Що таке гібридний трибунал щодо збитого малайзійського «Боїнга», телеглядачі минулого тижня зуміли розібратися не з першого разу. Так само, як і експерти в лапках чи без, які велемовно й туманно тлумачили це досить екзотичне для міжнародного права поняття в телевізійних ефірах. Проте наявними були всі ознаки гібридизації всього і вся – від диктатора Лукашенка до урядового концерту на честь Дня захисника України.

12 жовтня, в понеділок, як на мене, найцікавішим, хоча й передбачуваним феноменом інформаційного простору за межами України стали результати президентських виборів у Білорусі. У тому, що одіозний Олександр Григорович уп’яте стане президентом Білорусі, не сумнівався ніхто. Відтак жодний із українських телеканалів, за винятком «1+1», у Мінську на президентських виборах не акредитувався. А дарма. Бо, як показали кореспонденти ТСН, там було про що говорити.

Як і в ситуації висвітлення перших судових засідань у справі Надії Савченко в російському Донецьку, кореспонденти ТСН виявилися єдиними журналістами з України на мінській дільниці, де сам за себе голосував Олександр Лукашенко.

Репортаж із місця події вийшов досить колоритним, насиченим промовистими деталями антуражу, в якому відбувалися вибори президента в Білорусі. А ще журналістам випала неймовірна удача поспілкуватися з Петром Симоненком, лідером КПУ, який програє на батьківщині суд за судом, а ось у ролі спостерігача за «демократичними» виборами (хоча лапки, здається, тут зайві, якщо вже в ЄС їхні результати визнали та ще й санкції з Білорусі на 4 місяці зняли) почувається вельми комфортно:

«Напередодні за нього проголосувало майже 83,5% виборців. Це попередній результат. Конкуренти залишилися далеко позаду – не набрали й 5%. Чи добросовісно рахували бюлетені, нашій знімальній групі переконатися не вдалося: журналістів ТСН попросили піти з дільниці геть.

КОР.: Під мелодії струнного квартету виборці вишукувалися в чергу. Не за бюлетенями, а за продуктами. Вибори в Білорусії – свято. На дільницях торгують товарами без націнок. Копчене поросятко на вітрині вже для краси – його забронювали.

Продавець: "Ребята подошли уже, хотят вот купить".

КОР.: Ребята – це спецслужби, що оточили дільницю, бо на ній голосує президент. Як і зазвичай, без дружини, але з дитиною. За цим процесом офіційно спостерігає український комуніст. Петро Симоненко тут спостерігач від СНД. Розшукати його вдається в одній із кімнат інституту. Там спостерігачам накрили стіл. Він довго розповідає, як йому подобається в Білорусії. А як погано в Україні, розказав ледь не на кожному місцевому каналі.

Петро СИМОНЕНКО, лідер Комуністичної парті України: "Через кулаки, дубинки, палиці таким от. Через вбивство, через знахабніле збагачення, через те, що я сьогодні. Ну я все-таки вважаю, що ви нормальні журналісти. І ви знаєте, що я живу в Києві".

КОР.: Уже без сина Колі Олександр Лукашенко виходить до преси. Хвалиться, що вибори проходять згідно з Конституцією та ще з урахуванням усього, що захотів Захід. Тепер чекають, коли ЄС скасує санкції.

Олександр ЛУКАШЕНКО, президент Білорусії: "Какой канал? - "1+1". - А, "1+1", ну, давайте".

КОР.: Із Україною, каже, і надалі дотримуватиметься вже обраної стратегії у відносинах. Росія з білоруської землі, запевняє Лукашенко, на нас війною не піде.

Олександр ЛУКАШЕНКО, президент Білорусії: "Мы будем приспосабливаться к тому, какую политику вы исповедуете и какой курс будете преследовать. Мы приспособимся".

КОР.: Найдружнішою країною президент називає Росію, тому готовий за потреби розмістити у себе її винищувачі.

Олександр ЛУКАШЕНКО, президент Білорусії: "Если Россия согласится передать нам в полк самолетов 24 – завтра там будут пилоты, самые лучшие пилоты белорусских вооруженных сил".

КОР.: Заяви Лукашенка стримано коментує перший президент Білорусії Станіслав Шушкевич. Щоправда його тут так не величають, бо слово президент, сміється, тут закріплене тільки за однією особою. Він на вибори не ходить.

Станіслав ШУШКЕВИЧ, перший президент Білорусії: "Ну что вы, я же не сошел с ума. Подсчета голосов нет, наблюдателей не допускают. Зачем ходить на такие выборы".

КОР.: Через це на вибори не пішла і новоспечений Нобелівський лауреат письменниця Світлана Алексієвич. Вона взагалі поїхала з країни. Основний день голосування добігає кінця. На дільниці уже не грають на цимбалах, у буфеті допивають, у спортзалі допродують орхідеї та порошки. У цій школі три дільниці. Спочатку тут люб'язно дозволяють усе знімати, а далі…

Інна БОДНАР, кореспондент ТСН: Нас просто виставили за двері і зачинили. Кажуть, приховувати їм там нічого, однак дуже будуть соромитися, коли їх зніматимуть.

КОР.: Проти фальсифікації результатів виборів на вулиці вийшла невелика кількість людей. Міліція їх не чіпала. Вони попротестували та мирно розійшлися. Не вдалося спровокувати бійки і ось цьому парубку. Він замотався у російський стяг. Штовхався, лаявся, а потім під вигуки білорусів дав драла».

Жоден канал-конкурент «плюсів» не зумів так близько підібратися до тіла білоруського диктатора, який останнім часом, починаючи з організації мінських перемовин на найвищому рівні, включно з лідерами Німеччини та Франції, здається, розпочав геть нову сторінку в історії свого правління.

Натомість один із них (конкурентів), ICTV, пішов іншим шляхом, присвятивши колись останньому диктатору Європи (тепер це «почесне» місце посідає Путін) цілу програму журналістських розслідувань «Інсайдер». 15 жовтня, в четвер, тут вийшов випуск під назвою «Бацька. 5.0, або ж Секрети сім’ї Лукашенка».

Уже сам цей факт тішить, адже українські телевізійники вкрай рідко звертають увагу на Білорусь. Звісно, це пояснюється закритістю країни та її специфічним способом правління, схожим на Північну Корею, де до закордонних ЗМІ ставляться з величезною підозрою.

Але про найближчого сусіда все-таки треба знати якомога більше. Бодай із огляду на власну безпеку. Відтак «скелети в шафі Лукашенка», розповідь про які анонсувала Христина Суворіна, зацікавили одразу. Інсайдером обрали білоруського опозиціонера Анатолія Лебедька, який колись навіть дружив із тоді депутатом Верховної ради Республіки Білорусь Олександром Лукашенком.

Автори з допомогою синхронів білоруських журналістів і політиків спробували відтворити життєвий шлях «Бацьки» і його успіхи на ниві державного будівництва. Останнє – без жодних лапок, адже президент Білорусі свято вірить у те, що він усе робить правильно.

Портрет Лукашенка на тлі його ж доби (22 роки незмінного правління без жодних «рокіровочок» у стилі російського тандему) в журналістів «Інсайдера» вийшов не надто привабливим. І тут річ не в упередженості інформаторів програми чи її авторів. Невблаганні факти з біографії Олександра Григоровича, вся логіка його життєвого шляху демонструють – перед нами хитрий розумний хижак, який у разі потреби може прикинутись або ж простаком, або ж велемудрим державотворцем. Це, підкреслюють автори «Інсайдера», залежить від того, на яку аудиторію в конкретний момент працює акторський геній Лукашенка.

«Передостанній» диктатор Європи має питомі риси геть усіх пострадянських диктаторів, від Януковича до Путіна, не кажучи вже про Туркменбаші чи династію Алієвих в Азербайджані. Головна з них – страхітливий популізм, який допомагає збирати щедрий електоральний урожай, та ставка на силові структури, що так само ефективно допомагають позбутися опозиції.

В особі Лукашенка, як показав «Інсайдер», маємо повний набір диктаторських рис. Це і брехливі заклики бути скромнішими, володіючи дорогезними палацами, авто та годинниками; офіційний, досі не розірваний шлюб із єдиною дружиною-матір’ю двох його синів, які після воцаріння на троні Лукашенка контролюють силовиків і фактично весь білоруський бізнес, і практично офіційне визнання спадкоємцем престолу позашлюбного сина; показна турбота про добробут народу та жорстокий пресинг будь-якого бізнесу; пристрасть до міцного народного слівця навіть у спілкуванні з власною «елітою» та кишеньковою опозицією і тваринна обережність у розмовах із західними дипломатами...

Багато виявилося скелетів у шафі білоруського президента. Але жодний із них не здатен похитнути його режим. Стабільний і непорушний, як здається поки що, надовго. Просто тому, що «Бацька» вміє ловити тренди – якщо треба зберегти особисту владу, але при цьому нормалізувати відносини з ЄС (бо партнерство з Путіним, що став ізгоєм, себе вичерпало), він готовий навіть політв’язнів помилувати й допустити іноземних спостерігачів на власні вибори без вибору.

Результати розслідування «Інсайдера» дуже невтішні й для білоруської опозиції. Проте українському глядачеві «Бацька. 5.0» дає розуміння, що сусідство з Білоруссю все-таки не таке небезпечне, як із Росією. Бодай тому, що в Лукашенка немає ядерної зброї, якою шантажує світ Путін. Саме це віднедавна збагнули і в ЄС, усіляко заграючи з білоруським диктатором. Котрий, як він у нападі самозамилування визнав під час інтерв’ю з Ксенією Собчак (цей шматок теж увійшов до випуску «Інсайдера»), після всього, що натворив Путін, уже не найстрашніша людина Європи.

Ну, чим не гібридний диктатор, навіть якщо він не знає про це поняття?

13 жовтня, у вівторок, у телепростір України, як, вочевидь, і всіх держав, що переймаються долею міжнародного трибуналу щодо малайзійського «Боїнга», збитого 17 липня 2014 року, увірвалося словосполучення «гібридний трибунал». Воно виникло у зв’язку з довгоочікуваним оприлюдненням результатів технічного розслідування причин катастрофи літака голландськими фахівцями з безпеки.

Що таке гібридний трибунал, намагалися з’ясувати учасники програми «Час. Підсумки дня» на 5 каналі разом із ведучою Тетяною Даниленко. Проте далі закликів солідаризуватися з родичами жертв цього очевидного теракту (Дмитро Кулеба, посол із надзвичайних доручень МЗС) та констатації очевидного факту, що опозиція Росії світовій спільноті щодо створення міжнародного трибуналу базується на бандитизмі, тут не пішли. 

Набагато більше було сказано у вечірньому випуску «Фактів» на каналі ICTV о 22-й, де були прямі включення безпосередньо з Нідерландів та Нью-Йорка. Допомагали журналістам українського телеканалу, який не має корпунктів ані в ЄС, ані в США, колеги з Радіо «Свобода» та британського ВВС.

Отож, під час включення з Амстердама акцент було зроблено на тому, що, попри неприховану радість російських пропагандистів щодо пункту доповіді, де вказано, буцімто вина України в катастрофі теж є, адже ми не закрили небо для цивільних літаків, це не відповідає дійсності. Але ж, підкреслила кореспондент «Свободи», небезпеки над територією України не помітили понад 60 авіакомпаній, які спокійно спрямовували свої літаки через український повітряний простір.

У включенні з Нью-Йорка Юлія Ярмоленко з допомогою голови МЗС Павла Клімкіна, який коментував голландську доповідь, наголошуючи, що її завданням було не встановити винних осіб, а назвати причини катастрофи, нарешті пояснила посполитим суть гібридного трибуналу. Це, виявляється, такий судовий орган, який створюється в кількох країнах, що постраждали від авіакатастрофи над Торезом, і саме через нього можна обійти нескінченне вето, що його на всі рішення Радбезу ООН накладає РФ.

Як відомо, віднедавна «Факти» розпочали активну співпрацю з ВВС (у вечірніх випусках понеділка та середи), і це вплинуло на якість міжнародки в інформаційному мовленні ICTV щонайкраще.

14 жовтня, коли Україна вперше офіційно відзначила День захисника вітчизни не 23 лютого, а в день Покрови, найцікавішим для автора цих рядків був святковий концерт, що його транслював UA:Перший. Як на мене, саме урядові концерти – лакмусовий папірець для чинної влади.

І під час його перегляду мучили дуже суперечливі, навіть взаємовиключні почуття. З одного боку, надзвичайно потужний склад учасників. Це не шароварництво, до якого тяжів пан Ющенко, і не кіркоровщина з повалійщиною від Кучми-Януковича.

Було дуже помітно, що організатори, здається, намагалися осучаснити поняття урядового концерту радянських часів, коли представники академічних жанрів (опера та балет) обов’язково врівноважувалися народними колективами.

Тобто 14 жовтня на сцені палацу «Україна», як у Ноєвому ковчезі, зібрали в одне всіх «тварей по парє» – оперних співаків й естрадних виконавців; кримських татар і українців; антивоєнний пафос і воєнну риторику.

Концепція досить еклектична, щоб не сказати дика, але вона дала змогу бодай почути справді достойних оперних виконавців. Що на українському телебаченні – надзвичайно рідкісне явище.

Проте, як на мене, від назагал ганебної практики урядових концертів давно треба відмовитись. А якщо чинна влада декларує відданість академічним цінностям, то про це варто дбати не в такий спосіб.

Для початку – бодай створити умови для українських виконавців, щоб вони не виїжджали за кордон. А про популяризацію академічного мистецтва може подбати суспільний мовник із його шаленим покриттям. Зрештою, хтось же мусить переорієнтувати канал «Культура» з його традиційних «плачів Ярославни» на якісне сучасне мистецтво разом із світовою академічною спадщиною у виконанні українців.

Бо все виходить, як у тій гібридній путінській війні – поєднати непоєднуване й у наслідку отримати великий пшик.

Сподіваюся, не на це розраховували президент Порошенко та прем’єр-міністр Яценюк, виходячи в ефір на загальнонаціональних каналах у неділю, 18 жовтня. Перший в інтерв’ю телеканалам «Інтер» (Дмитро Анопченко), UA:Перший (Ілона Довгань) та 5-му (Віталій Гайдукевич) на запитання ведучого «Подробностей недели», навіщо він літав на модернізованому до стандартів НАТО винищувачі СУ-27, передавши його ЗСУ, відповів, що це було нагодою згадати армійську молодість (наш президент, виявляється, служив в авіації). Але головне для Петра Порошенка, як він сам підкреслив, в цьому польоті він міг переконатися, що ці літаки все-таки модернізували до стандартів НАТО.

Цікаво, як у цьому можна було переконатися, зробивши одне коло над аеродромом у ролі другого пілота, змусивши «небайдужу громадськість» захлинутися в воланнях про зраду? Адже цей політ аж надто нагадував аналогічні подвиги автора гібридної війни проти України Володимира Путіна.

Арсеній Яценюк у своєму повчальному слові 18 жовтня, зверненому до кандидатів у депутати місцевих рад, теж був не надто переконливим. Гаразд, можна погодитися з закидами пана Яценюка, що цього року кандидати в місцеві органи влади в своєму передвиборчому піарі геть заплутали електорат дикими гаслами про контрактну армію чи зниження тарифів. Які аж ніяк не залежать від рішень місцевих рад. Але, вибачте, «поучєніє Володимира Мономаха», тьху ти, Арсенія Петровича, хай і зроблене нібито дуже вчасно, за тиждень до виборів, занадто вже контрастує з тим, що відбувається з субсидіями на місцях (пан Яценюк особливо наголошував, що призначення субсидій, на які уряд виділив безпрецедентну суму, – компетенція місцевих органів влади).

Тобто ці субсидії або не призначаються взагалі, або становлять сміхотворну суму тільки тому, що хтось десь вирішив – усі, хто має доходи більше 1700 гривень, жодних компенсацій від держави не отримають. Попри всі запевнення уряду, що плата за комунальні послуги, включно зі спожитим газом до 200 кубометрів за місяць упродовж опалювального сезону, не мусить перевищувати 10% від суми доходів. 

Це вже не гібридизація війни (в цьому випадку – з власним народом), а звичайна, хоча й грандіозна брехня. Яка прем’єрові може коштувати дуже дорого. В тому числі – й відставки.