Уже не вперше виникає думка, що журналісти, які представляють в Україні різні медіаспільноти, живуть у різних світах, як реальних, так і віртуальних. Ці світи перетинаються хіба у студіях ток-шоу чи на інших дискусійних майданчиках, які ще залишились. І тоді відра жовчі виливаються не лише на учасників таких «дискусій», але й на глядачів чи слухачів.

Ось отримала ще одне підтвердження такого дихотомічного стану нашого медійного простору. А отже й країни. Бо ж відомо, що медіа – це ще й дзеркало…

Днями купила з цікавості журнал, презентований нещодавно газетою «Сегодня» спільно з синдикатом The New York Times – «Україна і світ 2013 року. Глобальна повістка». Схожий проект, тільки спільно з The Economist, робить журнал «Український тиждень», перед Новим роком вийшов його черговий номер – «Світ у 2013. Український випуск».

І «Сегодня», й «Український тиждень» пішли шляхом залучення до цих проектів міжнародних брендів (безперечно, це коштувало їм грошей, бо за використання таких брендів як The New York Times чи The Economist, які і за їхні матеріали, потрібно платити). Навіщо це потрібно «Сегодня» й «Українському тижню»? В очах української аудиторії це завжди додає певної ваги аналітиці чи прогнозам, тож міжнародний бренд працює на імідж конкретного українського видання. Навіщо це потрібно The New York Times чи The Economist? У нелегкі для медіа часи вони таким чином розширяють можливість залучити додаткову аудиторію та заробити на цьому.

Контент проти контенту

Здавалося б, усе дуже просто. Але в Україні навіть у таких справах не обходиться без політичного контексту. І він полягає в тому, що українські прогнози обох медіа на 2013 рік представляють дві різні України. В Україні від газети «Сегодня» усе стабільно, за винятком невеликого уповільнення темпів економічного розвитку, вона впевнено рухається шляхом реформ, зростає добробут, покращується інфраструктура тощо – й усе це завдяки нинішній владі. Україна журналу «Український тиждень» досить депресивна, тут існує олігархічна економіка, тиск на медіа, «Сім’я» [президента] нарощує свої економічні та політичні м’язи, в країні можливі стихійні протести громадян.

Ця невелика таблиця відображає основні контентні розбіжності чи, радше, протилежності.

Інтерв’ю президента

Окремо декілька слів варто сказати про інтерв’ю в проекті газети «Сегодня». Усі три інтерв’ю тільки з представниками влади, опозиція там не представлена ніяк (у цьому сенсі «Український тиждень» вчинив більш чесно, не представляючи жодного інтерв’ю). Відкриває журнал інтерв’ю з Віктором Януковичем. Звертаю на це увагу, бо український президент неохоче спілкується з українськими журналістами. Але тут він зробив виняток, мабуть, тому що питання були комфортніші, аніж зазвичай під час тих прес-конференцій, які президент ще на початку свого терміну проводив (а потім перестав). А деякі не просто комфортні, а, напевне, й приємні для президентського вуха, ось, наприклад, як це: «Считаете ли вы, что лидеры ведущих стран Евросоюза объективно относятся к украинской власти или все же симпатизируют оппозиции?». Відповідь не менш цікава, ніж питання: «Украина является демократическим государством, и тот факт, что голос украинской оппозиции слышен в Европе, является свидетельством свободного и открытого характера политических процессов в нашей стране».

Відчуття, що ми з президентом Віктором Януковичем живемо у різних країнах, зрештою, як із Азаровим та Колесниковим, не покидало мене весь час, поки читала ці інтерв’ю. Дисонанс з’явився уже з перших абзаців, коли президент почав розповідати про успіхи Євро-2012 та про розбудову інфраструктури. «Также существенно был обновлен общественный транспорт в городах, которые принимали чемпионат, реконструированы и построены новые дороги», – переконував чи то себе чи то нас президент. Мабуть, ми їздимо різними дорогами, подумалось, бо на Межигір’я дорога таки краща, аніж, наприклад, на Одесу.

«Украина, как я уже подчеркивал, уверенно движется путем проведения реформ»? – продовжував переконувати усіх президент. «Реформы уже начали давать результат, о чём свидетельствует и улучшение позиций Украины в международных рейтингах», – наголосив він. Знову нестиковка. Мабуть, ми різні рейтинги читаємо. Рівень демократії та свободи слова суттєво знизився. Правда, влада цього не визнає, її постійні спікери кажуть, що це все ледь не світова змова проти демократичної української влади. Рейтинг інвестиційної привабливості України у 2012 році, за оцінками Європейської бізнес-асоціації, також знизився: з 5 можливих балів країна отримала лише 2,12 (у 2011 році цей бал був 2,19). У рейтингу сприятливості ділового середовища Doing Business-2013, який щорічно складає Світовий банк (СБ) і Міжнародна фінансова корпорація (IFC), Україна зайняла 137-му позицію (Білорусь – і та на 58-й позиції). ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що іноземні компанії йдуть з українського ринку. А президент каже, що рейтинги ростуть.

Виникає підозра, що або дезінформують президента, або стоїть мета дезінформувати нас, громадян України – потенційний електорат 2015 року.

І президент Віктор Янукович, і прем’єр Микола Азаров оптимістично оцінюють й інші сфери української економіки (про політику вони говорять небагато). Проте в усіх текстах (і журналістських у тому числі) є одна ремарка у цьому контексті – мовляв, іде чергова хвиля світової економічної кризи і вона може завадити реалізувати всі наші реформаторські плани. Відповідаючи на запитання про ключові небезпеки 2013 року, Янукович каже: «Это новый виток мирового экономического кризиса. Его опасность в том, что трудно точно спрогнозировать развитие тех или иных процессов, просчитать их последствия, а затем спланировать эффективные меры противодействия. Проводить реформы в такое время чрезвычайно сложно. Но мы имеем определенный опыт». Тобто, очевидно, політтехнологи Банкової намагаються закладати нові меседжі. Бо теза про «папєрєдніків», які довели країну до ручки, вже вичерпала себе. А на світову економічну кризу завжди можна легко списати власні помилки та невдачі.

Щодо відносин із Європейським Союзом президент поки що оперує старими, дещо вихолощеними, меседжами: євроінтеграція – це стратегічний курс України, закладений у законі про принципи внутрішньої та зовнішньої політики; парафовано Угоду про асоціацію з ЄС і триває активна підготовка до її підписання; що ж до Митного союзу, то Україна шукає інструменти ефективної співпраці з ним. Можливо, ця риторика зазнає змін уже зовсім скоро, після 25 лютого, тобто після саміту Україна – ЄС. Але тут цікавими виявляються неофіційні меседжі, озвучені, замість президента, підібраними «Сегодня» експертами. Так, німецький політолог Олександр Рар (відомий своїм досить лояльним ставленням до Володимира Путіна) озвучує наступну тезу: «Как ни печально это для Евросоюза, наиболее выгодным путем для Украины является интеграция в Евразийский союз. Сотрудничество не только с Россией, но и с Казахстаном или Белоруссией – это тот путь, на котором у Украины появляется шанс стать сильным государством. Понимая это, Киев должен четко сказать свои западным партнерам, чтобы они не шантажировали Украину, угрожая ей закрытием европейских дверей в случае поворота на Восток. Политически эти двери уже закрыты, не зависимо от того, какую политику будет вести Киев…». Цю ж думку, тільки у більш радикальному форматі, продовжує одіозний Сергій Марков, відомий провокативними висловлюваннями щодо України, якого СБУ за президентства Віктора Ющенка оголосило персоною нон-грата в Україні.

У мене нема фактів, аби стверджувати, що проект газети «Сегодня» (яка входить у холдинг Рината Ахметова) був симетричною відповіддю на проект опозиційного «Українського тижня». Хіба що останній запустив свій проект дещо раніше. Проте навіть побіжний аналіз ключових меседжів (представлених вище у таблиці) показує, що «Сегодня» та «Український тиждень» представили два образи (чи, можливо, навіть контробрази) України, які експлуатуватимуться в президентській кампанії-2015. Ідеологічне протистояння за віссю Схід – Захід, закладене кампанією 2004 року, схоже, повільно переміщається в економічну площину (олігархічний режим проти народу; чи навпаки – народ проти олігархічного режиму ).