Кінець епохи блогів
Автор - Ден Дьюрей, The New York Observer
«Я не бачу у блозі жодної перспективи», - написав Нік Дентон у ґуґл-чаті.Він був не в захваті від того, що наступного дня мав давати інтерв’ю щодо перепрофілювання свого сайту – і, здавалося, шукав можливості уникнути його. «Треба знайти той давній пост, у якому я порівнював вигоду від блогу з прибутком від МакДональдсівської франшизи. Тобто вона мізерна».
Так! Але чи зараз мережа блогів розрослася так само буйно, як і мережа Макдональдсів?
«Цьому висловлюванню про МакДональдси вже п’ять років – я тоді ще не міг адекватно оцінити потенційну користь від блогу», - сказав він. Помовчавши хвилинку, додав: «Відтоді багато що змінилося».
Якими б тепер не стали блоги, - думаю, всі погодяться, що формат щоденника з можливістю коментування, який і приніс їм шалену популярність, довго в нашому світі не протягне, і випадок з блогом містера Дентона є тому найкращим підтвердженням. Власне, занепад блогерства настав так швидко, що питання, чи встигли ми оцінити й скористатися з усіх його можливостей, досі лишається відкритим.
«Спочатку я не називав цих сторінок блогами», - розповідає Ден Абрамс, який у 2009 році запустив проект MediaiteNetwork. «І я справді бачив у них потенціал значно більший, ніж у рекламно-розважальних… е-е-е… блогах. Хай там що означає це слово».
«Що це, власне, таке – блог? – питає Локарт Стіл, засновник CurbedNetwork. - Capital New York – це блог? Відповідь – і так, і ні водночас».
«Це слово завжди мене трохи лякало, - зізнається Хуаре Січа, співзасновник проекту TheAwl.- Спершу – тому, що серед блогерів траплялися здебільшого не найприємніші люди, а тепер – тому, що до інтернет-щоденників допалися наші бабусі, дай їм, Боже, здоров’ячка».
Таке небажання навіть говорити про блоги й блогерство походить, імовірно, від того, що наше перше захоплення цим явищем носило суто гіпотетичний характер, ми не могли передбачити всіх його перспектив. Блоги задумувалися як майданчики для безперешкодного самовираження, та згодом вони почали впливати на результати виборів і навіть витісняти газети! Згадати хоча б той-таки ThePrintedBlog (щотижневий друкований дайджест найкращих матеріалів, опублікованих у мережі – прим. перекл.)!
Ми навіть подумали, що, придбавши деякі з цих сайтів, зможемо підзаробити. У 2003 році компанія Google випустила в світ програму AdSense і купила платформу Blogspot. Це – ознака бізнес-моделі, в основі якої – ідея того, що реклама здатна привабити ширшу читацьку аудиторію. У 2004 році Джейсон Калаканіс розпочав блог, присвячений виключно супутниковому радіо.
«Зі створенням сайтів ми дуже голів не морочили, - згадує Нік Дентон. - Щойно придумували назву й концепцію – одразу випускали».
Десь поміж діловим і особистим аспектами ведення блогів слід згадати й про самих блогерів. Вони мали неймовірне чуття на сенсації і непідробне почуття гумору, часом творили історію, сидячи за комп’ютером удома в піжамах – і все одно з’являлися на обкладинках The New York Magazine. Вони нерідко провокували жорстку критику, проте неодмінно викликали цікавість.
Коли формат мікропублікацій віджив себе, гра стала набагато серйознішою. Сайт Gawker, зокрема, скасував заборону на «зіркові» новини – і все заради читацького попиту, як у відомих «жовтих» видань. Такі сайти як Business Insider чи Mediaite теж підключилися до змагання за додаткові гроші – і теж почали обростати новою блогерською аудиторією.
Основна ставка почала робитися не на зміст повідомлення, а на яскраві саркастичні заголовки, тож контент блогів став цілком передбачуваний і тому нудний. А це, в свою чергу, невдовзі може призвести до того, що хороших блогерів просто не будуть помічати.
Прощаючись зі своїми читачами в останньому листопадовому пості після п’яти років дописування на Atlantic blog, Марк Ембайндер написав, що переходить у National Journal із полегкістю, адже там йому не доведеться перетворювати кожен допис на «висловлювання такого собі веб-персонажа, якого читають не тому, що він пише корисні й цікаві статті, а просто тому, що він – Марк Ембайндер».
«Спочатку ти змагаєшся за те, щоб першим урвати якийсь кавалок інформації, потім – за те, щоб висловити «найправильнішу» думку про це, а після того – за широку аудиторію та її увагу, - так описував містер Ембайндер свої блогерські будні в інтерв’ю газеті The Observer, додавши при цьому, що тягар конкуренції з такими метрами як Джейсон Коткес та Ендрю Салівенс, став для нього просто нестерпним.
«Зараз цей сегмент ринку перенасичений; історія далеко не одноденна. На теперішньому етапі починати й розвивати цю справу – за рідкісними винятками – дуже й дуже важко», - заявив він.
Це перенасичення позначилося й на особистих блогах. Такі ресурси як Tumblr, Facebook і Twitter перетворилися на майданчики для нескінченних перепостів (що створює ілюзію перебування «в дискурсі») та надмірне нагромадження інформації.
Тут, очевидно, варто нагадати, що особистий блог – це така собі веб-сторінка, що дає змогу всім охочим стежити за життям її власника, позаяк оновлення надходять френдам, яких це може зацікавити і які, в свою чергу, так само постять новини вже для своїх френдів, без необхідності освоювати, скажімо, Wordpress.
«У таких блогів – цілком особлива мета, - каже інтернет-гуру Рекс Сорґатц, який нещодавно «згорнув» свою особисту сторінку на Thumblr. – Я дивлюся на аудиторію, розумію, хто ці люди, пишу по-особливому, пощу фотки свого собаки і жартую, не називаючи імен, бо всі й так знають, про кого йдеться. Звісно, це не може не вплинути на мій стиль».
Та неймовірна кількість інформації, що перетікає з соціальних мереж на інші сайти, очевидно свідчить про те, що уявлення, буцім люди воліють отримувати інформацію у формі дурнуватих жартів – явно хибне. Також показовим явищем стало виникнення такої дивної речі як сайти-агрегатори, - блоги, позбавлені самої суті блогерства, тобто письма. Містер Сорґатц дописував у деякі такі свіжоспечені блоги, і відтак особливо відзначає нові проекти групи Memeorandum – такі як Mediagazer, - що мають у своєму розпорядженні механізм чіткого регулювання медіапліток.
Крім того, існує ще й The Atlantic Wire – інтернет-майданчик компанії, що доволі часто набридає всім саморекламою в мережі. Невдовзі в Нью-Йорку ним опікуватиметься колишній редактор сайту Gawker Ґабріель Снайдер і ще 15 нових співробітників.
Як сказав би Нік Дентон, маятник хитнувся – зараз споживати інформацію, що лавиною котиться з інтернету, значно простіше й вигідніше, аніж намагатися відвоювати собі місце у цьому нескінченному потоці. Тепер у містера Дентона нова мета – зробити так, щоб про всі його сенсаційні новини дізналися всі без винятку користувачі всесвітньої мережі. Так, щойно Том Круз відішле свої інтимні фото на мобільний телефон комусь, хто перебуває, скажімо, в Монтоку, вони тут-таки опиняться в RSSвід сайту Gawker, якщо він там доступний.
Та хоч ми й розуміємо всю логіку цього явища, перепрофілювання Gawker’a не може не дратувати.На стартовій сторінці у них заявлена одна-єдина новина, тож переважна більшість повідомлень може навіть не претендувати на статус ексклюзивних. На загальнодоступній бета-версії наявні, зокрема, інструкції, як сідати на борт літака напідпитку, і рейтинги якихось порнозірок за участю Чарлі Шина. Будь-яких посилань настільки мало, що аж не віриться, що все це йде від тієї самої людини, яка запровадила й кодифікувала сам формат блогу.
Де ж подівся той славнозвісний гострий і дошкульний новинний стиль Gawker’a?
«А буде, очевидно, так, - заявляє Нік Дентон. - На стартову сторінку зазвичай потраплятиме те, що заслуговує найбільшої уваги, тож авторам доведеться поступитися іронічними заголовками, щоб за ними не загубилася суть повідомлення. Щось подібне відбувається вже зараз – адже подивіться, скільки інформації публікується на основі коротких повідомлень із Facebook та Twitter. Соціальні мережі вбили іронічний стиль медіаблогів».
