«Ядуча різнокольорова жижа вийде на земну поверхню й почне методично руйнувати будівлі та підземні комунікації. Вона отруїть колодязі, струмки, озера, випалить дерева, трави. А колись родючі чорноземи перетворить на отруйні солончаки, й зробить місцеві ґрунти не придатними для землеробства», - це апокаліпсис, хай і не сьогодні. Таким майбутнє Донбасу бачать уже через два роки автори фільму «Донбас: шахти». Ним відкривається новий проект власного виробництва «2+2» «Страшне завтра», прем'єра якого відбулася в ефірі каналу 29 травня о 20.00. Цикл обіцяє невтішні прогнози для всієї України, якщо не будемо людьми й не схаменемося.

Нічого нового українцям не запропонували. Схожі апокаліптичні картини малювали, наприклад, в ефірі ICTV трохи менше року тому в проекті «Україна 2041», але там примудрилися сказати все за раз. Єдиним позитивним прогнозом, зробленим у фільмі на 27 років уперед, було передбачення поступової, але впевненої зміни українського політикуму. На місце нинішніх прийдуть ті, хто повернеться з фронту, стануть політичними активістами та партійними лідерами.

Взагалі ховати самих себе - улюблена забава не лише наших співгромадян і не тільки тепер. Бо інакше б не виник жанр постапокаліптичних фантастики або горору - від «Скаженого Макса» чи «Водного світу» або «Робокопа» (включно з усіма рімейками) до «Ходячий мерців» та «Нації Z» - це про пришестя зомбі й елементарну боротьбу людей за виживання, причому один не стільки з живими трупами, скільки один із одним. У серйозних літературі та кіно варто згадати в різний час написані й екранізовані «На березі» Невіла Шюта й «Дорогу» Кормака МакКарті.

Проте навіть класика жанру лишається, даруйте за тавтологію, зразками цього ж таки жанру. Наївно думати, що постапокаліптичні прогнози, втілені в літературі, кіно й на телебаченні робляться для чогось іншого, окрім розваги, й справді когось чогось навчать, когось присоромлять і попередять. Не дарма в анотації до «Страшного завтра» сказано: це не художній фільм. Легше від того не стає: задіяні в фільмі в якості експертів геологи та екологи без авторів проекту знали про сумний екологічний стан Донбасу. Причому він аж ніяк не пов'язаний із війною та окупацією частини його території.

У закадровому тексті, серед іншого, звучить: «новий Чорнобиль», який тут станеться, зачепить не лише не підконтрольні Україні території. Катастрофа пошириться далі. Зокрема, та ж сама отрута потрапить в Азовське море, без того засмічене промисловими відходами. Але навряд чи генерал-губернатори Кіхтенко з Москалем, МНС, за чийого сприяння втілюється проект, уряд, прем'єр, Президент чи наші західні партнери, включно з США, після перегляду почнуть вживати радикальних заходів із оздоровлення довкілля, аби зупинити природні катастрофи так само, як на лінії фронту зупинили армію Путіна.

Отже, жодної мети, окрім налякати й забути, проект «Страшні загрози» не переслідує. Принаймні, відсутність результатів у вигляді реакції можновладців та світової спільноти провокує подібні невтішні висновки. Проте є одна обставина, на яку варто звернути увагу і яку автори проекту не без успіху спробували ввести в контекст очікуваної екологічної катастрофи на окупованих територіях. Йдеться про те, що регіон Донецького вугільного басейну помирає в природний спосіб.

Він приречений щонайменше три десятки років - з тих пір, як на Донбасі під землею влаштували локальний ядерний вибух. З якою метою це робилося, зараз не важливо, бо цієї мети все одно в середньостроковій перспективі досягнуто не було. Є й проблеми не лише нинішнього Донбасу - в збільшенні державних дотацій замість вкладення тих самих коштів у модернізацію вугільної галузі. А заразом - і людського ресурсу регіону.

Тепер уже не треба довго думати, відповідаючи на наріжне питання: «Чому саме Донбас?». Територію разом із людьми елементарно законсервували. Сталося це ще в останні роки існування СРСР, хоч тоді ніхто й не думав про стрімке поруйнування «імперії зла». Будь-яка господиня впевнено скаже: консервація може зберігатися кілька років, але рано чи пізно під кришкою почнеться незворотний процес бродіння - і кришку зірве. Навіть якщо цього не станеться, продукт, котрий не буде вжито до вказаного терміну, перестане бути придатним для використання. Радянські спеціалісти, як видно й чути зі згаданого фільму, чудово розуміли відсутність перспектив розвитку шахтарського краю без модернізації. Але сама модернізація чужа радянській (та, як показав час, пострадянській) ментальності.

Через те жодна з українських влад від 1991 року не запропонувала Донбасу «українського проекту», за яким тепер тужать патріоти, звинувачуючи в недалекоглядності один одного чи всякого, хто потрапить під гарячу руку. Замість нього Донбасу запропонували плацебо у вигляді державних дотацій. Хай хоч каміння падає з неба, але регіон мусить отримувати з бюджету на втримання хоча б у якомусь стані тотально збиткових шахт. Реальна ж робота велася в приватних копанках або, як кажуть на Донбасі, «дірках». Нелегальний видобуток вугілля оплачувався погано, зате стабільно. Люди дбали про себе самі, й ніхто нікого не змушував лізти в «дірки». А отже, ніхто нікому нічого не винен.

Ваш автор раніше, ще до війни згадував: Донбас після розпаду СРСР міцно стояв на колінах, що можна було при бажанні побачити навіть у першому-ліпшому випуску телевізійних новин. Використання дитячої праці - це діагноз регіону, й саме тому стрічка на цю тематику «Шахта №8» мала скандальний резонанс й навіть була знята з фестивального показу в Києві три роки тому. Приблизно в той самий час журналіст Віталій Портников назвав Донбас «хворою людиною України», чим підтвердив висновок - пацієнт невиліковний. І все ж регіон тримався на плаву, бо бюджетні вливання означали передусім одне - підтримання шахт у стані, котрий не дозволяє скупченому метану вибухнути, а підземним водам - вийти на поверхню.

Окупація лише прискорить кінець. Звісно, за всякою руйнацією настає відродження. Але з екрана звучать очевидні навіть для «чайника» в гірничій справі речі: якщо шахти не експлуатувати або не консервувати грамотно, за наукою, Донбас піде під землю сам по собі раніше, аніж сепаратисти й російська армія зрівняють його з землею. Так звані ополченці ходять по пороховій діжці. Одного похмурого ранку вони прокинуться від криків своїх же товаришів, на чиїх очах падатимуть багатоповерхові будинки, ховаючи під уламками мирних знедолених жителів. За таких обставин, імовірно, не буде, за що воювати, і вцілілі кинуться хто куди. Хтось - в Україну, хтось - через рови на російську територію.

У пострадянських реаліях саме Донбас, як свідчить згаданий фільм, неможливо було врятувати. Те, що йому пророкують, мало б неодмінно статися як не зараз, то згодом. Лиш у такому разі, аби не було війни, держава Україна змушена була би залучати ресурси для порятунку людей, як це сталося 2006 року під час комунальної аварії в окремо взятому Алчевську. Навіть звертатися до світової спільноти, включно з РФ, по допомогу - маємо стихійне лихо.

Нині ж російська агресія лише прискорила процес накопичення шкідливих газів у давно законсервованому регіоні. Від хворого відмовилися всі. А перший фільм циклу «Страшне завтра» вільно чи невільно підтверджує невтішний діагноз. Й мимоволі спливає з пам'яті початок роману Пушкіна «Євгеній Онєгін»: «Какое низкое коварство - полуживого забавлять. Ему подушки поправлять. Печально подносить лекарство. Молчать и думать про себя: "Когда же чёрт возьмёт тебя"». Бо справді: немає регіону - немає проблеми. Аби ще й інші так не прогледіти, бо страшне завтра Донбасом не обмежиться.