Як журналістам розповідати про хороші речі

00:00,
17 Січня 2011
1273

Як журналістам розповідати про хороші речі

00:00,
17 Січня 2011
1273
Як журналістам розповідати про хороші речі
Чи не варто уникати сюжетів, які «заспокоюють» людей, коли навколо біда? Ні. Позитивні історії теж можуть бути якісними.

Фред де Сем Лазаро, директор проекту «Нерозкриті новини» (Under-Told Stories) університету Сент-Джонс, кореспондент програми The NewsHour with Jim Lehrer на громадському телебаченні США, у рамках проекту «Голоси і цінності журналістики» розповідає про цінність суголосності. Читайте також: «Цінність запитання» від Роберта Стіла, «Цінність журналістики» Конні Шульц.

 

На що мені нарікати? В житті все гаразд. Коли журналістика переживала тяжкі часи, я був шалено зайнятий – готуючи сюжети з усіх куточків світу, що приносило мені неабияку втіху. Проте іноді я чую такий собі голосок – він шепоче: «Це справді те, чого ти хотів? Це – справжня журналістика?»/

 

Сьогодні більшість моїх матеріалів – якщо не всі вони – стосуються соціальних підприємців і їхніх кампаній. Кістяк цих сюжетів - сильні, комунікабельні, красномовні люди – просто знахідка для телебачення. Та нас, журналістів, учили – до надто «позитивних» ньюсмейкерів і «обнадійливих» сюжетів ставитися з пересторогою.

 

Той самий голосок запитує – а чим вони відрізняються від тих радісних, життєствердних сюжетів, що їх ти бачиш у локальних новинах і за які часом навіть буває соромно? І чи не варто уникати сюжетів, які «заспокоюють» людей?

 

У двох словах відповідь можна сформулювати так: «позитивні» історії теж можуть бути якісними, і я нічого не маю проти цього. Та щоб дійти цього висновку, мені знадобилося двадцять років.

 

У 1989 році тон історії задавало падіння Берлінської стіни, після якого у Східну Європу ринув хвилею капіталізм; та спершу він проник у значно більш віддалені країни – такі як Індія. Саме там я робив свій перший закордонний матеріал, і то був цінний і неочікуваний різдвяний подарунок.

 

Того року я здобув дослідницьку стипендію і, перш ніж вирушити з сім’єю в Індію у місячну відпустку (що було доволі рідкісним явищем), подзвонив у Вашингтон своєму редактору – побажати успіхів у святковий сезон.

 

«Може, вам удасться зняти там сюжет» - відповів редактор. Геть усі сюжети з Індії, що ми бачили, були з зернистим зображенням і стосувалися циклонів і залізничних катастроф.

 

Я ж зняв короткометражний фільм у не надто відомому місті Мадураї – про «чудотворну очну лікарню», де окулісти героїчно борються з катарактою – недугою, що викликає сліпоту й буквально паралізує мільйони людей. То був справжній журналістський подвиг – дібрати собі знімальну групу, пройти бюрократичний лабіринт – та все ж роботу було виконано. Мені вже хотілося поїхати в наступне відрядження. Мої керівники й уявити собі не могли, що я перетворюся на нестерпного зануду, роками випрошуючи нових завдань і дозволу поїхати в Індію – навіть тоді, коли я вже почав працювати на телебаченні в Міннесоті. Мені знову й знову повторювали – по сюжети не слід їхати так далеко, знімати й висвітлювати треба щось більш суголосне повсякденному життю наших глядачів. «Суголосне» - тобто «більш американське», вирішальне питання завжди було – «а нам що з того?», навіть тоді, коли йшлося не про гроші. На громадському телебаченні так було заведено віддавна, і оскаржувати такий порядок речей не випадало.

 

Індія була далекою країною, знаною завдяки езотеричним релігіям, нищівній бідності, екологічній стагнації та хворобам. Там важко було угледіти тему, що була б «суголосна» життю пересічного американця.

 

З появою інтернету й цифрових технологій усе докорінно змінилося - скоротилися відстані. Дуже швидко виникла й досі не вщухла потреба в милих сюжетах, на зразок історії про молодих індійців, які, заповнюючи бланки замовлень у каталозі, бронюючи квитки на літак чи надсилаючи заяви про незгоду з банківськими операціями по їхніх кредитних картках, вдавали з себе жителів американського міста Пеорія. Та з часом подібні матеріали перестали бути «милими». Ці люди крали в американців не лише акценти, але й роботу. Їх навала на ринок праці стала головним болем для уряду. Індія, нарівні з Китаєм, зміцнила свій вплив на світову політику й перетворилася на загрозливого конкурента. А відтак зросла й актуальність «індійської теми».