Сам же містер Дентон, у свою чергу, дасть сто очок уперед будь-якому блогу, що тут згадувався – об’єм трафіку на його сайтах щонайменше у 20 разів більший. Солідніші результати – хіба в містера Січа та містера Абрамса. Але його ідеї щодо оригінального контенту вже витали в повітрі, хоч і в менших масштабах, у прогресивніших блогах.
Деякі з блог-платформ і досі орієнтовані на давні новини. Так, нещодавно компанія Yahoo найняла нову оперативну команду репортерів для свого новинного блогу Upshot, що регулярно доповнює старі історії новими деталями. Цю модель розробив головний редактор сайту Talking Points Memo Джош Маршал – іще тоді, коли тільки розпочинав свою історію ресурс, що здобув премію імені Джорджа Полка (Legal Reporting, у 2007 році – прим. перекл.), який містер Маршал просував дуже вперто, аж поки не заявив, що не вбачає в ньому блогу взагалі (і він був не перший). Зараз він намагається уникати неоднозначних особистих записів, зосереджуючись на матеріалах на кшталт тих, з яких починав свою діяльність, так званих професійних постах.
«З плином часу новинні розділи на сайтах розростались і змінювались, тоді як блоги за змістом і формою лишалися загалом ті самі, - сказав містер Маршал в інтерв’ю TheObserver.- Таким чином виходить, що ти почасти володієш ексклюзивним матеріалом, адже новини всюди є приблизно однаковими, тоді як у блогах висвітлюються найрізноманітніші теми, тож читач може ознайомитися з чимось таким, чого він не знайде на іншому сайті.»
«На мою думку, останні кілька років блоги – радше навіть не звичайні, а “професійні” - містять величезну кількість оригінального контенту, - заявляє містер Стіл із сайту Curbed. - Тобто це не нова тенденція, це нормально для, так би мовити, локального сайту, але останнім часом це набуває дедалі важливішого значення. Зараз ми приділяємо цьому значно більшу увагу.»
Прикметним винятком з-поміж онлайн-видань, що й досі підтримують старий формат ведення блогів, може служити сайт The Awl. Проте містер Січа зауважив, що деякі нестандартні інновації на сайті мають величезний успіх в аудиторії.
Зокрема від відзначив найновіший проект – The Hairpin, що завдячує своїм величезним потенціалом редактору, Едіт Цімерман.
«Вона не робить нескінченних копі-пейстів, вона творить оригінальний контент. Думаю, основна помилка більшості блогерів – у тому, що вони не хочуть видавати на-гора свій власний матеріал, а обирають перемощування, - і зрештою, саме це й призводить до стагнації блогерства, - розповідає містер Січа. - Мені здається, вона таки спромоглася оживити в нашій свідомості переконання, що хороший блогер – це не той, хто без кінця і краю тиражує матеріал якого-небудь Кіта Ольбермана, а сам пише щось таке, що змушує читача підірватися з ліжка о другій ночі».
Така нова модель ведення блогів у дечому суперечить їхній першопочатковій сутності, проте заохочує авторів писати більше й змістовніше. Ось що заявив з цього приводу Клайв Томпсон на сайті Wired: «Як писали мої улюблені блогери ще десять років тому? Вони постили якийсь лінк і коментар до нього – два-три речення – і робили по кілька таких записів щодня. Потім з’явився Twitter, і оновлень стало менше, зате це вже були вдумливі аналітичні матеріали». Тепер той, хто вирішить у своєму блозі аналізувати, скажімо, матеріали містера Ольбермана на відповідному рівні, як-от Седі Дойл на сайті Tumblr, може не сумніватися – його пост прочитають.
А щодо перепрофілювання сайту містера Дентона – то навряд чи багато редакторів погодяться на зміну формату й на зменшення кількості лінків на сторінці. Локарт Стіл, наприклад, заявив, що не збирається відмовлятися від блогу в його традиційному вигляді – зважаючи на вподобання своїх читачів.
«Блог – це не сайт, скажімо, якого-небудь журналу, де втаємничені розуміють, що оцей банер змінюється щотижня, цей – щодня, а цей – щогодини, проте рядовий відвідувач нічого цього не помічає», - сказав він і додав: «Найприкметніша і найпривабливіша риса усіх блогів – це те, що потрапивши на будь-який з них уперше, читач легко в ньому зорієнтується. Щойно ти навчишся читати один блог – з усіма іншими вже не буде жодних проблем.»
The New York Observer, переклад - «Медіаграмотність»