія, що відкрила нову сторінку в історії Європи після Другої світової війни, остаточно визначила професійне майбутнє Ані. Яскравий репортаж привернув увагу Європейської  агенції  Pressphoto (ЕРА), і її взяли у  штат головним фотографом у   Франкфурі-на-Майні.

Майже десятиріччя своєї кар’єри  вона провела на Балканах, на  теренах охопленої воєнними   конфліктами  СФРЮ, що розвалювалася, ̶  у Боснії, Хорватії, Македонії, Косово. 

«Уявити собі війну в Європі було просто неможливо,  - висловлювала  журналістка  свої перші враження від побаченого. – Це наводило жах й інтригувало».

Для неї як для військової фотокорепортерки ризики стали повсякденним життям. У перші дні перебування в Сараєво Аню врятував від кулі снайпера бронежилет. У Косово вона  опинилася під перехресним вогнем, вибухом гранати її викинуло з  авто.   

Під час перетину кордону Косово з Албанією разом з групою журналістів  вона потрапила під помилковий наліт авіації НАТО і заледве лишилася живою.    

Ризики не оминали Аню Нідрінґгаус і за межами фронтових ліній. Знімаючи демонстрації протесту у Белграді проти диктатора Слободана Мілошевича, який розпалив вогнище війни на Балканах, вона зазнала серйозних  ушкоджень від поліцейського авто. Через потрійний перелом ноги довелося робити операцію.

2001 року Аня Нідрінґгаус  працювала вже в іншому кінці світу, висвітлюючи  вересневий теракт у Нью-Йорку. А невдовзі вирушила до Афганістану, де упродовж трьох місяців була  свідком  перипетій повалення режиму Талібану.

Її подальша професійна кар’єра аж до недавнього трагічного фіналу пов’язана  з  AP. З корпункту у затишній Женеві вона постійно виїжджала у гарячі точки: до Афганістану, Пакистану, на Близький Схід, у Північну Африку і в зону Перської затоки.

2005 року Нідрінґгаус стала першою в історії німецькою фоторепортеркою, відзначеною разом з групою  американських колег з AP  премією Пулітцера  у категорії  «гарячих новин»  (Breaking News Photography) «за приголомшливу серію знімків кривавої битви в іракських містах».

У військових відрядженнях Аня зазнала нових поранень і травм. В Іраку – серйозних опіків, в Афганістані – ушкодження осколком, коли супроводжувала патруль канадських вояків зі складу міжнародних сил безпеки.

Суто людський штрих… Вона опікувалася долею тих, хто потрапляв в об’єктив її камери на межі  життя і смерті.  2011 року Аня знімала в Афганістані  тяжко пораненого американського морського піхотинця, якого евакуювали. Журналістка не заспокоїлася поки через півроку настирливих пошуків не  знайшла вояка і не подарувала йому серію знімків. А  на додачу - пшеничний  ковалик, що прилип до військової форми, коли він падав вражений кулями. Аня підняла й зберегла його. Про цей зворушливий випадок розповіли її колеги.    

Рут Емерсон (Ruth Fremson) із The New York Times пише, що їй рідко доводилося зустрічатися з такою досвідченою, професійно щедрою та доброзичливою    журналісткою як Аня. Хоча працювали вони у конкурентних медіа, Рут згадує, що та охоче ділилася з нею професійними порадами. Перед випусковою  AP  Жаклін Лармою (Jacqueline Larma) постає  живий  образ Ані: «Її очі були так само широко відкриті як її  серце й усмішка».

Сама про себе….

Аня Нідрінґгаус   неохоче розповідає публічно про себе. Інтернет  рясніє повідомленнями про неї, однак не її особистими інтерв’ю.     

В одному з небагатьох таких інтерв'ю, опублікованому у Spiegel-online, відповідаючи на запитання, як їй вдається під час зйомок «відключати  емоції», вона  сказала, що це важко. Іноді, як у Косово, коли  бачила біженців, які   проходили   поряд, у неї виникало бажання бути не репортеркою, а лікарем з  «Медиків без кордонів».

У зонах конфліктів фотожурналістка бувала не тільки на лініях фронту. «Мене більше цікавлять люди у тилу, де війна так само лишає глибокі сліди» - казала вона.    

Коли її запитали, чи виникали у неї як у жінки професійні труднощі в Іраку, вона відповіла: «Радше навпаки. Мене не сприймали тут серйозно як представницю іншої статі, що займається чоловічою справою. І це було моєю перевагою».

Аня Нідріггаус, Ірак, 2005 р. / spiegel.de

Більше фото Ані Нідрінґгаус дивіться за цими посиланнями на сайтах Spiegel.de та BBC.com

Розкриваючи «кухню» обробки цифрових знімків, Аня пояснила: «У нас немає часу для монтажу та інсценувань. Крім того це призвело б до розриву контрактів з нами».

Вона також розповіл, що у неї траплялися ситуації, коли доводилося відкладати камеру у бік: «Наприклад, у Сараєво. Там я возила поранених до лікарні. І тільки після цього подумала: "Але ж ти не зробила жодного знімку"».

Під час листування з  The New York Times Нідрінґгаус висловила  погляд на війни як на прокляття  для мирних людей.    

