Прийняття нового Закону про освіту — це однозначна перемога. Документ знаменує великі зміни для близько півмільйона педагогів, яким доведеться кардинально змінити погляд на власну професію та освіту загалом. Утім, не всі хочуть міняти стару систему — комусь боязко опинитися за її бортом. А хтось, навпаки, прагне змінитися, та не знає як. Чого в майбутньому слід очікувати тим та іншим — обговорювали на тематичному кластері під час Форуму видавців — 2017.

Стару школу — на пенсію?

Олександр Елькін, натхненник українського руху EdCamp, пропонує учасникам панельної дискусії «Навчити вчителя» відповісти відверто: чи доведеться нам задля успішності реформи попрощатися зі «старими» вчителями? Освітні експерти і тренери трохи знітилися — їм незручно відповідати. Аудиторія в напруженні — більшість із них досвідчені вчителі, вони очікують на вирок. Спікерам важко їх втішити — під час учительських тренінгів їм часто доводилося стикатися з літніми педагогами, які зовсім не бажали дослухатися до порад. Та були й винятки. Інна Большакова, досвідчена тренерка та вчителька-практик, розповіла, як наприкінці курсів деякі з її старших колег зізналися — працюючи понад 20 років у школі, вони й не здогадувалися, що знати фізіологічні особливості дитячого мозку — це важливо. Тепер у їхніх класах усе буде інакше. І такий шанс на виправлення, на думку Інни Большакової, треба дати всім учителям.

Інна Большакова, тренерка та вчителька-практик, фото - Український інститут майбутнього (UIF)

Згодом цю проблему також обговорили з міністром освіти і науки Лілією Гриневич. Наразі в міністерства немає напрацьованих механізмів ротації кадрів. Лілія Гриневич каже, що це комплексне питання. Її позиція — перевести вчителів пенсійного віку на роботу за контрактом. Адже серед них і справді є ті, які ще не вигоріли професійно. Та залишати напризволяще решту теж неправильно, а отже потрібно додатково зайнятися збільшенням пенсій.

Ротація кадрів забезпечить успіх реформи. Та, як запевняє Лілія Гриневич, проблема тут не стільки в тому, що старше покоління вчителів не бажає змінюватися; через стрімке падіння престижу професії молодь більше не йде в педвиші. Протистояння старших / молодших учителів існує переважно в селі, натомість великі міста переживають гострий дефіцит кадрів.

«У Києві ми закриваємо посади вчителів початкової школи студентами університетів!» — емоційно розповідає Лілія Гриневич.

Не хочу в Емірати, навчіть мене в Україні

У дискусії брали участь не лише українські, а й закордонні експерти. Зокрема, до розмови через скайп долучився Арі Покка, президент Міжнародної асоціації шкільних директорів (Фінляндія). Фінські школи вважають одними з найсильніших у світі, тому співпраця з цією країною для українських реформаторів є дуже цінною. У 2018 році МОН планує розпочати спільний українсько-фінський проект, спрямований на реалізацію найскладніших аспектів реформи — розвиток навичок і компетенцій вчителів, промоцію освіти й покращення освітнього середовища.

Спікери наводять також приклад ОАЕ, у чиїх школах збирають найкращих фахівців світу й регулярно проводиться міжнародний обмін вчителями.

Люди в залі скептично реагують на ці розмови — для них це не цінніше за інформацію з рубрики «цікаво знати». У їхніх державних школах про міжнародні обміни не говорять.

«І скажіть мені, будь ласка, на яких курсах підвищення кваліфікації сьогодні мені розказують про Фінляндію?» — це голос вчительки — зала їй аплодує. Такі розмови яскраво демонструють прірву між очікуваннями реформаторів та реальністю, в якій живе більшість українських педагогів.

Для тих, хто хоче навчитися нового, завжди є можливості. На цьому наголошують усі спікери — від чиновників до громадських освітян-активістів. Із зали чути зауваження вчительки із Закарпаття: «Виходить, треба п'ять років просидіти в університеті, для того щоб закінчити його й піти вчитися вже по-справжньому?».

 Лілія Гриневич, фото: galiinfo

Наразі виходить, що так. Міністр освіти і науки Лілія Гриневич зізналася, що найбільше розчарування під час обговорення реформи їй принесли саме педагогічні університети. Адже в тих країнах, які досягли значних успіхів у галузі освіти, двигуном змін були саме національні педвиші, які пропонували та просували нові підходи й методи викладання. Натомість в Україні представники цих інституцій виявилися найбільш консервативними і «глухими» до потреби змін.

Тому якщо в українських педагогічних вишах і лунають сміливі голоси, які вчать підходити до процесу викладання по-новому, вони автоматично стають такими собі «білими воронами». Та на щастя, вони не поодинокі. Нині в Україні активно розвивається мережа неформальної освіти. «Освіторія», EdEra, Prometheus, Impact HUB Odessa, «Про.Світ», ВУМ online — є чимало організацій та онлайн-платформ, які допомагають учителям вдосконалювати свою педагогічну майстерність згідно з новими тенденціями. За свої послуги вони навіть не завжди просять грошей. Головне — зацікавлення вчителів і директорів навчальних закладів у розвитку. Втім, про такий сервіс найчастіше відомо лише активним освітянам із великих міст.

У сільських педагогів інші проблеми — подекуди вони навіть не мають доступу до швидкісного інтернету. Лілія Гриневич каже, що вона вже порушувала це питання на засіданні Кабінету міністрів. Ця проблема мала би лягти на плечі мобільних операторів. У багатьох країнах, коли оператори змагалися в конкурсах на 4G, переможцям ставили умову — забезпечити доступ до широкосмугового інтернету для навчальних закладів.

