Після того, як його діда звинуватили у зраді, 9-річного Чол Хван Кана (Chol-Hwan Kang) разом із родиною відправили до концтабору. Наступні десять років він постійно боровся за виживання. Їв пацюків. На його очах люди вмирали від виснаження й голоду. Те, що йому вдалося втекти до Південної Кореї після піврічного переховування в Китаї, він вважає «дивом».

Сьогодні 43-річний Кан – репортер газети  Chosun Ilbo  у Сеулі та один з небагатьох журналістів, який знає Північну Корею як з середини, так і як спостерігач.

«Північна Корея – це закрите суспільство, – сказав Чол Хван Кан на тематичній дискусії світового конгресу IPI. – Дізнатися що там насправді відбувається дуже важко».

Закордонних репортерів, які отримують дозвіл відвідати країну, постійно супроводжують урядові наглядачі. Не маючи дозволу пересуватися самостійно, майже неможливо відрізнити правду від інсценувань.

Складності у перевірці навіть основних фактів виявилися на влаштованому IPI  тематичному диспуті про Північну Корею, під час якого кожний його учасник по-різному оцінював одну й ту ж подію. Йшлося про ухвалене у червні рішення припинити по всій країні заняття в університетах.

За словами головного кореспондента Reuters з політичних та загальних новин у Північній Кореї Джеремі Лоуренса (Jeremy Laurence), студентів мобілізували, щоб завершити обіцяне Кім Чен Іром житлове будівництво, що дуже відставало від наміченого графіка.

Кан чув від своїх інформаторів, у більшості перебіжчиків з Північної Кореї, зовсім інше тлумачення події. Вони розповіли, що поява в університетах антиурядових граффіті розпалила страх перед можливим виникненням «жасмінових» протестів. Тож заняття припинили до наступного року.

Віце-президент АП Джон Данішевскі додав, що під час нещодавньої поїздки до Пхеньяна він відвідав університетський кампус, який нібито функціонував нормально.

Три різні розповіді трьох журналістів-ветеранів засвідчили, що інформація з Північної Кореї часто поверхова та її  неможливо перевірити.

Хоча конституція країни містить положення про свободу слова і преси, насправді всі медіа контролює держава. Тільки деякі жителі Північної Кореї мають доступ до інтернету. Сорок років поспіль вона посідає останнє місце у списку репресивних країн Freedom House.

Та, схоже, що двері зі скрипом поволі відкриваються.  За словами Данішевскі, останнім часом в країну впустили більше закордонних журналістів. «Можливо, вони сподіваються на те, що репортери  побачать країну не з американського, китайського чи японського поглядів».

Частково завдяки початку відлиги АП вдалося першій серед західних інформаційних агенцій домогтися від Пхеньяна дозволу відкрити бюро з правом передавати тексти й знімки. 

Тим часом Кан пише про Північну Корею із Сеула, черпаючи інформацію з потоку перебіжчиків, що не припиняється. Спогади про дні, які минули у   концтаборі, лишили по собі глибокі шрами та спонукають його сьогодні до репортерської роботи. Він звернувся з настирливим закликом до інших журналістів стежити за подіями у Північній Кореї.

«Нині слід особливо зважати на злочини проти людяності, – сказав Кан. – Якщо ми дозволимо,  що їх чинитимуть надалі п’ятдесят чи двадцять років, ми всі про це пошкодуємо».

Джерело  IPI