Ми вирішили запросити Анну Коршунову (це літературний псевдонім, а справжнє ім’я – Ганна Шевченко) на інтерв’ю після оголошення переможців однієї з найпрестижніших літературних премій «Книга року ВВС Україна». Торік її десяту за ліком книжку «Комп і компанія» визнали «Дитячою книгою року». Це неймовірна добра й часом смішна історія про міського хлопчика Владика. Найбільшим його захопленням є комп’ютер: за ним він хоче проводити весь вільний час. Аж ось його несподівано відправляють до родичів у село, де комп’ютера й інтернету немає, зате знаходяться друзі й починаються карколомні пригоди.

Уже цього було б досить, щоби поговорити з Анною — мамою двох хлопців та шкільною вчителькою. Та виявилося, що письменниця вже понад сім років викладає медіаосвіту в Сумській обласній гімназії-інтернаті для обдарованих дітей. За словами вчительки, це фактично Ґоґвортс: гімназія має велику територію з садом і озером, там розташовані гуртожитки та навчальні класи. Загалом у гімназії вчиться 280 учнів: це 8–11-класники.

Пані Анна буквально «горить» цією справою й разом із учнями реалізує велику кількість проектів. Коли домовлялися про розмову, спектр тем здавався нескінченним: це і їхня гімназійна газета, й допомога над створенням армійського видання, й наукові медіадослідження учнів… Анна разом зі своєю ученицею — одинадцятикласницею Софією Левченко приїхали до нас на нагородження переможців конкурсу есе для підлітків «Це зовсім не ОК. У чому проблема українських медіа?». Тоді ми про все й поговорили.

Як гурток створив газету для гімназії, четверокласників… та військових

— Анно, розкажіть, як ви взагалі прийшли в медіаосвіту?

— Я за фахом викладач географії та біології. У школі працювати не збиралася та й у журналістику потрапила випадково. Коли вступила в аспірантуру — шукала роботу, стояла на біржі. Мені там дали адресу редакції газети. Пам’ятаю, я прийшла, якийсь текст набрала й відредагувала. А потім мені подзвонив головний редактор і спитав, чи не хочу я працювати його заступницею. Це були 90-ті роки, невелика обласна газета «Ярмарок». Адже саме в таких ти вчишся всього — бо робиш усе й за всіх. Я писала туди і в різні інші видання, спеціалізувалася на медичній та екологічній журналістиці: освіта дозволяла братися за такі теми. Була членом Спілки журналістів, обласного осередку Комісії журналістської етики. Кілька разів розповідала у своїх матеріалах і про Сумську обласну гімназію-інтернат для обдарованих дітей. Тож якось мене запросили туди на роботу: створювати шкільну газету «Дзвони гімназійного життя». Уявляєте, яка назва? Я не знала, що таке шкільна газета, але добре розуміла, як створюється справжня — від макету до друкарні.

Це був 2009 рік — тоді я навіть не чула слова «медіаосвіта». Ми почали робити газету, вигадали назву «Кебета». Це слово означає хист, розум, здібності. Я почала вести гурток «Основи журналістики», а потім уже курс «Основи медіаграмотності», який у нас слухають усі восьмикласники.

— Як побудована робота над випуском «Кебети»?

— Це на 100 % журналістський проект, який створюють самі учні. У нас може трапитися граматична помилка, але з журналістськими стандартами все гаразд. Ось, дивіться, стаття «Мовчи! Це державні харчі» про нашу їдальню. Ми часто пишемо про проблеми, робимо провокації. Мабуть, «Кебета» — це єдина газета без джинси!

Ми зустрічаємося тричі на тиждень: це і теоретичні заняття, і засідання редколегії. У нас є головний редактор, випусковий, а я — шеф-редактор. Газета виходить раз на чверть. Створення макету — це завжди такі запеклі дискусії!

Цікаво, що у школі ми — справжня четверта влада, а не голос самоврядування чи дирекції. Наприклад, інформацію про роботу президента школи та його команди ми друкуємо лише в «Колонці уряду», а поряд якось дали розгромну статтю про їхні недопрацювання. У нас навіть було перешкоджання діяльності журналістів «Кебети»… на перерві. Ми вимагали від президента гімназії публічного звіту й вирішили зробити опитування учнів про ефективність роботи «влади», а президент забороняв нам опитувати без дозволу директора. Редактору «Кебети» довелося цитувати Закон України про інформацію. Словом, у нас усе серйозно.

Мої учні після 11 класу за два-три роки навчання у виші стають готовими журналістами. Минулого року п’ятеро вступило на журфак у Суми, а одна дівчина в Польщу. Газету залюбки читають і батьки.

— Ви казали, що журналісти «Кебети» вже й самими довелося давати майстер-клас зі створення газети. Що це був за проект із військовими?

— Ми допомагали налагодити випуск малотиражки 27-ї сумської артилерійської реактивної бригади. Вони якось дізналися, що в нашій гімназії є гурток журналістики, і звернулися з проханням їх навчити. До гімназії завітали семеро військових — ви б бачили, як злякався наш охоронець! Ми їм влаштували майстер-клас із основ журналістики, обговорили тематику й рубрики «Вісника артилериста», зробили макет в In Design. Адже до цього в них виходило щось таке незрозуміле — листочок А4, складений удвічі який верстався в Microsoft Word. Діти написали для першого випуску кілька статей.

Софія Левченко зробила опитування у бригаді, чи потрібна їм газета і що було б цікаво там бачити. У бригаді постійна ротація, люди приїжджають у Суми прямо з АТО… Виявляється, хлопцям цікава екологічна тематика, консультації психолога та юриста. Вони хочуть також читати про те, чим військовому зайнятися на пенсії, як говорити про важливі речі з сином. Звісно, цікавить зброя і що відбувається в сусідніх підрозділах. Анекдоти, кросворд, фото красивої дівчини з віршем на останній сторінці... Софія потім написала наукову роботу про доцільність оптимізації бригадних газет.

У нас іще дуже багато різних проектів. Учні самі організовують події для міста: майстер-класи митців, костюмовані екскурсії, ходять у прес-клуб. А якось ми навіть зробили окрему газету з четверокласниками школи, де вчиться мій молодший син.

— А що це була за газета — для таких маленьких?

— Називалася вона «4-й горобець», бо робив її 4-Г клас. Це був цікавий експеримент, який ліг в основу наукової роботи моєї учениці Галини Бабичевої. Класна керівничка мого молодшого сина звернулася до мене з проханням зробити газету. «Кебета» взяла цей клас під шефство. Спочатку ми провели анкетування, чи знають діти, що таке новина. Головна редакторка провела для них заняття з «Основ журналістики». Із ними ми теж намалювали макет газети, розділили їх на групи, які курували мої старшокласники. Пояснили, що таке джерело інформації. Так вони пішли до бібліотекарки брати коментар, змусили її порахувати, скільки учнів у бібліотеку записано! Ми газету зверстали, батьки оплатили друк. А скільки радості було в дітей! Через місяць вчителька мені дзвонить і каже, що вони знову хочуть готувати номер і вже самі написали невеличкі замітки.

Коли починати викладати медіаосвіту і що головне

— На яких темах ви акцентуєте на уроках «Основ медіаграмотності»?

— Ми багато говоримо про маніпулятивні можливості преси. Заняття в нас раз на два тижні, що, звісно, дуже мало. Нещодавно вчилися розрізняти джинсу. А на батьківських зборах уже самі діти розповіли батькам, що таке фейки і як їх викривати — до речі, на основі вашого «Медіадрайвера». Це все дітям надзвичайно цікаво! Ми переглядали ролик «Яка ж вона — мова пропагандистів?» (відео Військового телебачення України. — MS) і показували його батькам. У час, коли йде інформаційна війна, мені здається, треба на це кинути всі сили.

Медіаосвіту, на мою думку, взагалі треба робити основним предметом. Тому що від цього залежить ще й інформаційна безпека держави. Адже завдяки їй і діти, й дорослі зрозуміють, як ними можуть маніпулювати. Мій випускник В’ячеслав Журба якось сказав, що в «Кебеті» роблять щеплення в мозок і ти про деякі речі потім не можеш думати інакше. Медіаосвіта — це теж щеплення. Причому від дуже багатьох хвороб у нашому суспільстві.

Я надзвичайно цим напрямком захопилася. Це мені цікавіше, ніж географічна наука — в тому стані, в якому вона є в нашій країні. Бо викладаючи медіаосвіту, я бачу результат, бачу наше майбутнє — цих талановитих, розумних дітей.

— Із якого віку й у яких форматах, на вашу думку, варто починати вводити медіаосвіту?

— Починати вводити елементи медіаосвіти варто з 3-4 класу. Раніше діти ще зовсім маленькі. А в такому віці вже можна — це довів наш «4-й горобець». Адже після виходу випуску ми провели опитування дітей і побачили, що четверокласники добре зрозуміли, що таке новина, на які питання вона відповідає, для кого створюється. У 5-6 класах я бачу, що це цікаво певним групам учнів — не всім. А в старших класах — це критична необхідність.

Формати можуть бути дуже різні. Скажімо, коли виникла ця ситуація з групами смерті й «Синім китом» — ми поспілкувалися про це і з дітьми, і з батьками.

Ми з колегою — вчителькою літератури чекаємо, коли діти будуть вчити твори Івана Франка. Плануємо зробити урок «Вибори Івана Франка». Відомо ж, що він кілька разів балотувався у владу. Ми вирішили поділити клас на піарників Франка та піарників його конкурентів. Уявіть, як учні вивчать його біографію! І водночас зрозуміють, як відбуваються вибори, зрозуміють це явище глибше. На моїх уроках із екології ми вчимося, на жаль, за невдалим підручником. Я хочу запропонувати 11-класникам відредагувати параграф: переписати його так, як їм самим було би цікаво. Вони цю інформацію проаналізують, знайдуть помилки й додадуть нові дані. Це сприятиме критичному мисленню, пошуку правильної інформації, структуруванню.

Взагалі нові технології в гімназії використовуються активно. Моя колега якось поставила під час перерви на заставку комп’ютера онлайнову кліматичну карту, де видно всі циклони й антициклони. За два тижні діти вже почали прогнозувати погоду, добре вивчили цю тему, зацікавилися! Наші учні знімали відео до літературних творів: «Лісової пісні», «Майстра та Маргарити»…

— Як ви вважаєте, медіаосвітній рух в Україні вже почався? Чи багато шкільних учителів уже зрозуміли, що це таке й чому ці курси потрібні?

— Так, процес пішов. Ми всі познайомилися завдяки заходам АУП, використовуємо їхні методичні матеріали, а також публікації «Детектора медіа» та MediaSapiens. Цим напрямком важко не захопитися — адже це так цікаво! Але й досі все це часто відбувається на голому ентузіазмі вчителя. А директори шкіл часом не розуміють, що таке медіаосвіта взагалі й навіщо вводити такий курс за вибором, а не якийсь інший. Мені в цьому плані дуже пощастило — маю свободу творчості.

А з тими вчителями, які ще в цей рух не потрапили, варто комунікувати через офіційні структури або напряму. І розуміти, що вчителі дуже завантажені. В ідеалі варто було би провести курси або просто поїздити по школах і розповісти про це.

— Яка головна проблема щодо використання дітьми ґаджетів?

— На мою думку, це пасивність дітей, яку помічають і батьки, і вчителі. Вона викликана дуже легким доступом до інформації та спілкування. Водночас діти тепер полюють за лайками. А що таке лайк? Це фікція! Якщо тобі не подобається людина, ти можеш її забанити — й тобі не треба шукати до неї підхід, враховувати її недоліки, делікатно спілкуватися.

Я стикаюся з тим, що діти кажуть, що не хочуть чогось робити — просто тому, що до цього треба докласти зусилля. Діти мають усе, що їм треба, а до розвитку людину мотивує зазвичай нестача чогось. Їх важко спонукати до чогось, а дитяча цікавість уже після класу 7-го не спрацьовує. Потрібна ще якась мотивація.

Тепер рідше виникає проблема з дисципліною на уроці. Теперішні діти часом пропонують учителю: «Давайте ви посидите тихенько й ми посидимо». І поринають у свої телефони.

У цій непростій ситуації роль учителя зростає, хоча сама проблема йде з сім’ї. Де кожен тепер сидить у ґаджеті: все наче добре, ніяких криків. Але це і є найстрашніше — кожен наче в своєму окремому світі.

Про книжки й наукові розвідки

— Ви пишете про це й у «Компі та компанії». Де мама-журналістка — в ноутбуці, а син — у комп’ютері й вони одне одного не чують… Ви ставили перед собою мету, щоби після прочитання діти менше часу проводили за ґаджетами?

— Ні, я взагалі не ставила перед собою завдання відлучити дітей від комп’ютера. У цій книжці насправді дуже багато чого написано для дорослих. Мені хотілося донести до батьків, що якщо ти думаєш, що в твоєї дитини немає проблем — це означає, що ти поганий батько чи мати. Що ти просто не в курсі. Адже в підлітковому віці дитина вперше переживає багато надзвичайно важливих речей. Батькам треба згадати себе в дитинстві й говорити з дитиною на рівних.

Узагалі в цій історії дуже багато чого з мого життя. Колись мені дали вести вирівнювальний клас — знаєте, що це таке? Це було ще в кінці 90-х. Тоді в такі класи скидали всіх неуспішних, усіх порушників дисципліни. Я була класним керівником такого класу — і він був найкращим у світі. До нього був приписаний хлопець із ДЦП, який вчився вдома. Мої учні, вигнанці у шкільному середовищі, побачили його прізвище в журналі й вирішили познайомитися — це тоді, коли питання інклюзивності взагалі не звучало. Почали провідувати, подружилися. Крім того, в книжці багато списано з моїх дітей та їхніх друзів. А село з книжки — це те, де живе моя мама в Полтавській області.

— Нагороди стали для вас неочікуваними?

— Так, я не чекала ані перемоги на «Коронації слова» (у 2015 році. — MS), ані «Книги року ВВС». Я сприймаю такі речі як аванс — це означає, що твоя книжка потрібна й варто писати далі. Діти прекрасно сприйняли «Комп і компанію», а дорослі ні. Особливо мої колеги зі Спілки письменників. Вони казали, що це соцреалізм, що такого в житті не буває. Питали, навіщо я описала таке сонячне й позитивне село, тоді як насправді в селах усе занепало, а підлітки там мало не грабують старих людей, п’ють та курять. Але для мене важливіша думка дітей — вони не збрешуть. В інтернеті мені пишуть і дорослі, і юні читачі з України та Білорусі (книжка вийшла у двох версіях — українською та російською мовами у видавництві «Час майстрів». — MS). Приємно, що книжку часто читають діти разом із батьками.

На обох преміях у мене були сильні конкуренти. Та й узагалі тепер багато цікавої дитячої літератури в Україні виходить.

— На вашу думку, чи є формат художньої книжки ефективним із погляду розвитку в дітей медіаграмотності?

— Так, я думаю, що це потужний формат. Дитині дуже важлива емпатія. Коли вона читає художню літературу, то приміряє на себе ролі персонажів. Тож якщо стикнеться з певною схожою ситуацією в житті, то знатиме, як діяти. Саме через це діти в підлітковому віці іноді беруть до рук складні, часом депресивні книжки.

Хоча нон-фікшн також може бути дуже дієвим. На жаль, його в нас на цю тему видається мало. Єдина книжка спадає на думку — «Як не заблукати в павутині» Тетяни Щербаченко («Видавництво Старого Лева», 2013 рік. — MS). Це прекрасне видання. Взагалі ж у нас наука й у тому числі соціальні комунікації дуже відірвані від життя, від медіа, від педагогіки. Але це — безмежний простір для діяльності сфері медіаосвіти.

— Ви розповіли про наукові роботи учнів гімназії щодо бригадної преси та газети для четверокласників. Але я знаю, що ви робили й інші…

— Так, мої учні досліджували фронтову пресу. Минулого року в бібліотеці імені Вернадського з'явилася газета «Відродження» часів нацистської окупації міста Ромни Сумської області. Ми з ученицею Ярославою Ганжою вирішили проаналізувати, а про що ж писали, як маніпулювали думкою читачів. А потім порівняли з газетою «Новоросія» «ДНР». Виявилося, що методи збігаються просто один в один. Точніше, у «Відродження» навіть м’якіша подача. В іншій роботі вирішили дослідити, як формується образ ворога через трансформації історичної пам’яті. А позаминулого року разом із ученицею Наталією Лавірко знайшли головного редактора і примірники першої української підпільної дисидентської газети «Движение»... Цього року також проводимо кілька цікавих досліджень.

MediaSapiens уже розповідав про Всеукраїнський експеримент з медіаосвіти, викладання медіаграмотності в школі №42 м. Дніпра й надалі продовжить ділитися досвідом найкращих медіапедагогів України.

Фото Світлани Григоренко