Навіть якби хотілося, травневими днями від війни в телепросторі відкараскатися не можна. Цього року на українського глядача впало подвійне емоційне навантаження: до звичних упродовж десятиліть урочистостей із нагоди завершення війни з нацизмом додалися не менш звичні за останній рік зведення зі східного фронту.

Українцям знадобився рік війни, щоби прийти до остаточного розуміння: увічнювати пам'ять про найстрашнішу війну минулого століття варто не парадами військової техніки, а поминальними заходами.

Каноном радянського минулого були майоріння «прапорів Перемоги» на військових парадах  і фальшиві гасла про «ніхто не забутий, ніщо не забуто» на братських могилах. Або ж епопея Юрія Озерова «Освобождение» та «нове російське кіно» про бравих російських вояків-партизанів-диверсантів-розвідників.

Цього ж року на наших очах у телепросторі утвердився цілковито інший, український канон Другої Світової війни. По-перше, вже ніхто не називає її Великою Вітчизняною, як це було заведено позаторік. По-друге, українські телевізійники (можливо, не без допомоги керівних указівок із Адміністрації Президента й Кабміну) почали наголошувати на внескові українців у перемогу над нацизмом.

Цю думку просували впродовж кількох тижнів до ювілейної дати автори соціальних роликів про українців, які воювали з німецьким нацизмом у складі військ антигітлерівської коаліції.

Погляд на Другу Світову крізь призму війни нинішньої, проти російської агресії, — одна з визначальних рис цьогорічного «телесезону Великої Перемоги». Тож можна зрозуміти, чому Ольга Герасим'юк для свого повернення в ефір обрала героїнею нового ток-шоу «Подорожні» на Першому Віру Савченко — сестру московської полонянки Надії.

Прем'єра 4 травня, в понеділок, показала: Ольга Герасим'юк не втратила журналістської форми. Хоча деякі колеги й дорікнули знаній журналістці за «дитячі» запитання до героїні, але, як на мене, для ведучої було важливо на якийсь час вирвати Віру Савченко з лабетів її особистої війни за визволення сестри від путінських жандармів. Саме для цього ставилися «дівчачі» запитання про хлопців і майбутнє сімейне життя.

Пані Оля зуміла повернути розмову з Вірою так, щоб дізнатися якомога більше невідомих подробиць із життя як Надії, так і самої Віри. Скажімо, досі, мабуть, ніхто з тих, хто вважає Надію Савченко героїнею, не здогадувався, що ці дівчата не планувалися їхніми батьками. Так, ми знаємо, що мамі їхній уже за 70 (77, як уточнила Віра), а отже, вона народила сестер у зрілому віці, що за радянських часів викликало нерозуміння, а не захват. Дитинство дівчат теж було аж ніяк не безхмарним, і до своєї мрії — стати льотчицею — Надія йшла дуже довго, всупереч у тому числі й побажанням батьків.

Атмосфера тепла, домашнього затишку й ніжності, яку створила Ольга Герасим'юк на мінімалістичному майданчику свого нового ток-шоу, гідна поваги. Це вміння увійти в душу співрозмовнику лишилося з ведучою, попри всі круті повороти її бурхливого політичного життя останніх років.

У проекті каналу СТБ «Непрочитані фронтові листи» розповідали, як журналісти намагаються розшукати адресатів листів від солдатів-українців із фронту, написаних, але не відправлених 1941 року. Історія пошуків одного адресата — справжнє розслідування. Зазвичай із невтішними наслідками, адже ті, кому адресували ці листи, чи бодай їхні нащадки, або вже померли, або ж загубилися у вирі часів і подій.

Ці спроби телевізійників знайти конкретних адресатів конкретного листа засвідчили ще одну важливу тенденцію в осмисленні тягаря Війни. Персоналізація братських могил — ознака того, що ми нарешті підходимо до «атомарної» історії будь-яких війн. Коли важливо не те, скільки техніки було на фронтах із кожного боку чи хто ними командував, а те, які люди там воювали й чому саме, й автори намагаються відстежити індивідуальну історію (там, де це реально зробити) війни. Що, до речі, буде надзвичайно важливим під час неминучого примирення з нинішнім ворогом. Хай і в дуже далекій перспективі, через десятиліття, це допоможе порозумітися.

