18–19 березня в Києві тривала науково-методична конференція «Практична медіаграмотність: міжнародний досвід та українські перспективи», організована Академією української преси. Під час конференції працювало декілька секцій, присвячених різним аспектам медіаосвіти: впровадження її в початковій, середній та вищій школі, підготовка педагогів у закладах післядипломної освіти, медіапсихологія, а також медіаграмотність як громадянська компетенція.

На заході зібралися представники різних сфер діяльності й регіонів, тож виступи й дискусії учасників дали можливість скласти картину того, в яких формах впроваджується медіаграмотність у країні і які питання є актуальними.

Перше питання, яке залишається відкритим: чи розуміє пересічний громадянин, що таке медіаграмотність? Медіаосвіта? (Не кажучи вже про те, чим вони відрізняються.) Чи це поняття й досі вживане лише у вузьких колах педагогів, науковців і представників громадських організацій, що працюють у цьому напрямі. ГО «Телекритика» нещодавно презентувала результати соціологічного опитування про те, наскільки критично громадяни оцінюють медіа, й одне з питань було таке: «Чи вважаєте ви, що потрібно запровадити навчання з медіаграмотності?» 45 % громадян відповіли, що курс має бути запроваджено у школах, 40 % опитаних вважають, що він необхідний у вишах, 27,8 % відповіли, що потрібні широкі просвітницькі кампанії з медіаграмотності для дорослих, 12,1 % не вважає, що потрібне навчання з медіаграмотності.

Такі результати, з одного боку, є обнадійливими, а з іншого — тепер ми бачимо, що цікаво було би поставити респондентам відкрите питання — а що таке, на їхню думку, медіаграмотність? Бо як можна було зрозуміти з обговорень результатів опитування (у Фейсбуку та приватних), багато хто плутає медіаосвіту з журналістською освітою чи інформатикою.

Визначень медіаграмотності можна знайти багато, але якщо коротко — це знання, які дають можливість людині аналізувати й критично оцінювати інформацію з різних типів медіа. Про медіаграмотність почали активно говорити через інформаційну війну — називаючи її одним із найбільш ефективних способів протистояти пропаганді (й на цьому постійно наголошували учасники конференції). Тому існує ризик, що по-перше, обговорення медіаграмотності лише в контексті гібридної війни звузить розуміння цього поняття, а по-друге, може узвичаїтися лише захисна позиція відносно медіа (особливо в освіті — коли дітей прагнуть у першу чергу захистити, а не навчити бути активними учасниками медіапроцесу). Безумовно, медіаграмотність включає здатність помітити пропаганду чи розпізнати фейк, але це значно ширша сукупність знань та навичок, у тому числі й уміння шукати інформацію в різних джерелах і типах медіа, синтезувати її, рефлексувати, крім того, це знання з історії (медіаграмотність та історична грамотність тісно пов’язані), аргументації, водночас і розуміння того, як інтернет- і мобільні технології впливають на особистість. Також це розуміння функціонування медіапростору, знання про власників ЗМІ, журналістські стандарти й те, як їх можуть порушувати.

Тож здатність розпізнавати маніпуляції є однією із навичок, яка формується завдяки цим знанням — але аж ніяк не єдиною.

Медіосвіта у школі

Різні рівні обізнаності з медіаграмотністю мають місце й серед самих освітян. Чи, радше, різні етапи занурення у процес. Влучно сформулювала це явище Любов Найдьонова (заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, завідувачка лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти) — «медіаосвітня нерівність». Дехто з педагогів почав практикувати викладання медіасовіти з 2011 року, інші тільки входять у цей процес. Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні було ухвалено ще 2010 року — й тепер завершується експериментальний етап, під час якого в частині шкіл (участь в експерименті беруть близько 120 шкіл із різних областей України) викладається медіакультура для учнів 10-го класу. За цей час було розроблено програми, видано підручники для вчителів (більшість — зусиллями АУП), частина педагогів пройшла тренінги та підготовку в закладах післядипломної освіти. Слід сказати, що викладання медіакультури в багатьох школах відбувається перш за все завдяки надзвичайному ентузіазму вчителів, які часто мають доводити важливість окремих годин для цього курсу.

Тобто частина вчителів уже за 5-6 років здобули досвід, у тому числі могли повчитися на власних помилках. Тимчасом як інші можуть тільки розпочинати викладання курсу. На конференції педагоги розповідали, як у їхніх закладах упроваджується медіаосвіта, деякі показували структуру курсу з медіакультури, досягнення учнів. Водночас деякі вчителі плутають використання медіа на уроках із власне медіаосвітою. Тобто, по-перше, можуть захопитися виготовленням медіапродукції (як правило, роблять соціальні ролики, мультфільми, шкільні новини), й хоча творчість — це один із компонентів медіаосвіти, він не є головним. Інша крайність — коли вчителі головним досягненням вбачають використання будь-яких технічних засобів учнями: презентація до кожного домашнього завдання, запис аудіо, відео. Використання технологій у навчальному процесі — важливий процес (у якому Україна надзвичайно відстає), й він справді пов’язаний із медіакультурою особистості, але аж ніяк не веде до розвитку критичного мислення.

Прикладом того, як медіаграмотність можна інтегрувати в гуманітарні уроки, а не інформатику, є нещодавно виданий посібник для вчителів «Медіаграмотність на уроках суспільних дисциплін», який містить плани-конспекти уроків для курсів «Історія України», «Всесвітня історія», а також «Людина і світ». Основні теми: боротьба України за незалежність в 1917–1920 роках, Голодомор, світові війни, нацизм, пропаганда. Власне, про медіа в класичному розумінні там нічого немає — але це якраз приклад інтегративного підходу, коли вправи для розвитку критичного мислення й умінь вести дискусію включаються в різні дисципліни.

Про цікаві підходи до формування навичок критичного мислення в зовсім ранньому віці розповідали вихователі дошкільних закладів та початкової школи (читайте про це в матеріалі MS). Серед них, наприклад, створення діафільмів чи малювання коміксів.

«Допоки медіаосвіта не стане масовою і не буде представлена по всій Україні, я закликаю до так званої медіаосвітньої толерантності, — зауважує пані Найдьонова. — Незважаючи на різні підходи, треба пережити цей період, і поки що підтримувати всі медіаосвітні ініціативи».

Зміни до Концепції впровадження медіаосвіти

Відповідь на питання, в якому напрямі має рухатися медіаосвіта в Україні, можна знайти в єдиному державному документі в цій сфері — вже згаданій Концепції впровадження медіаосвіти. Згідно з нею, експериментальний етап впровадження завершується 2016 року, наступний (2017–2020) — це етап «поступового укорінення медіаосвіти та стандартизації вимог».

Саме тепер педагоги й науковці обговорюють проект змін до концепції (його розробкою займаються фахівці Інституту соціальної та політичної психології, де є єдина лабораторія медіаосвіти в Україні). Внести зміни в концепцію вирішили, по-перше, тому, що під час експериментального етапу було виявлено нові потреби й проблеми, а по-друге, через очевидну зміну контексту в інформаційному просторі — гібридну війну, інформаційну агресію. Причому психологи кажуть: треба розуміти, що річ не лише в тому, що війна триває, важливі й наслідки нинішніх подій, які відчуватимуться в суспільстві — в найкращому випадку мінімум п’ять років, і щоб успішно подолати їх, медіаосвіта необхідна.

Запропоновані зміни в концепцію стосуються декількох аспектів. По-перше, в термінах та основних принципах концепції пропонують зробити більший акцент на поняттях медіаінформаційної безпеки особистості, деструктивного медіаінформаційного впливу. По-друге, потребує обговорення термін «медіаінформаційна грамотність», усе частіше вживаний у міжнародних документах. Однак чи потрібно його активно впроваджувати в Україні — питання, оскільки існує ризик, що тоді медіаграмотність перейде радше у площину інформатики.

По-третє, залишається відкритим питання, чи має медіаграмотність бути окремим предметом у розкладі, чи впроваджуватись в першу чергу в позашкіллі та вихованні. Багато вчителів висловлювали думку, що ці види мають існувати паралельно: з одного боку, окремий предмет, а з іншого — інтеграція в різні дисципліни. Для цього важливо, щоб усі педагоги проходили курс медіакультури.

Дискусійний момент — це пропозиція включити в концепцію патріотичне виховання: одне із запропонованих формулювань, що «розвинена медіаінформаційна грамотність стає невід’ємною складовою патріота інформаційної доби». Патріотичне виховання необхідне в нашій державі, але чи має воно поєднуватись із медіаосвітою?

Медіаграмотність дорослих

Кроки, передбачені концепцією, спрямовані перш за все на дітей та молодь. Звісно, їх неможливо здійснити без включення дорослих у процес — працівників середньої та вищої школи, батьків — але цільовою аудиторією є молоді люди. Психологи кажуть, що медіакомпетентність найкраще формувати з дитинства, адже навіть зі старшокласниками вже пізно вивчати деякі речі. Та ігнорувати дорослих як активних медіаспоживачів, тим більше в нинішній ситуації, неправильно. То що зроблено в напрямі масової медіаосвіти дорослих? З боку держави — нічого, всі наявні ініціативи надходять перш за все від громадських організацій. Найбільш масштабний проект — «Програма медіаграмотності для громадян», що тривав із липня 2015 року до кінця березня 2016-го в партнерстві трьох організацій: Академії української преси, IREX та StopFake. Основним способом підвищити медіаграмотність були тренінги, що проходили в 14 областях України. Загалом у тренінгах взяли участь більше 14 тисяч громадян. Серед учасників була велика кількість працівників середньої школи, викладачів вишів, бібліотекарів, а також науковців, психологів, журналістів місцевих ЗМІ, працівників державних служб, крім того, тренінги проводилися для внутрішньо переміщених осіб. Навчання концентрувалося на трьох темах: інформація й мас-медіа, маніпуляція і боротьба (пропаганда, фейк як різновид інформаційної маніпуляції), мова ненависті.

Серед мінусів цієї програми — фокусування саме на розвінчуванні фейків (що, як зазначалось, звужує поняття медіаграмотності); географія проекту включала лише східні та південні області; серед тренерів були ті, хто не має достатньої підготовки — як випливає зі спілкування з ними, деякі самі нещодавно дізналися, що таке медіаграмотність. Організатори проекту зазначають: можливий брак попередньої підготовки тренерів компенсувався тим, що їх було поставлено в жорсткі рамки й діяли вони в межах спеціально створеного посібника й алгоритму, який їм пояснили під час тренінгів для тренерів. Але чи могли вони професійно вести дискусії, які неминуче виникали при обговоренні теми мови ненависті?

Водночас плюси й досягнення проекту очевидні — така велика кампанія масового навчання медіаграмотності проводиться в Україні вперше. Важливо, що серед аудиторії опинилися, наприклад, пенсіонери — судячи зі вражень тренерів, це була одна з найцікавіших аудиторій: бо, з одного боку, це активні медіаспоживачі (переважно телебачення), а з іншого боку, ці люди не знали, що означає слово «фейк». Обговорення маніпуляцій у новинах із тими людьми, які раніше не цікавилися взагалі цією темою раніше, — дуже позитивний факт.

Є менш масштабні, але цікаві приклади непрямого впровадження медіаграмотності. Один із них — кіноклуби, зокрема мережа кіноклубів від «Докудейс» (детальніше про цей напрям розповідав в інтерв’ю Геннадій Кофман). Складовою роботи клубу є діалог із аудиторією після фільму, який веде модератор кіноклубу. Для всіх фільмів кіноклубної колекції експерти розробляють методичні посібники, де можна знайти рекомендації щодо того, як краще організувати обговорення, є посилання на додаткові матеріали за темою.

Олег Охредько, експерт Центру громадянської просвіти «Альменда», організатор клубу «Докудейс» у Бердянську, зазначає: «Права людини та медіаосвіта мають багато схожого — люди переважно не розуміють ні того, ні іншого, а щоб зрозуміти й те інше, треба дуже активно використовувати критичне мислення. Найкращий варіант дії медіаосвіти — це робота з агентами впливу, тому що поки що в нас є дуже великий консерватизм навіть з боку звичайного суспільства, закладений ще в радянські часи, і ми не змогли поки що це перебороти. Кіноклуби “Докудейс” поєднують як медіаосвіту, так і права людини». Пан Охредько розповів, наприклад, про вправу «Гідність», коли учасникам клубу спочатку пропонують обговорити це поняття, відшукати історичні чи сучасні приклади особистостей, які уособлюють таку рису, потім переглянути фільм на таку тему.

Інший формат — дискусійні клуби. Наприклад, дискусійний клуб для переселенців із Криму й Донбасу — про цей досвід розповідав медіатренер Олег Перетяка: «Це приклад практичної медіаграмотності й застосування технологій критичного мислення. У просторі для переселенців IDP_HUB ми проводили дискусійний клуб на тему “Як жити після війни”, одна з цілей таких клубів — навчити мистецтва ведення дискусії та аргументації».

Отже, можна дійти висновку, що програм медіаграмотності для дорослих бракує — хоча успішні ініціативи існують, але вони розпорошені й часто є фрагментарними чи тимчасовими. Позиція держави на даному етапі має туманний характер: по-перше, не зрозуміло, чи є воля на те, щоб реально впровадити медіакультуру обов’язковим предметом у школах і просунутися далі експериментального етапу. По-друге, попри те, що про важливість медіаграмотності, особливо в умовах гібридної війни, неодноразово говорили закордонні експерти (й це поняття закріплено в низці міжнародних декларацій), у державних документах це поняття фігурує в розмитому вигляді. Так, у проекті Доктрини інформаційної безпеки України, який наразі перебуває на стадії обговорення, зазначено, що «інформаційна політика спрямована, в першу чергу, на посилення ролі громадянина України як суб’єкта забезпечення інформаційної безпеки, шляхом свідомої реалізації ним своїх громадянських прав і обов’язків, через обізнаність про загрози в інформаційному просторі (медіаграмотність) та активне ставлення до сприйняття будь-яких відомостей, що розповсюджуються в інформаційному просторі (критичне мислення)», але документ не визначає конкретних шляхів реалізації цього напряму, так само про медіаграмотність не йдеться в проекті Концепції інформаційної безпеки.

Концепція зі впровадження медіаосвіти — важливий документ, але вона потребує оновлення, а проект змін до неї мав би бути винесений на ширше громадське обговорення, чи, принаймні, спільнота педагогів та науковців має активніше заявляти та інформувати про цей процес — в іншому випадку ця сфера й надалі залишатиметься невідомою для громадськості.