«Я не вважаю, що після вересневих   терактів 2011 року у Нью-Йорку  конфлікти змінилися, - написала вона. -  Вони відбуваються хіба що частіше  й тривають довше. Та їхня сутність  збереглася. Дві сторони б’ються за території, владу та ідеологію. А страждає від цього населення, яке  опиняється між ними».         

У Гарвардському університеті, де Аня була стипендіатом  престижної фундації -  Nieman Foundation for Journalism, вона  написала есе «Емоції говорять  кадрами». У ньому викривається безглуздість воєн.    

В есе описано декілька  епізодів з власного професійного життя фотожурналістки. 2003 року після американського вторгнення в Ірак вона  проникла через кувейтський кордон у Басру, переховуючись у пожежній машині, й  приєдналася до колег з AP.

Пам’ятаю, як на моїх очах точилася запекла битва навколо будівлі університету, згадала Аня. Поруч вибухали снаряди,  більшість журналістів покинули місце подій. Коли вибуховий пристрій поранив трьох моїх колег, я одягнула бронежилет. Відвезла їх у джипі у безпечне місце. Ліванського  оператора осколок снаряду вразив біля самого серця. Британський військовий лікар негайно оперував його у тимчасовому наметі, врятувавши життя.

І ще про інший епізод, який трапився з Анею під час революційних подій у Лівії. «Сьогодні Бенгазі це – пекло, - з почуттям іронії  передавала вона  колезі. – Танки  увійшли в місто, коли я чистила зуби».

Журналістка переховувалася разом з місцевою родиною, спала на долівці. Коли  через стрілянину перед будинком не могла заснути, слухала музику на своєму iPhone.

Втім, про драматичні епізоди, які їй довелося пережити, Аня Нідрінґгаус пише рідко. Хоча, власне, з них складалася уся канва її професійного життя військової фоторерортерки.  

Іноді після безперервних військових відряджень вона заїжджала відпочити  до своєї родини – матері, двох сестер і тітки в їхньому будинку в Німеччині. Тут  залюбки проводила час ще й зі своїми племінниками,  племінницею та хрещеницею. Власної сім'ї у неї не було.

Замало сказати, що  її роботи експонувалися у музеї сучасного мистецтва у  Франкфурті-на-Майні, у художніх галереях Берліна та інших міст Німеччини, в австрійському Граці і що їй присвячено дві книги з її знімками (дивіться тут і тут).

«Я знаю, що, беручи до рук камери, її колеги завжди запитують себе: "А що зробила б Аня?". Усі  ми  думаємо так само», - говорить відомий майстер   американської фотожурналістики   Дейвід Ґаттенфелдер (David Guttenfelder).

У цьому відео журналісти німецького телеканалу 3sat у програмі «Час культури» розповідають про фото Ані Нідрінґгаус  (відео німецькою мовою):

PS. Чому стріляв афганський поліцейський?

Небезпека для Ані Нідрінґгаус та Кеті Ґеннон чаїлася там, звідки її ніхто не очікував. Журналістки AP пересувалися разом зі співробітниками виборчої комісії, які доправляли бюлетені до віддалених дільниць. Вони чекали на контрольно-пропускному пункті в авто з фрілансером телеслужби AP і  перекладачем, поки конвой рушить далі. Несподівано поліцейський  вигукнув «Аллах Ахбар!» і відкрив вогонь з AK,  продірявивши дверцята авто…

Що спонукало  стріляти охоронця порядку, котрий відразу без найменшого опору здався? На це запитання, принаймні, до завершення офіційного розслідування відповіді немає.

Речник міністерства внутрішніх справ Афганістану висловив припущення, що  лейтенант поліції, ймовірно, помилився. З’ясувалося, що під час однієї з бойових операцій він командував підрозділом і протягом двох діб був притиснутий до землі шаленим  мінометним обстрілом повстанців. За цією версією, він  міг переплутати журналістів із заколотниками і не утримався від помсти.

Британська  The Telegraph з посипанням на співробітників місцевих силових структур повідомляє, що, ймовірно, він помстився за вчинений у січні авіаційний наліт американської авіації у провінції Парван. У цьому міг бути і особистий мотив: тоді загинули мирні жителі, серед них мешканці рідного міста нападника.   

Spiegel-online привертає увагу до того, що афганські поліцейські та вояки вже не раз стріляли в іноземців. Останнім часом число неспровокованих нападів різко збільшилося, що свідчить про посилення в Афганістані антизахідних настроїв.

У березні під час нальоту бойовиків Талібану на готель в афганській столиці загинув кореспондент Agence France-Presse, відомий журналіст Сардар Ахмад (Sardar Ahmad). У Кабулі серед білого дня застрелили журналіста Шведського радіо Нілса Горнера (Nils Horner). Чи не був інцидент у провінції Хост  проявом того ж явища?

На це та на інші запитання, принаймні, до завершення офіційного розслідування відповіді немає. 

Портрети інших журналістів, які загинули у зонах воєнних конфліктів, читайте у таких публікаціях:

«Мері з чорною пов'язкою» (про Мері Колвін, яка загинула у Сирії)

«Спраглий новин» (про Ремі Ошліка, який загинув у  Сирії)

«Фото, за яке дають Пулітцера!» (про Кріса Гондроса, який загинув у Лівії)