У деяких соціальних роликах до 70-річчя Перемоги теж використали ідею з фронтовими листами. В одному кадрі сусідили фронтовики 40-х років минулого століття з візуалізованими рядками фронтових трикутників та українські воїни нинішнього, 2015-го.

7 травня, в середу, світ розпочав урочистості з нагоди 70-ї річниці перемоги над німецьким нацизмом. Тут потрібен невеличкий відступ, і геть не ліричний. Отже, коли наші телевізійники досі називають німецький нацизм фашизмом, якщо фашизм — то суто італійський винахід, це ріже вухо навіть непрофесіоналу-історикові. Можливо, це ще можна пояснити якоюсь «радянською відрижкою», бо не так просто одразу перейти від кліше «німецько-фашистські загарбники» до усталеного в Європі «нацисти».

Але це ще півбіди. Бо, скажімо, Оксана Соколова у «Фактах тижня» (ICTV) 10 травня не лише називала нацизм фашизмом, але й зробила день підписання капітуляції гітлерівської Німеччини 8 травня... закінченням Другої світової війни. Яка, смію нагадати, завершилася 2 вересня 1945 року. Вочевидь, штампи радянсько-російської пропаганди даються взнаки, і, замінивши термін «Велика Вітчизняна війна» на «Друга Світова», деякі журналісти автоматично наклали закінчення першої на останню. Буває, звісно, але ми ж таки не діти Олега Царьова, зрештою, щоб червоніти перед глядачем через незнання елементарних речей.

На зустрічі президентів 11 країн — учасниць антигітлерівської коаліції був і Президент Порошенко. Найбільш розлого висвітлили цю подію в «ТСН» на «1+1». Тут поряд із репортажем Валентини Доброти подали виступ Петра Порошенка на польському півострові Вестерплатте, місці, де розпочалася Друга Світова війна.

У репортажі, як і виступі Президента України, підкреслювалася аналогія між початком Другої Світової війни та анексією Криму з подальшою агресією путінської Росії на схід України. Синхрони польських та українських учасників зустрічі в Ґданьську, подані «Плюсами», свідчили: нинішня Європа (принаймні та її частина, що постраждала як від коричневої, так і від червоної чуми) не збирається віддавати Україну на поталу Росії, як Стара Європа зробила 1938 року з Польщею.

«Влодзімєж Щурек, директор представництва польської туристичної організації: Польща вже тоді переконалася, що багатий, ситий Захід не квапиться з допомогою. Захід готовий був знехтувати всіма договорами та зобов’язаннями аби перебувати в ілюзіях спокою. Миру вистачило тільки на рік і це мусять пам’ятати сучасні політики, які думають, що переховування за спинами інших супротивних сторін врятує їх.

Валентина Доброта, кореспондент: У середмісті Гданська навмисне не відбудована частина приміщень, розбомблених німцями. Коли Гданськ уже бомбардували, невдоволені парижани виходили на вуличні протести проти навчань із цивільної оборони. “Ми не будемо помирати за Гданськ!” — кричали вони. Тадеуш Пієтрзицький із розповідей своїх батьків, які тоді жили в Гданську, добре затямив уроки війни. Він переконаний, грам в мовчанку європейськими політиками не має повторитися.

Тадеуш Пієтрзицький, історик: Європа занадто снобістична. Вони вважають, що лише фінансові вливання вирішать українське питання. У цій ситуації допомога Заходу України повинна бути систематичною і полягати не тільки в тому, щоб відкупитися грішми від проблем України».

Кореспонденти «Фактів» 7 травня розповіли, як відбуваються заходи пам'яті у Франції. Тут уперше з часів завершення Другої Світової війни повернули напис «українці» на могили співвітчизників, похованих на так званому радянському цвинтарі в нормандському містечку Нойєр Сен-Мартен.

«Кореспондент: Українці наближали перемогу над Гітлером не лише в лавах Червоної армії. Вони воювали на боці союзників з антигітлерівської коаліції, зокрема відкривали Другий фронт у Європі у Нормандії. Нині у Франції вшановують їхню пам’ять. Кладовище в Нойєр Сен-Мартен. Поруч символічно жовте поле і синє небо — немов прапор України. Офіційно його називають радянським цвинтарем. Протягом років тут майоріли французький триколор і червоний прапор. Однак після розпаду СРСР російське посольство узурпувало пам’ять героїв і проводило церемонію до річниці завершення Другої світової війни лише під своїм прапором. Хоча тут поховані понад 70 українок, які загинули у концтаборі в Німеччині. Аннік Білобран-Кармазін розпочала боротьбу за те, щоб їх не забули. Її батько — з-під Тернополя. Після Другої світової зміг уникнути примусового повернення до СРСР. Його донька виглядає як справжня француженка, але багато років боролася за пам'ять про наших співвітчизниць та вела переговори з французькою владою.