 

Але як же «справжні» сюжети, що так нікуди й не зникли – бідність, екологічна стагнація й хвороби – в Індії, Центральній Африці, на Гаїті, в Латинській Америці? Як же той «мільярд на дні», тобто люди, що так і не пізнали радощів глобального капіталізму? Як ми можемо готувати матеріали про несправедливі аспекти нової глобальної економіки, коли з її контексту виключено і окремих людей, і навіть цілі регіони світу? Чому Африка має експортувати свої мінерали для збагачення інших країн і наскільки виправданим є це явище? Чому Африка постачає у світ бавовну, але не одяг, какао-боби, але не шоколад?

 

Нині головний акцент у журналістиці, здається, змістився з актуальності й «суголосності» на толерантність. Якою буде реакція аудиторії? Хто дивитиметься той чи інший сюжет? Скільки «новинних страждань» знесе американський глядач? Зрештою, у світі є стільки тем, які можна вкинути у «збірну солянку» з голоду, перенаселених мегаполісів, антисанітарії та людей, що гинуть від тропічних хвороб, - не викликавши при цьому різкого спротиву телеспоживачів.

 

Та є й людяніший спосіб доносити подібну інформацію до глядача – треба знайомити його з соціальними підприємцями. На перший погляд може здатися, що ми лише підсолоджуємо гіркі реалії злиденного життя, проте я волів би вживати епітет «сюжет, орієнтований на пошук виходу». Чому б не показувати аудиторії бідність і хвороби в рамках матеріалів про людей, що борються з цими явищами й досягають певних успіхів? Серед моїх молодих учнів - ті, кого такі сюжети надихають на подальшу роботу. Хтозна, як ці здобутки можуть розпалити їхню уяву.

 

Хіба існує більш вдалий спосіб дізнатися про скрутне становище далеких індійських чи африканських поселень, ніж переглянути сюжет про коледж Берфут у Раджастані (Індія), де тисячі селянок із десятків бідних країн вивчилися на фахівців із застосування сонячної енергії? Ці жінки, в свою чергу, забезпечують електрикою селища, де раніше її ніколи не було - і створюють таким чином робочі місця для людей, котрих злидні й розпач виштовхують в і без того переповнені міста.

 

Важко знайти місто, більш перенаселене, аніж Калькутта. Як краще можна розповісти про безпритульних дітей, аніж познайомивши глядача з жінкою, що присвятила життя поліпшенню їхніх доль, із жінкою, що вчить багатих і знаменитих уважніше ставитися до нужденних людей? Як краще можна збагнути весь той жах, що випав на долю жертв торгівлі людьми, аніж зробивши матеріал про подвижників із Хайдарабада, які визволяють секс-рабинь із борделів, а потім – допомагають їм здобути професію? І як краще можна усвідомити, що двом мільярдам людей бракує чистих убиралень – чи щонайменше вбиралень у будинку, – аніж підготувавши сюжет про надзвичайно успішний проект – мережу екотуалетів у Кенії?

 

Соціальні підприємці вирізняються й іншими рисами – вони вміють подобатися, виявляти співчуття й викликати довіру в людей, не спираючись на прагматичний розрахунок, як то роблять політики. Але тут і заковика в роботі літнього журналіста. Ми не звикли відверто когось рекламувати у своїх сюжетах. Ми завжди висвітлювали теми гранично відсторонено – навіть якщо то були визначні і визнані проекти.

 

Пам’ятаєте очну лікарню в Мадураї? 2010 року центр очного здоров’я «Аравінд» було нагороджено Гуманітарною премією Хілтона в розмірі 1,5 млн. доларів, а 2008-го – премією Гейтса в розмірі 1 млн. доларів – за внесок у всесвітню охорону здоров’я.

 

За 20 років, що минули, відколи я зняв свій перший сюжет, «Аравінд» став найбільшим у світі осередком лікування очних хвороб, а тамтешні лікарі повернули зір щонайменше 3,4 млн. людей. Сьогодні там виготовляються внутрішньоочні лінзи, що імплантуються в ході операцій з видалення катаракти. Центру належить 8% світового ринку виготовлення лінз, які він постачає у 120 країн, що розвиваються. Це гідне продовження мого першого матеріалу, яке я випустив в ефір минулої осені, і цього достатньо, щоб такий собі голосок більше не ставив мені запитань – принаймні деякий час.

 

Есе Фреда де Сема Лазаро з колективного збірника «Голоси й цінності журналістики», виданого організацією Images & Voices of Hope за сприяння Інституту Фетцера та Інституту етики Джанет Пріндл університету ДеПоу. Наша спільна мета – надати широкий доступ до цих есе журналістам, студентам факультетів журналістики та всім зацікавленим людям – у рамках програми дослідження системи цінностей, на які спираються журналісти у своїй важливій роботі.

 

IVOH, переклад – «Медіаграмотність»

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду