Суто російської традиції останніх років — «відпочивати» до повного анабіозу від Нового року до Різдва, в нашій країні гордо дотримуються не лише пересічні громадяни, але й телеканали.

Про це красномовно свідчить телевізійна програма минулого тижня, де комерційні канали тішили або ж нескінченними повторами власних новорічних програм («Інтер», СТБ, «Україна»), або ж не менш нескінченними фільмами чи серіалами розважального жанру (Новий, ICTV, «1+1»).

Щоправда, канал ICTV 7 січня, на Різдво, показав прем'єру — черговий фільм проекту «Украина. Код уникальності. Страна чудес».

Цей російськомовний (?) фільм на українському телеканалі цілком у різдвяному дусі повідав глядачеві, які дива траплялися й трапляються в Україні, передбачаючи епохальні події.

Але це було радше винятком із загальної «картельної змови» телевізійників, що зазвичай приберігають прем'єри на час, коли глядач починає опритомнювати й більш-менш адекватно реагувати на телекартинку.

На цьому тлі програма передач Першого національного на різдвяний тиждень справила враження якщо не революційної, то принаймні прогресивної.

У понеділок, 5 січня, один із двох робочих днів перед Різдвом, Перший показав документальний фільм Ігоря Піддубного «Степан Бандера. Украина между красным и черным». Відірватися від його перегляду не видавалося можливим, тож дві з половиною години, що тривав показ усіх 5 частин цього документального проекту, промайнули непомітно. Хоча були такими насиченими, що часто-густо інформація, подана авторами, не встигала осідати в мозку. Не кажучи вже про її перетравлення.

Уже в перші хвилини після завершення показу «Степана Бандери» в соціальних мережах пішли відгуки на фільм. Переважно проект Ігоря Піддубного (і це було неминуче) порівнювали з фільмом-розслідуванням «1+1» «Секрети Бандери», і порівняння виходило на користь харківського режисера.

Як на мене, головна відмінність між цими фільмами — відсутність і наявність історичного контексту, в якому діяв Степан Бандера. Якщо в плюсівських «Секретах...» постать цього видатного українського націоналіста геть вирвано з історичного контексту, в якому націоналістичні рухи виникали й множилися в багатьох країнах Європи, то фільм Ігоря Піддубного показує неминучу логіку виникнення й УВО, й ОУН, і УПА на теренах України.

Аби закрити гештальт із «Секретами Бандери», одне зауваження до групи Світлани Усенко, яка робила свій фільм із очевидною настановою на сенсаційність. Якщо вже ви бралися за такий матеріал, як біографія Степана Бандери, та ще й маючи на меті «олюднити» образ незламного націоналіста, треба було обов'язково врахувати одну деталь — відсутність канонічної біографії Степана Бандери в шкільних підручниках. Цей канон щодо пана Бандери щойно формується, і вже братися за його руйнування, показуючи, тобто висмоктуючи з пальця схильність до мазохізму чи хатнього насильства, — щонайменше некоректно.

Скажімо, до «Таємниць генія Шевченка» з їхніми припущеннями про походження Тараса Григоровича від дворянина, запитань набагато менше саме тому, що українська публіка підготовлена до подібних версій бодай тим, що канонічна біографія Кобзаря ні в кого не викликає сумнівів. Адже за 150 років її досліджено вздовж і впоперек, за всіма доступними й не дуже джерелами. Тож нові версії ніяк не похитнуть авторитету Шевченка ні в народі, ні в академічних колах. Якщо ж ці кінематографічні сенсації провокують дискусію, то вона лише на благо й одному, й іншим.

Зі Степаном Бандерою все набагато складніше. Не забуваймо, що ця постать у нашій новій історії найсуперечливіша. Для когось він герой, для когось — кровожерливий різник. І тут встановити істину допоможе тільки неупереджене дослідження з використанням першоджерел із архівів. Що зрештою й спробував зробити харківський режисер Ігор Піддубний.

Своїм фільмом він не створює канонічної, без лакун і замовчувань, біографії Степана Бандери, адже на це потрібно набагато більше часу, аніж хронометраж документальної стрічки. Але автор не має жодного упередження до свого героя, показуючи його життя та діяльність суворо документовано. І, за що окреме спасибі, без недолугих реконструкцій, що так різали око в проекті «Плюсів».

Це підхід справжнього документаліста — спробувати залучити до свого дослідження максимально можливу кількість документів із різних джерел. Але, виявляється, джерела теж бувають різні. Одним можна вірити беззастережно, якщо йдеться про західноєвропейські. Іншим, коли мова заходить про матеріали МДБ чи КДБ СРСР, надто ж коли це протоколи допитів, написані рукою вбивці першого провідника ОУН Євгена Коновальця, а згодом — генерал-лейтенанта МВС СРРСР Павла Судоплатова, віри йняти не можна.

Ігор Піддубний докладно зупиняється на цій проблемі, знайомій кожному дослідникові українських визвольних рухів ХХ століття. Приміром, він разом із заступником голови архіву СБУ гортає сторінки протоколу допиту одного з соратників Степана Бандери, жодна з яких, усупереч правилам, не підписана, а запитання, що їх Судоплатов ставить підслідному, здебільшого навідні й спрямовані на дискредитацію націоналістичного українського руху. І це архівні першоджерела!

Що вже казати про ще один зразок некомпетентності чи, радше, тенденційності російських істориків — два грубі фоліанти під назвою «Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны» (у двох томах). Тут у біографічній довідці про Степана Бандеру написано, що він очолював ОУН із 1908 року. Примудрившись народитися аж за рік після вказаної дати. Як зіронізував Ігор Піддубний, мабуть, майбутній провідник ОУН став ним уже в момент зачаття. Російські автори цього грубезного довідника чомусь «забули» про такий факт діяльності ОУН під проводом Степана Бандери, як убивство працівника радянського консульства у Львові 1933 року 19-річним членом ОУН Миколою Лемиком на знак протесту проти Голодомору в Україні. Що, на думку автора фільму, пояснюється небажанням московських істориків згадувати про штучний Голодомор 1932-33 років, який і став приводом до цього атентату.

Проте головне відкриття для всіх, хто знає про Степана Бандеру поверхово (а таких у нас переважна більшість, як не крути!), — фальсифікація документів про воєнні злочини ОУН-УПА, які подала до Нюрнберзького трибуналу радянська сторона. Звісно, «совіти» страшенно хотіли міжнародного визнання Степана Бандери та його поплічників воєнними злочинцями, але це бажання зіграло з ними дуже злий жарт. Члени Нюрнберзького трибуналу, перевіривши подані довідки, дійшли висновку про підробку (рос. «подлог») документів і на цій підставі не визнали воєнними злочинцями українських націоналістів.

Навіть із того, що сказано вище, зрозуміло, яку величезну роботу зробили автори фільму «Степан Бандера. Украина между красным и черным». І це перша спроба сумлінного документального дослідження такої контроверсійної постаті, як Степан Бандера, на українському телебаченні. Те, що цей фільм показав саме Перший національний, — добра заявка на те, що канал готовий стати суспільним.

Втім, як і те, що канал щодня показує міжпрограмки про суспільне мовлення, де медіаексперти й журналісти розповідають, чим відрізняється суспільне від державного й навіщо воно, це мовлення, взагалі потрібне в демократичній державі.

Автор уже не раз писала про очевидні зміни в контенті та інтонаціях Першого національного, де стало набагато більше цікавого продукту, ніж було ще півроку тому.

Минулий тиждень не був винятком. Навіть у таку традиційну, освячену десятиліттями традицію, як пряма трансляція Богослужінь у найбільших храмах Києва, цього року внесли певні новації. Це передусім стосується коментарів. Увечері 6 січня, на Святвечір,  Перший транслював різдвяне богослужіння з Патріаршого Собору Воскресіння Христового, що його правив патріарх УГКЦ Святослав Шевчук.

Звернувши увагу на жінок, які, всупереч православній традиції, стояли в церкві з непокритими головами, ваш автор подумала: якби можна було обирати віру, обрала би греко-католиків саме через те, що в їхніх храмах ніхто не робить зауваження жінкам без хусток. І практично одразу, ніби почувши мої думки, коментаторка Христина Стебельська озвучила запитання глядача з мережі, який поцікавився, чому в цьому храмі жінки моляться з непокритою головою?

Відповідь пані Христини була досить передбачуваною, мовляв, для Господа важливо не те, в чому людина молиться, а те, наскільки її молитва щира. Ну й звичай надягати хустки, переступаючи поріг храму, дуже давній, і був він таким собі способом відділити порядних жінок від непорядних.

Принаймні, з цього коментаря Христини Стебельської було помітно, що навіть у такій консервативній справі, як трансляція богослужінь, на Першому намагаються відійти від офіціозу.

В середу, 7 січня, вечір Різдва за східним обрядом, на Першому в прайм-таймі продовжили різдвяну тему греко-католиків документальним фільмом «Любомир». Про блаженнійшого Любомира Гузара та його служіння Господу й Україні.

Якщо хтось зауважить, чи не забагато уваги саме УГКЦ на Першому національному, відповідь може бути одна: знайти в іншій українській конфесії людину, подібну за моральними якостями до панотця Любомира, наразі складно. Кожна його поява (до речі, нині вони досить рідкісні) в ЗМІ, а тим паче — в ефірі загальнонаціонального каналу, заворожує щирістю кожного слова.

Блаженнійший завжди (і фільм «Любомир», назву якого обрано саме через миролюбність панотця, не виняток) розмовляє з усіма на рівних. Не виокремлюючи себе з пастви Божої, незважаючи на всі свої титули, а бажаючи лише одного — бути людиною. Тією, яку колись було створено за образом і подобою Господа.

Він не стомлюється про це нагадувати, повсякчас сподіваючись, що Боже в людині зрештою візьме гору. Бо інакше всі жертви марні. І передусім — самопожертва Христа.

На тлі топ-новини 7 січня про розстріл редакції французького сатиричного журналу «Шарлі Ебдо», яку впродовж усієї другої половини тижня активно тиражували випуски новин на всіх загальнонаціональних каналах, фільм про Любомира Гузара міг здатися аж надто далеким від реальності терактів, яких не може уникнути жодна країна світу. Тим паче, в умовах, коли маємо власних терористів на сході, регулярно накачуваних зброєю з РФ, і тут жодне душпастирське слово не спрацьовує, бо нібито йдеться про цілком матеріальні, а не духовні речі.

Проте цей дивовижний збіг в ефірі вкотре доводить: у кінцевому підсумку «калаші» зазнають поразки в двобої з нескореним духом.

Що, до речі, той-таки Перший національний продемонстрував під час прямої трансляції Маршу єдності з Парижа 11 січня, в неділю.

В першій шерензі світових лідерів, які з'їхалися до Парижа, щоб показати солідарність із французами, йшов Петро Порошенко, Президент України. Володимира Путіна на марші не було, Сергій Лавров, міністр закордонних справ РФ, височів десь далеко позаду від світових лідерів. Але цей текст усе-таки не про те, як навіть перед лицем конкретної терористичної загрози Франсуа Олланд, Ангела Меркель та інші лідери Заходу демонстративно ігнорують російського лідера.

Цей текст радше про те, що Перший національний, у числі інших позитивів, навчився ще й блискавично реагувати на резонансні події не лише в Україні, а й за кордоном. Відчуваючи себе частиною європейського інформаційного простору.

Можливо, останні слова — лише аванс, бо, якби не присутність Президента Порошенка на Марші єдності в Парижі, український глядач не побачив би його трансляції. Цей момент в історії наближення Першого національного до суспільного телебачення можна трактувати по-різному. З одного боку, — закинути державному поки що каналу сумлінне висвітлення діяльності першої особи держави. Але з іншого — все-таки йдеться про світову солідарність проти тероризму, і тут до Першого претензій бути не може.

Як не може їх бути до прем'єрного телевізійного показу художнього фільму «Параджанов» у п'ятницю, 9 січня. І теж на Першому. Плюс — документальний фільм «Сімдесятники. Сергій Параджанов».

Я розумію, що гіпотетичні сільські бабусі, які так само гіпотетично дивилися Перший національний, коли там буяла поплавщина, могли отримати культурний шок від останніх прем'єр колись улюбленого каналу. Ну де ж пак: за один тиждень — жупел Бандера, греко-католики замість звичного Кірілла-Гундяєва, а насамкінець іще й режисер «нетрадиційної сексуальної орієнтації» — від цього справді можна поїхати дахом.

Я вже не кажу про такий суботній експеримент Першого, як концерт німецького інді-гурту Notwist, що після випуску новин плавно перейшов у «Джаз Коктебель-2014». Який восени вже минулого року відбувся в Одесі, до речі.

Ну а в неділю на шанувальників ексклюзивів на Першому очікував черговий вибуховий концерт. Цього разу — британського гурту Stranglers.

На цій мажорній ноті можна було би ставити крапку, якби не очевидні мінуси в мовленні Першого національного. По-перше, на цій частоті досі залишається кілька годин ранкового та нічного мовлення телекомпанії «Ера», де буяє та сама, не проти ночі будь згадана, поплавщина з її нескінченними повторами так званого документального кіно про не менш так званий Київський Національний університет культури і мистецтв (КНУКіМ). По-друге, вже на частоті Першого національного досі квітне програма «В гостях у Дмитра Гордона». Яка не заслуговує на ефір Першого національного.

Принаймні, вашому авторові так здається.