Джон Ренні, The Guardian

На конференції для журналістів і блогерів «Наука Онлайн 2011» у Північній Кароліні я був у складі групи, яка обговорювала, чи онлайнова наукова журналістика може бути кращою за ту, що представлена в традиційних медійних засобах. Перше, що я сказав, було: «Матір Божа, сподіваюся, що так!». Зреагував я так емоційно не лише через свій ентузіазм щодо вдосконалення через можливість доступу до першоджерел, розвиток діалогів із читачами, залучення мультимедійних засобів, використання дивовижної пояснювальної сили фотожаб і LOLcat-ів (від LOL та англ. cat — кіт — смішна фотографія кішки, а згодом і будь-якої іншої тварини чи неживого об’єкта, підписана якимось текстом гумористичного характеру. Часто в підписі навмисно припускаються грубих граматичних чи орфографічних помилок). А більше тому, що онлайнові репортажі могли б виправити найбільші дефекти у висвітлення досліджуваних проблем. Я волів би кинути виклик редакторам і оглядачам усіх мас-медіа, щоби докорінно переглянути те, як вони подають наукові новини.

Більшість новинних категорій формуються навколо якихось абстрактних подій. Згорів будинок; ухвалили якийсь закон; спортивна команда виграла матч – усі ці речі відбуваються і не можуть розвідбутися назад. Новинні медіа поспішають швидко проінформувати громадськість про ці події та їхні наслідки чи результати.

Наука, натомість, прогресує поступово. Дослідники можуть накопичувати здобуті відомості про одне відкриття повільно, через повторювані експерименти. Вони можуть обговорювати попередні результати на професійних зустрічах. Можуть написати й видати наукову роботу про свої дослідження в професійному журналі, але інші науковці цієї ж сфери можуть не погодитися з висновками, поки не відтворять результатів, які, в свою чергу, можуть пізніше бути ревізованими чи спростованими. Рідко трапляється конкретна мить, коли відкриття чи теорія визнаються канонічними консенсусом науковців.

Таким чином, наукова публікація нагадує бал для дебютантки: формально представляє відкриття суспільству, але не дає гарантій його подальшого розвитку. Проте журналістика зазвичай розцінює публікацію роботи в журналі як остаточну подію, гідну висвітлення в пресі. Журнали заохочують цю практику тим, що розповсюджують прес-релізи про зміст наступних номерів.

Вони вкрай послужливо виокремлюють роботи, які можуть зробити важливий внесок у науку, й пояснюють їхню значущість набридливим журналістам у режимі дедлайну (в обмін на обіцянку, що журналісти не надрукують це до домовлених дати й часу).

Дещо абсурдним наслідком такої домовленості є те, що у виборі історій для публікації новинні медіа покладаються забагато – якщо не виключно – на ці прес-релізи. Можливо, тому, що угода передбачає певний проміжок часу, щоби журналісти могли підготувати достатньо матеріалу; але більше через те, що кожен випуск новин сприятиме тому, щоби всі конкуренти пасли задніх.

Тоді, через страх, що хтось може випередити їх із сенсацією, всі мас-медіа друкують статті, що базуються на тих самих наукових роботах, щойно приходить зазначений в угоді день. І в усьому цьому стихійному русі нових репортажів залишається не так уже й багато місця для написання серйозної, проникливої статті. Журналісти шукають інформативних, незаангажованих коментарів щодо зроблених відкриттів в інших науковців у різних лабораторіях, але тим науковцям це невигідно, оскільки запропонована для аналізу наукова робота і для них нова. Тож коментарі зводяться до заїждженої застережливої банальщини про «результати, які виявляться досить цікавими, якщо їх доведуть».

Оскільки журналісти пишуть нові репортажі про дослідження щотижня, система набула дивовижної рушійної сили. Новинарі рідко коли оглядаються назад, щоби побачити, чи вийшло щось із тих відкриттів, про які вони писали раніше.

Звісно, мусить бути якийсь кращий спосіб. Спробуймо розглянути цей умовний експеримент (треба зізнатися, геть нереалістичний): що би трапилося, якби всі редактори та журналісти наукових видань, включаючи легіони наукових блогерів, підписалися під добровільним мораторієм не повідомляти про нові наукові дослідження, поки не мине шість місяців після публікації в професійному журналі?

Очевидно, що журналістам залишалось би більше часу на написання статей і вони мали би значно ширше коле науковців, до яких могли б звернутися по коментар і які, в свою чергу, були би значно краще поінформовані.

Та ще важливіші зміни спіткали би порядок добору тем для статей. Багато матеріалів, що нині вилітають із-під пера репортерів, взагалі ніхто би не опублікував, або ж їх використали би як частини більш вичерпних підсумків ширшої теми. Натомість інші відкриття, що нині залишаються непоміченими – наприклад, через те, що доповіді про них з’являються в менш престижних журналах – можуть нарешті привернути гідну увагу.

Оскільки «новизна» вже не була би визначальним фактором, що впливає на відбір наукових новин, випускові редактори могли б надавати більшого значення оглядовим статтям про тренди серед досліджень, або ж поширення ідей у певних галузях, або більш глибоким аналітичним роботам. Ці статті могли би забезпечити краще, серйозніше розуміння контексту. Коли б різні публікації стосувалися того самого дослідження, їхній вміст був би не настільки взаємозамінним.

Безумовно, блоги й наукові сторінки вже пропонують такі матеріали, але якби їх було більше – це стало б розумнішим використанням їхніх ресурсів.

Як колишній головний редактор Scientific American, що був ексклюзивним щомісячним науковим журналом до 1990-х, я можу свідчити: чимало зацікавлених професійних читачів радо обміняють швидко написані поверхові матеріальчики на щось більше.

Відкласти написання репортажів про дослідження – це не найкращі (і навіть не реальні) ліки для хвороби, на яку страждає наукова журналістика. Та, як би там не було, я наполягаю, що варто переглянути й розширити практику написання наукових статей.

Що не кажіть, але варто зважати хоча б на те, що через мережу читачі все частіше можуть самостійно протоптати доріжку до прес-релізів через пошук на популярних сайтах, як-от Science Daily і Futurity.org. Якщо наша журналістика не має більшої цінності в очах читачів, ніж ці альтернативні «новинні» сайти, то щось тут не так.

Джон Ренні, колишній головний редактор журналу Scientific American, зараз веде колонку The Gleaming Report на блогах PLoS

The Guardian, переклад – «Медіаграмотність»