Лідія Стародубцева: «Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти»

Лідія Стародубцева: «Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти»

17:00,
15 Липня 2021
2393

Лідія Стародубцева: «Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти»

17:00,
15 Липня 2021
2393
Лідія Стародубцева: «Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти»
Лідія Стародубцева: «Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти»
Засновниця кафедри медіакомунікацій Харківського університету — про філософський клуб, небанальну освіту, результати своїх зусиль, медіаджунглі та провінційність.

Лідія Стародубцева — архітекторка за освітою, яка стала культурологинею, телеведучою, науковицею та виховницею медійників. Вже дванадцятий рік вона очолює кафедру медіакомунікацій у Харківському національному університеті імені Каразіна. Це одна з поки що небагатьох навчальних програм в Україні, що поєднує сучасну теорію з практикою, відходячи від радянських шаблонів медійної освіти. Пані Лідія співпрацює з «Радіо Свобода», разом із ведучим російської «Свободи» й літератором Ігорем Померанцевим режисирувала документально-поетичний фільм про російсько-українську війну. А почалося все з дослідження пам’яті.

Викладаючи культурологію в Харківській державній академії культури, Лідія Стародубцева захистила докторську дисертацію про пам’ять і забуття. «Всі вирішили, що це філософія, й відправили мене до університету Каразіна», — розповідає пані Лідія.

Доленосним стало стажування в Університеті Редбауд, де Лідія Стародубцева одного разу потрапила до філософського кафе. «Студенти й викладачі відразу після лекцій ішли туди й продовжували обговорювати важливі теми, — згадує вона. — А раз на місяць приїжджали викладачі з інших міст: Амстердама, Лейдена — тоді збиралися всі зацікавлені. Зазвичай захід починався о дев’ятій вечора й тривав до четвертої ранку». Пані Лідія вирішила відтворити філософське кафе у Харкові. Зустрічі студентів і викладачів відбувалися в Будинку актора імені Леся Сердюка й мали успіх — «на обговорення збиралося більше людей, ніж на вистави».

Коли клуб став успішним, Лідію Стародубцеву запросили на телебачення організувати щось подібне. Програма на каналі «Регіон» називалась «Чайная церемония», в ній було двоє ведучих, які спілкувалися з гостем, пояснюючи глядачам наукові та мистецькі теми. Потім з’явились авторські програми «Діалоги з Лідією Стародубцевою» і «Арт-Допит» на інших телеканалах. Пані Лідію почали називати журналісткою, хоча вона себе такою не вважала.

— Історія кафедри медіакомунікацій почалася з того, що я прийшла до ректора Університету імені Каразіна Віля Бакірова з проєктом Центру візуальної культури, — розповідає Лідія Стародубцева. — Віль Савбанович сказав: «Так, це цікаво, ми з вами зв’яжемося пізніше». Після таких слів зазвичай не передзвонюють. Яке ж було моє здивування, коли за два місяці мені зателефонували з приймальні ректора. Замість центру мені запропонували відкрити нову кафедру.

Ми придумали багато курсів із гучними назвами: «Кіберкультура», «Інтернет-комунікації» й тому подібні. Й оголосили експериментальний набір на нову магістерську програму, розраховуючи на групу із шести людей. Зголосилося сорок три! Я й гадки не мала, чого їх навчати, тому ми питали в абітурієнтів, які знання і практичні навички вони бажали б отримати в магістратурі. Так ми разом формували концепцію.

Ми не хотіли вчити так, як учать інші, й поставили собі надзавдання — зробити такі курси, щоб вони були цікавими нам самим, без формалізму й робіт для галочки. Один перелік курсів нашої магістерки можна читати як поему. Щороку з’являються нові предмети. Як вам такі: «VR- і AR-технології», «3D-моделювання та анімація», «Робота в кадрі», «Відеопродакшен», «Аудіоподкастинг», «Трансмедійний сторітелінг»? Усі наші курси мають практичну спрямованість. Ми хочемо надихнути студентів, щоб вони повірили в себе, стали впевненими й не боялися стукати у будь-які двері.

— Як ви зібрали викладацьку команду?

— Більшість наших викладачів — практики. Ми позбавили їх необхідності писати плани і звіти. Вони приходять раз на тиждень. В нас немає такого, що одна людина читає десять курсів. Кожна читає курс, який стосується її життєвого і професійного досвіду. Тому нашим викладачам легко: вони розповідають про те, чим займаються і чим горять.

Ми вважаємо студентів своїми колегами. Говоримо їм: «Творіть, пробуйте, нічого не бійтеся» — вони страждають, але коли долають себе, то почуваються щасливими, сильнішими. Завдяки цьому вдалося створити неформальну спільноту людей, яким подобається викладати та вчитися. У нас є неформальні майстер-класи, вільні факультативи «Медіакава» і навіть кімната 358, де можна сидіти на підлозі. Це кайф.

— Чи виправдалися ваші очікування від програми?

— Так, повною мірою. Результати радують. Одне з підтверджень ми побачили на нещодавній зустрічі з нашими першими випускниками. Серед них є медіааналітикиня, піарники, двоє розробляють сайти, четверо в IT. Є авторка дитячих книжок Ірина Потаніна. Є головна редакторка харківського суспільного радіо Зоя Рудь, засновник інтернет-видання «Люк» Павло Стех. Кілька дівчат працюють за кордоном. Вони всі себе знайшли — отже очікування виправдались.

— Чи можливо покращити ситуацію у вищій освіті в Україні, і якщо можливо, то як?

— Потрібні принципові трансформації. Від держави нічого чекати не варто — те, що вона робить, на жаль, відбивається на формалізації та бюрократизації. Мені здається, щоби зробити освіту цікавою і насправді якісною, ініціатива має йти від креативних студентів і драйвових викладачів.

— А як щодо медіаграмотності?

— Зараз у людей проблема з критичним мисленням через те, що всі перебувають у своїх інформаційних бульбашках. Це страшно, адже через це реально проливається кров на війні.

Особисто я медіа не довіряю. Коли я щось читаю чи дивлюся, потім іду перевіряти ще в десяти джерелах. Вірити медіа просто не можна, так багато ангажованих і замовних сюжетів, профі ж одразу бачать, як зроблений той чи інший контент.

Ми викладаємо в магістратурі предмети «медіавплив» і «медіакритика», багато уваги приділяємо інформаційним війнам, пропаганді, медіаманіпуляціям, фейкам і фактчекінгу. Одного разу для закріплення навичок критичного мислення ми зі студентами зробили мок’юментарі-проєкт: журналістське розслідування і документальний фільм із фейковим сюжетом, що виглядають дуже правдоподібно. І ми серйозно презентували наш проєкт у Муніципальній галереї. Це був нешкідливий, неполітичний мок’юментарі про те, як Сальвадор Далі був у Харкові у тридцять якомусь році. Ми придумали складну романтичну історію з Варварою Каринською, від якої в нього залишилася позашлюбна дочка. Ця дочка вже померла, але зберіглися її щоденники, і відкрилася таємниця. Як «виявилося», Сальвадор Далі любив Харків, і тому на місці пам'ятника Леніну на майдані Свободи встановлять пам'ятник Далі. Ми зробили ілюзію серйозного «ресерчу» із фотоманіпуляціями і псевдодокументами.

Найсмішніше, що коли ми з мікрофоном підходили до перехожих і питали: «Ви знаєте, що є така історія про Сальвадора Далі?», вони казали: «Так, я читав!», «Звісно, я бачив!»

Наприкінці презентації нашого мок’юментарі-проєкту всі аплодують, тоді я й запитую: «На якій хвилині ви перестали вірити в те, про що вам розповідають?». Тиша. І один хлопець такий: «Так це що, неправда?!»

Ось і довіра. Люди готові повірити у все що завгодно. Медіаграмотність потрібна не тільки фахівцям, це больова точка суспільства «постправди».

— Як би ви схарактеризували український медіаринок?

