10 грудня відбувся «СоціалкаCamp» – перший в Україні баркемп, присвячений соціальній журналістиці та соціальним комунікаціям.

Учасники зустрічі – журналісти, піар-фахівці та активісти громадського сектору – ділилися своїм досвідом роботи у соціальній сфері та обговорювали проблеми, з якими стикаються соціальні журналісти.

«Тролити повинен вміти кожен журналіст»

Кореспондент ТСН Роман Вінтонів розповів про свій епатажний метод роботи. Тролінг – це постановка незручних, наївних запитань в інтерв’ю, це, фактично, запитання заради запитання. Яскравим прикладом цього прийому були інтерв’ю на премії «Людина року – 2010». Основною метою тролінгу є не отримання змістовної відповіді, а максимально яскрава реакція співрозмовника або глядача.

«Насправді я почав тролити, тому що мене мали за дурня. Тролити, я думаю, повинен вміти кожен журналіст, – вважає Роман Вінтонів. – Соціалка є дуже продуктивною в цьому плані, тому що є маса тем, які вимагають втручання і де нас усіх мають за дурнів. Тут може бути цілий кладезь незручних питань, які працюватимуть. Можна тролити ЖЕКи питанням “за що ми платимо?” Або ж транспортників – “чому ми в маршрутці виконуємо функцію кондуктора?” Тобто ставити не ті запитання, до яких всі звикли, а несподівані і нестандартні».

На думку Романа Вінтоніва, всі наші дії протягом звичайного робочого дня пов’язані з актуальними соціальними темами: здоров’я, одяг, харчування, комунальні послуги, транспорт, проблеми під’їзду, каналізації і т. д. «До речі, якщо так подивитися, то ніде протягом дня політики немає, а в медіа це чомусь завжди топ-тема, – зазначив Роман. – Хоча в більшості людей політика займає кілька годин у п’ятницю ввечері – і все».

Як зробити соціальну тему привабливою

Як змінити традиційне маргінальне становище соціалки – ключове питання, яке обговорювалося на баркемпі. Анастасія Рінгіс, кореспондент журналу «Фокус», у своєму виступі поділила журналістику на два формати: сервісну та соціальну. Першу можна уявити як «досвідчену самовдоволену тітку, яка знає собі ціну», другу – як «школярку-відмінницю, одинадцятикласницю», їй ще треба доводити своє право на існування та майбутній успіх.

На думку Анастасії Рінгіс, сьогодні соціальним журналістам не варто відразу братися за масивні суспільні проблеми. Спочатку необхідно знаходити конкретних людей, ретельно працювати з персоналією, і через її історію виходити на масштабніший рівень.

«Соціологи називають українське суспільство підлітковим, без певної ідеології – і я з цим згодна, – зауважила Анастасія Рінгіс. – Соціальний журналіст нині на передовій, він може вирішити багато проблем, але для цього потрібно вести діалог із суспільством саме як із підлітком. Тобто не говорити про високі матерії, а демонструвати конкретний приклад; не казати: “це погано”, а показати, як краще вчинити. Я працюю саме так: шукаю позитивні моделі поведінки серед людей, які здійснюють соціальну роботу і самі зростають та розвиваються. Я писала про багатьох цікавих героїв: наприклад, про доктора Лізу (псевдонім лікаря Єлизавети Петрівни Глінки. – Прим. автора), яка створила перший хоспіс у Києві – через її особисту історію я вийшла на проблему раку. Або про дівчину, перекладача з японської, яка допомагає бездомним тваринам. Це самодостатні люди, які знайшли себе у соціальній діяльності. Такі приклади доводять, що людина робить щось не тільки для себе, і це нормально. Ще одна проблема – нині люди навіть приховують істинні мотиви своєї діяльності, вони бояться здаватися милосердними, мати високі цілі. Тому що в наших реаліях це все зведено до рівня вульгарності… Як тільки людина скаже про свої гарні вчинки – їй відразу заперечують: ні, це просто піар».

Інші учасники конференції, журналісти проекту «Критична точка» Микола Сирокваш та Олександра Адаменко, погоджуються з тим, що найскладніше у соціальній журналістиці (особливо у телеформаті) – привернути увагу до певної не резонансної проблеми – наприклад, до бабусі, в чиєму будинку протікає дах. На думку Миколи Сирокваша, в будь-якій темі обов’язково має бути цікава історія та цікавий персонаж – без цього соціальні сюжети будуть інформативно-прісними, і випускові редактори зрештою перестануть їх пропускати.

«Як зробити банальну тему цікавою, знайшла спосіб наша журналістка Ольга Вдовенко, – розповідає Олександра Адаменко. – Вона оригінально подала тему із затопленим підвалом. Взяла трилітрову банку, згребла туди всю ту гидоту, жижу, яка плавала у підвалі – і поставила це на стіл начальнику ЖКГ району: мовляв, нюхайте і живіть із цим. Це була яскрава картинка на відео і вражаюча реакція людини. Після цього проблему все ж таки довелося вирішувати».

Давати героям шанс

Очевидно, що соціальна журналістика вимагає чимало душевних сил. Оскільки вона часто насичена сумними історіями, розповідями постраждалих людей. Учасники «СоціалкиCamp» запитували в журналістів, наскільки складно працювати в таких умовах. «Звісно, важко працювати з такими темами, – відповідає Олександра Адаменко. – Особливо спочатку, коли все нове і ти дуже сильно переживаєш кожну подію. Потім не те що звикаєш, але просто розумієш: кожну історію ти маєш показати і передати так, щоби глядач, який дивиться сюжет, зрозумів і пережив твої почуття. Тобто на перший план виходить професійний обов’язок».

Анастасія Рінгіс зауважила: навіть якщо хочеться плакати під час написання тексту, завжди варто намагатися завершити матеріал на позитивній ноті. Також думати про читача, якого матеріал обов’язково має на щось надихнути. «І навіть якщо я розумію, що необхідні справді фантастичні обставини для хепі-енду в історії, я намагаюся все одно давати шанс своїм героям», – зазначила Анастасія Рінгіс.  

«…Відповідати кожному так, ніби це остання людина в житті»

Ольга Герасим’юк, ім’я якої традиційно поєднують із соціальною журналістикою, зробила певний екскурс у минуле соціалки та порівняла його із сьогоденням: «Раніше, коли я тільки починала працювати журналістом у газеті, в мене був обов’язок відповідати на кожен лист читача. І я мала з цього не просто взяти тему для статті, а намагатися вирішити проблеми дописувача, мусила відповідати кожному так, ніби це остання людина в моєму житті. Цього правила, до речі, я намагаюся дотримуватись і тепер. Соціальна журналістика на тих начебто примітивних початках була інтерактивною, більш людяною».

Тепер, на думку Ольги Герасим’юк, у традиційних медіа дуже мало соціальних проектів, які всерйоз займаються життям людей, як це робили у «відділі моралі» радянської газети. А на телеекранах соціалку найчастіше подають із точки зору ентертейнменту, з елементами сенсаційності або кривавих сцен, які є недоречними. «Сьогодні соціальна журналістика – це найперше нові медіа, це блогерство, так звана громадянська журналістика – яка є конкурентом професійної журналістики. Той, хто раніше був просто свідком події, тепер уже є автором матеріалу, в соціальній журналістиці зміщуються жанри і ролі. І нині точаться дискусії, переможуть альтернативні медіа чи ні».

«СоціалкаCamp» відбувся в рамках Мережі соціальної журналістики. Організатори – МГО «Інтерньюз-Україна» та Проект ЄС «Права жінок та дітей в Україні – комунікаційний компонент».