Аннік Білобран-Кармазін, ініціаторка кампанії зі вшанування пам’яті загиблих українок: Я постійно говорила французькій владі: українці зазнали страшних поневірянь, мільйони наших співвітчизників загинули. Кожне життя важливе, і його не можна забути. Були переговори з російським посольством, французьким урядом та французькими ветеранами. І ми відстояли право українців прийти і вшанувати співвітчизників.

Кореспондент: Коли після війни німці поховали жінок, то на могилах написали “українці”. Однак пізніше їхні тіла перевезли сюди, у Францію. І посольство СРСР наполягло: імена жертв — невідомі. Тож на могилах досі такий напис французькою і радянська зірка. Лише після того, як Росія напала на Україну, місцева влада вирішила: українці мають право вшанувати своїх співвітчизників під власним прапором і окремо від росіян.

Кореспондент: Французькі ветерани з прапорами вітають наших співвітчизників. Український гімн звучить над кладовищем. Французи відповідають “Марсельєзою”. Кажуть: війна — страшна річ. І пам’ятають усіх, хто загинув у Другій світовій.

Люк Песе, полковник, голова Федерації асоціації офіцерів у відставці в регіоні Пікардія: Ми пам’ятаємо. Величезна коаліція поборола фашизм. Люди всього світу воювали і гинули. Люди багатьох національностей звільнили Францію. І що ми можемо зробити для них — залишити всіх в історії. Для нас важливі всі національності, і тому я тут, на українській церемонії».

8 травня, у п'ятницю, всі українські телеканали відгукнулися на без перебільшення історичне урочисте засідання Верховної Ради. Історичним, як було видно з прямої трансляції (телеканали «Рада», Перший, 5-й та «112»), воно стало передусім через те, що вперше до зали ВРУ запросили не лише «офіційних» ветеранів Радянської Армії, але й вояків УПА. Хоча, з іншого боку, після ухвалення закону про визнання борцями за незалежність України учасників усіх збройних формувань, що діяли на її території, це мало цілком природний вигляд. Як і запрошення українських бійців АТО та проголошення Петром Порошенком із трибуни імен тих із них, кого нагороджено званням Герой України.

На цьому місці камери вихопили гостьові трибуни, де в числі інших представників усіх конфесій України сиділи троє ієрархів УПЦ МП. Демонстративне сидіння цих панотців під час хвилини мовчання вразило хіба що тих, хто досі мав ілюзії щодо справжніх господарів УПЦ МП.

Автора ж цих рядків найбільше зворушили кадри, на яких ветерани УПА якось дуже вже по-домашньому оточили Арсенія Яценюка, чи то дякуючи, чи то, навпаки, за щось виказуючи. З огляду на нервові жести прем'єр-міністра, останнє припущення було, мабуть, правильним.

Того ж дня всі телеканали обійшли не менш історичні, аніж засідання Верховної Ради, кадри дружніх обіймів ветеранів Червоної Армії Іван Залужного та УПА Мирослава Симчича. Те, що було неймовірним за часів президента Ющенка, який намагався законодавчо закріпити за бійцями УПА статус ветеранів Другої Світової війни, сталося.

Як на мене, ці кадри були б іще більш промовистими, якби Івана Залужного, 97-річного ветерана з Запоріжжя, не показували б так часто в іще одному ролику до 70-річчя визволення Європи від нацизму. В ньому герой битв Другої Світової розповідає про внука, теж Івана, який загинув уже в нинішній війні на сході. Хоча, звісно, такий унікальний факт, як цей, не можна було не використати, і хай там як, але він працює на єдину Україну. І в тому ролику, і в репортажах із відзначення перемоги над нацизмом, де 97-річний дідусь героя новітньої війни щиро каже колишньому антагоністові з УПА, що тепер усі, хто воював колись і воює нині, мусять єднатися. Заради незалежної України.

Акція «Перша хвилина миру», яку транслювали наживо Перший та 5 канал, відзначалася лаконізмом і змістовністю. Режисеру дійства Сергієві Проскурні вдалося передати головне послання всіх нинішніх урочистостей, які вкладаються в цьогорічне гасло пам'ятних заходів — «Пам'ятаємо. Перемагаємо».