— Сучасний український медіаринок можна порівняти з гігантськими медіаджунглями, де боротьбу за виживання ведуть сотні тисяч медіахижаків: друковані видання, радіостанції, телеканали, інформаційні агентства та онлайн-платформи. Ситуація двояка: з одного боку, мешканці медіаджунглів змушені реагувати на зовнішні виклики і загрози (такі як гібридна інформаційна війна, економічна криза і пандемія), а з іншого — битися одне з одним у жорсткій конкурентній битві, гонитві за рейтингами і лояльністю аудиторій, грантами та пожертвами. Це азартна динамічна гра не на життя, а на смерть — злиття і взаємопоглинання медіакомпаній, згортання одних медіапроєктів і старт нових. Закони медіаджунглів невблаганні: сильні пожирають слабких, «nothing personal, it's just business».

Думаю, щоб вижити на цьому ринку, треба працювати відповідно до журналістських стандартів і бути конвергентними професіоналами. Тобто вміти працювати з джерелами і перевіряти факти, добувати перевірену важливу для суспільства інформацію, «упаковувати» її в привабливий формат, «переупаковувати», адаптуючи для різних типів медіа. До того ж обов’язково володіти основами мистецтва розповідання історій і створення кросмедійного контенту, працювати з бізнес-інструментами і технологіями інтернет-маркетингу.

— А куди, на вашу думку, рухається медіаринок в Україні?

— Серед позитивних трендів — українізація контенту, його диверсифікація, підвищення вибірковості, тематична сегментація, «нішевий» підхід. Серед небезпечних негативних тенденцій — політизація медіаринку, засилля джинси, перетворення медіа на інструмент впливу, вмирання преси, відсутність якісної аналітики, зростання кількості рерайту й копірайтингу, превалювання розважального та рекламного контенту.

— Чи можливо взагалі розв’язати нинішні проблеми журналістики?

— У світі професійна журналістика, зіткнувшись із необхідністю конкурувати з «громадянською журналістикою» — блогосферою та різноманітним (іноді дуже якісним) контентом, створюваним інфлюенсерами соцмереж, — виявилася в ситуації «ініціації». Є тільки два виходи: або журналістика помре, або зміниться. Я сподіваюся на друге.

Що потрібно, щоб журналістика безболісно пережила цю метаморфозу? Відповідь не така вже й проста: сучасному журналістові потрібно навчитися у популярного блогера бути оперативним, цікавим, яскравим, талановитим, але при цьому відмовитися від будь-яких форм ангажементу — ідеологічних упереджень, суб'єктивних поглядів і політичних позицій, бути чесним, вільним, незалежним і нести особисту відповідальність за кожне своє висловлювання.

Щодо українських реалій. Нам необхідні нові закони, що регулюють розвиток медіа, і радикальна реформа медіаосвіти. Освіта, на жаль, постійно «запізнюється» і залишається більшою мірою консервативною, що робить її неспроможною відповідати на виклики часу та медіаринку.

— Чи допомагає, на вашу думку, кафедра медіакомунікацій оздоровлювати українську журналістику?

— Є спокуса сказати, що в нас виросла ціла генерація креативних людей. Але це не зовсім так.

Коли випускники влаштовуються на роботу, то стикаються з консервативністю, яка не дозволяє працювати якісно. До того ж їм мало платять і не дають робити те, що вони хочуть зробити. Я не бачу, щоб наша молодь була на телеканалах і радіо. Із Харкова студенти переїжджають до Києва, до цікавіших пропозицій. Або ж починають робити щось своє — інтернет-проєкти, дизайн, IT, SMM, фотографія, ЗD, продюсування. Це медіакомунікації, вони ширші, ніж журналістика.

— Дивно, що в Харкові, де багато цікавих подій, мало журналістики.

— Я цей парадокс давно помітила. Ті, хто з Києва або Львова, пишаються своїм походженням. А харків’яни, коли емігрують, то кажуть просто: я з України. Тому що в Харкові є комплекс провінційності. Якщо хтось із місцевих влаштовує щось цікаве, це майже не привертає уваги. Якщо хтось приїжджає з Києва, то він може хоч ахінею нести, але ж він із Києва. Це треба виганяти зі свідомості харків’ян, адже в нас живуть і працюють насправді приголомшливі люди. Але в першу чергу треба позбавлятися від провінційності медіа.

Фото надані Лідією Стародубцевою

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду