Аналіз ситуації на українському медіаринку Бершидський розпочав фразою «А у Києві мені поки що добре. За ці півроку проекти, у який я беру участь, не відчули на собі дихання політичної цензури».

«Євген Кисельов та Савік Шустер у телевізорі – це, можливо, і ознака 90-х, проте у мене тут немає телевізора. Тут його, як у і Росії, дивится все менше активних людей, котрі користуються соцмережами», – відзначив Бершидський щодо порівняння українських медіареалій з російськими 90-ми.

Серед інших тенденцій Бершидський відзначив й те, що в Україні «ще не почали вмирати щотижневики», «немає розмовного радіо, хоча вже є пробки», «урядовці тут періодично надсилають змістовні відповіді на запити журналістів, і дістатися до перших осіб, котрі можуть чітко відповісти на питання, у цілому легше, аніж у сьогоднішній Москві», «обличчя політиків, як і раніше, продають журнали, більше того – політики витрачають серйозні кошти на покупку журнальних обкладинок під свої обличчя», «вся серйозна преса виходить або лише російською, або на обох мовах, в україномовне видання набагато складніше збирати рекламу» («проте українську краще знати, аніж не знати»), «зарплати журналістів та редакторів у солідних київських виданнях нижче московських усього в 1,5–2 рази».

Щодо цензури екс-головред Slon.Ru зауважив: «Ще й як є. Майже усюди. І джинсові контракти, за якими не можна погано писати про тих, хто платить. І політичний тиск. І прямі вказвки власників, як висвітлювати ті чи інші події. І стоп-списки. Мені дуже пощастило, що там, де я працюю, цього немає».

«При всій провінційності тутешнього медіаринку і ще більшою, ніж у Росії, зацикленості його на місцевих темах – ринок цей жвавіше російського. По ньому ніхто не намагався пройтися дорожнім катком, як у нас. Так, він маленький і збитий з дощечок. Але у журналістів тут жвавіше розуміння своєї суспільної місії. Я б не сказав, що тут краще, – тут якось природніше і правильніше. А зламана машина часу, що кидає то у початок 90-х, то в кінець 2010-х, тільки додає пікантності в життя московського журналіста, який перебрався в Україну. Тим, хто потрапив у Москві під «грьобаний ланцюг», має сенс принаймні розглянути варіант тимчасового переїзду – це можливість продовжувати чесно робити свою справу, не випадаючи зі звичного мовного середовища. Вже не так мало», – резюмує автор «путівника».