Ще одним героєм дня 8 травня став руфер Мустанг. Григорій, той самий, що торік пофарбував зірку на московській висотці в синьо-жовті кольори державного прапора України, отримав особисту подяку та рукостискання від Президента Порошенка за черговий подвиг — він примудрився надягти на голову «Лаврентіївни» (пам'ятник Батьківщині-матері на дніпровських схилах) віночок із червоних маків — традиційного символу пам'яті за жертвами світових війн у Європі й від минулого року — в Україні. Уявити, чого йому коштувало дотягти «віночок», кожна квітка якого за розмірами в півтора рази перевищує його власний зріст (про це говорили в випуску «Фактів» уже 9 травня), залишалося тільки здогадуватися.

8 травня глядачі загальнонаціональних каналів побачили й обіцяну Володимиром В'ятровичем, директором Інституту національної пам'яті, візуалізацію Поля пам'яті — інсталяцію у вигляді контурів карти України, «засаджену» червоними маками.

9 травня на всіх без винятку загальнонаціональних каналах з 11-ї ранку йшла пряма трансляція урочистостей, які за багатьма параметрами, що не втомлювалася підкреслювати ведуча марафону на «1+1» Наталя Мосейчук, для України стали безпрецедентними. Як і заходи безпеки. Ще одним унікальним прецедентом 9 травня, на думку пані Мосейчук, стала відмова від параду військової техніки на День Перемоги. Хоча, якщо авторку не зраджує пам'ять, військовий парад техніки не проводили не лише цього року, але щонайменше торік. Якщо не рахувати ще й 9 травня 2005 року, коли президент Ющенко їздив до Москви, а в Києві на Хрещатику відбулася хода ветеранів. Відновлення військових парадів (йдеться про паради з військовою технікою) до Дня Перемоги, як свідчить Вікіпедія, відбулося лише 2010 року, за часів правління Януковича. Тож говорити про безпрецедентність цього кроку київської влади не випадає. Твердження Наталі Мосейчук, буцімто урочистості вперше відбувалися не на Майдані Незалежності, а біля Музею історії Великої Вітчизняної війни (чи все-таки Другої Світової, як казали деякі ведучі? Те, як журналісти різних телеканалів плуталися в назві цього музею на Печерську, свідчило про величезний когнітивний дисонанс у головах репортерів та коментаторів трансляції. — Авт.), теж не зовсім відповідає дійсності. Адже головні урочистості на День Перемоги в незалежній Україні завжди відбувалися саме тут, біля підніжжя «Лаврентіївни».

І навіть парад військових оркестрів, поданий, знову ж таки, як «безпрецедентний», таким, усупереч твердженням Наталі Мосейчук, не був. Цьогорічний парад оркестрів вирізнявся хіба що солідним міжнародним представництвом, але аж ніяк не самим дійством, започаткованим два десятки років на тому ж таки Хрещатику.

Можливо, саме необхідність наголошувати на безпрецедентності цьогорічних заходів пам'яті до Дня Перемоги змусила ведучу занадто емоційно відреагувати на пряме включення з Маріуполя кореспондента «ТСН» Ганни Бока.

Ця журналістка, вийшовши в прямий ефір, для початку сказала, що місто 9 травня практично порожнє через, як сказала знову ж таки Наталя Мосейчук, безпрецедентні (улюблене слово пані Мосейчук того дня) заходи безпеки в Маріуполі. Але Ганна Бока, показавши чорні повітряні кульки з квітами на ґанку якоїсь державної установи, туманно пояснила, що це, мовляв, жалоба за торішніми жертвами 9 травня. Далі в цьому прямому включенні почалося найцікавіше. Кореспондент «ТСН», відзначивши пустельність маріупольських вулиць, із розпуки почала опитування поодиноких перехожих, які, попри сто разів згадувані ведучою прямої трансляції заходи безпеки, згідно з якими мешканцям міста не рекомендувалося 9 травня брати участь у масових заходах, на вулиці Маріуполя вийшли. Опитані кореспондентом мешканці (троє людей в одній компанії) одностайно заявили, що не допустять у рідному місті фашизму будь-яких кольорів, у тому числі й червоно-чорного, а їм у 9 травня, в святий День Перемоги, хочеться «праздніка».