«На жаль, у нас ці конкурси відбулися без такої вимоги. Ми будемо наполягати на тому, щоб наступні конкурси включали цю соціальну відповідальність мобільних операторів», — поділилася пані Гриневич.

На Форумі також обговорили створення мапи, яка б ознайомила вчителів із організаціями та спільнотами, готовими їх навчати. Як виявилося, деякі активісти вже працюють над проектом подібної мапи, однак про деталі поки що не повідомляють. Згідно з новим законом, педагог матиме свободу у виборі місця підвищення кваліфікації. Новий документ закладає принцип «гроші ходять за педагогом», тому нині останнім як ніколи актуально знати — а куди ж іти?

Школа — це не DiscoveryScience

Із розвитком технологій освіта як така й сама перебуває в підвішеному стані й не знає, в якому напрямку рухатись. «В освіти криза середнього віку», — каже Богдан Олександрук, засновник альтернативної школи ThinkGlobal.

Богдан Олександрук, засновник альтернативної школи ThinkGlobal, фото - Український інститут майбутнього (UIF)

Із наступного року в Україні повноцінно стартує Нова українська школа. Згідно з її принципами, головне завдання шкільної освіти — дати не знання, а компетенції. Іншими словами — вчити дітей застосовувати знання в реальному житті. Втім, освітні країни-лідери пішли ще далі — вони переходять на ціннісно-орієнтоване навчання та відмовляються від оцінок.

Консервативним учителям, які бояться змін у принципах викладання, варто боятися роботів, які в недалекому майбутньому зможуть виконувати переважну більшість їхніх обов’язків. Богдан Олександрук наводить приклад із онлайн-додатком «Приват 24». З його появою сотні банківських працівників втратили робочі місця.

Способи пошуку інформації в Google постійно вдосконалюються. Компанія рухається до того, щоби на запит користувачів видавати не лише посилання на матеріали, де можна знайти відповідь, а й одразу відповідати на питання будь-якої складності.

Мій знайомий працює вчителем початкових класів. Він каже, що діти все частіше починають запитувати його про те, чого він не знає. На такі випадки в нього є шаблонна відповідь — «загугли» або «а це питання у нас лишиться на самостійне опрацювання». Сьогодні Google — це легкий спосіб отримати відповідь, та що як завтра діти не знатимуть, як і про що варто ставити запитання?

Тож головне завдання сучасної школи, в якому би напрямку вона не рухалася, — розповісти про те, що відбувається в реальному світі, навчити аналізувати інформацію, заохотити до подальшого її пошуку і продемонструвати, як за допомогою знань можна змінювати суспільство.

Катерина Паньків, засновниця альтернативної «Хеппі-школи», розповіла, як це працює на практиці. Якось учні одного з класів заявили — ми не хочемо йти на урок, ми хочемо в «Макдональдс». «Так, фастфуд — це шкідливо, але якщо такий ризик тобі прийнятний, то окей», — пояснювала Катерина Паньків позицію їхніх педагогів.

Зрештою, школа не має нав’язувати. Тож учителі відповіли дітям — ми не проти, але перш ніж поїхати до «Макдональсу», вам слід зібрати підписи у своїх батьків. Якщо останні дають згоду — поїдемо ласувати сендвічами. Чим закінчилася ця історія — невідомо, але така поведінка вчителів дітей неабияк здивувала. Вони сподівалися на опір, а з’ясували, що вирішення цієї проблеми — в їхніх руках.

«Школа — це мікромодель суспільства. Тут ми граємось у те, у що після школи не граються», — підсумовує Катерина Паньків.

Нині люблять заводити мову про свободу вибору. Натомість, як наголошує Богдан Олександрук, треба демонструвати дитині рівні свободи. І насамперед — показати їй, із чого вибирати. І якщо змусити дитину лише спостерігати, а не приймати рішення — «це наче поставити DiscoveryScience на весь день».

Глухий кут реформи

«Це все дуже добре, але випускники ваших шкіл все одно прийдуть до нас», — каже альтернативним педагогам Наталія Кривда, професорка кафедри філософії і культури КНУ ім. Івана Франка.

 Лілія Гриневич, Наталія Кривда, Віктор Круглов, фото - Український інститут майбутнього (UIF)

Це слушне зауваження також ставить виклик перед реформаторами. Адже успіх у формуванні вдумливих школярів із критичним мисленням зійде нанівець, коли останні потраплять в автономні й консервативні українські університети. Або ж не потраплять, а свідомо оберуть здобувати вищу освіту в інших країнах. А відтак радше за все не повернуться додому.

Під час Форуму Лілія Гриневич сказала, що українці вміють малювати гарні картини, але мають проблеми зі втіленням цих візій у життя. Міністр освіти і науки підтвердила: вона свідома, що для того, аби Закон про освіту почав діяти, доведеться створити ще чимало підзаконних актів та інших документів.

Було би добре, якби такі тематичні освітянські кластери, як на цьогорічному Форумі видавців, відбувалися частіше, ніж раз на рік. Це дає змогу актуалізувати і переосмислити проблеми, з якими щодня стикаються вчителі. Зрештою, такі зустрічі дають можливість побудувати місток довіри й комунікації між чиновниками та освітянами-практиками.

Бо без бажання останніх змінюватись освітня реформа так і залишиться на папері. Й коли школа знайде в собі сили змінитися — прийде черга і до кардинальних змін у вищій освіті. Адже нова школа без нового університету — це пряма інвестиція в розвиток країн-сусідів.