Після цього сюжету Наталю Мосейчук, як Остапа Бендера, понесло. Вона висловила своє ставлення до цих людей, перенісши його на всіх без винятку мешканців Маріуполя, які, до речі, кілька тижнів тому виходили на мітинги за єдину Україну. Я вже не кажу про мітинг у селі Широкине, де люди стояли з плакатами «Рідненькі! Не кидайте нас!», адресованими українським воякам.

Прямий ефір, звісно, зобов'язує до блискавичних реакцій. У тому числі й емоційних. Інакше, мабуть, утримати увагу глядача неможливо. Але звинувачувати в цьому самому прямому ефірі всіх мешканців Маріуполя в тому, що вони чекають «праздніка», а українські бійці боронять людей, які їх, м'яко кажучи (на думку ведучої), недолюблюють, мабуть, не варто. Так само, як, узагальнивши випадкові вуличні опитування, посилати всіх маріупольців до «русского міра», якщо їх не влаштовує світ український.

Тим часом телеканал «Інтер» у своєму, сказати б, програмовому святковому концерті «Победа. Одна на всех» продемонстрував вірність радянській версії Великої Перемоги. З усіма хітами «Великої Вітчизняної війни», проспіваними, щоправда, всуціль українськими виконавцями, без жодної російської зірки. Це, звісно, порівняно з позаминулорічними концертами за участі Марини Александрової та інших її земляків, величезний прогрес.

Утім, репертуар концерту, попри відсутність Філіпа Кіркорова чи Ані Лорак, не змінився. Про те, що концерт ішов на українському каналі, нагадали хіба що аж три (!) українські народні пісні, виконані Павлом Табаковим («Ой, чий то кінь стоїть»), Антоніною Матвієнко («Цвіте терен») та Олександром Пономарьовим («Ніч яка місячна, ясная, зоряна»).

Всі інші номери, за винятком пісні Володимира Висоцького «Он не вернулся из боя» у виконанні Насті Приходько, страшенно нагадували шкільні конкурси інсценізованої військової пісні 70–80-х років минулого століття. Від спогадів про них авторку цих рядків відверто нудить.

Особливо вразили картонні макети дерев, які підтанцьовка навіщось пересувала під час виконання «Смуглянки», пісні з фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть самі старики».

Ні, я розумію, що пісня про «партизанский молдаванский отряд» така ж культова, як і сам фільм (хоча, здається, говорити про молдаванських партизанів — те саме, що твердити про «лісових братів» під Одесою, де немає лісів). Але, здається, постановники цього номера переплутали радянський конкурс інсценізації військової пісні (Господи, допоможи мені його забути!) з постановкою трагедії Шекспіра «Макбет», де вперше в історії світової драматургії з'явився рухомий ліс.

Справа, втім, навіть не в цьому. Річ у тім, що всіх чоловіків-виконавців одягли у військову форму. З погонами й нагородами, яких вони ніколи не носили. Тобто — бутафорськими.

Жінкам-виконавицям у цьому грандіозному концерті пощастило більше — вони виходили в «цивільному», а-ля сорокові роки минулого століття. За винятком Міли Нітич, яка співала пісню з «Білоруського вокзалу» і яку, єдину з жінок, одягли в гімнастерку з пілоткою. Саме ту пісню, де «нам нам на всех нужна одна победа», що й дало назву всьому концертові.

Міла Нітич, як усі учасники українських талант-шоу, звісно, вміє співати. Але Ніна Ургант у «Білоруському вокзалі», одному з найпронизливіших радянських фільмів про війну, виконує пісню Окуджави в домашньому халатику, за 25 років по війні, й саме «цивільне» виконання її зробило цей фрагмент кульмінацією всього фільму.

Військова форма, в яку вдягли виконавців режисери дійства на «Інтері», навпаки, перекреслює всі спроби «Інтера» вписатися в український тренд пам'яті. Бо в чому різниця між одягненим у лейтенантську форму Олександра Пономарьова під час виконання пісні про «того парня» на українському телеканалі, та Дімою Біланом, який знявся в такій самій формі та ще й із чужими чи декоративними воєнними орденами й медалями поруч із Кобзоном, не зрозуміло.

Хоча до задоволених облич Ганни Безлюдної та Єгора Бенкендорфа, яких оператори не втомлювалися показувати великими планами, організаторам цього концерту бракувало хіба що власника «Інтера» Дмитра Фірташа.