Слідами президентської прес-конференції

Фото: прес-служба Президента України

Президентська прес-конференція (14 січня, автор цих рядків дивився трансляцію на «UA: Першиому») була, з одного боку, беззмістовною, — на цьому сходяться чимало оглядачів. З іншого боку, вона певною мірою була знаковою, бо як ніколи наочно виокремила вади й президентського спілкування з громадськістю, й журналістського спілкування з владою. Надто багато типових моментів було сконцентровано цього разу на одному просторі в одному часі. Тож під час перегляду на язику повсякчас крутилося: «Які запитання, такі й відповіді»; певних моментів навіть виринали з пам'яті слова «діалектичний взаємозв'язок» — і це теж стосовно відповідей та запитань.

Президент

Найперше, що хотілося б зауважити, — це звертання Порошенка до журналістів. На «ти», за зменшувальними формами імен, із фамільярними інтонаціями й такою ж фамільярною лексикою. Мов до дітей або підлітків. Самі журналісти при тому зверталися до Порошенка на «ви». В демократичному світі, до якого нас нібито ведуть, так не заведено. Принаймні, на офіційних заходах для невизначено широкої публіки.

Така от зверхньо-поблажлива, з нальотом фамільярності, «для вузького кола» манера відповідей справляла ще один ефект — ніби Президент хотів показати: «Не треба ставитися до всього серйозно, це ж усього лише гра». Й ніби дуже хотів показати наявність такого «вузького кола» — «тут усі свої», показати свою залученість до журналістського середовища, свою «вхожість до журналістського дому».

Цього разу на всі запитання Порошенко відповідав українською мовою — навіть якщо поставлено їх було російською. Забувши (а чи зробивши вигляд, що забув) український еквівалент до російського слова «кошелёк», він не посоромився про це спитати (це вам не януковичівська «йолка»!), тим самим показавши, з одного боку, що не видає з себе всезнайка непогрішимого, а з іншого — це є характерним для багатьох українців, та й узагалі для багатомовного середовища, коли на думку часто спадає слово «не тією» щодо даного контексту мовою. Саме такі ситуації найкраще малюють політикам «людське обличчя».

Що ж до суті відповідей, то впадало в око: на запитання з зовнішньої політики вони були незрівнянно конкретнішими й переконливішими, ніж на запитання з внутрішньої. Ніби внутрішньою політикою Порошенко займається «за залишковим принципом». Може, в ситуації агресії зовнішньополітичні проблеми й справді є актуальнішими й нагальнішими, а внутрішні, хоч би якими вони були, можуть зачекати? Бо на все одразу ані сил, ані уваги, ані часу не вистачає? Але коли навіть так, треба було так відверто й сказати — можливо навіть, от саме з цього й почавши.

Президент учергове — й без очевидної необхідності — запропонував нам порадіти, що протягом чотирьох років не буде чергових виборів. І річ навіть не в тому, що Україна перебуває в украй динамічному стані, й цілком може статися, що вже за два роки ситуація в суспільстві й державі кардинально відрізнятиметься від нинішньої. Просто виглядало так, ніби країна без виборів — ото й є для Порошенка ідеал. Ніби вибори — це обтяжлива надмірна процедура радше деструктивного, ніж конструктивного призначення. Й це не може не вмикати сигналу тривоги.

Передання «Рошену» в «сліпий траст». Тут, як ніде, відповідь Президента викликала ще більше запитань. По-перше, чому він не повідомив про це одразу, щойно сталося передання — знаючи про підвищений суспільний інтерес до проблеми, — а чекав на прес-конференцію? А якби до цього запитання так і не дійшло — суспільство так і перебувало б у незнанні? По-друге, чому він не акцентував уваги на тому, який саме «авторитетний західний банк» керує тим «сліпим трастом»? По-третє, а куди й кому, все ж таки, йде прибуток? І по-четверте: то про продаж активів уже не йдеться, так? Адже, вступаючи на посаду, Петро Порошенко обіцяв не передати бізнес-активи, а саме продати їх. Якби не ця обіцянка — не було б і проблеми, принаймні такого її суспільного резонансу. Хоч як крути, а виходить, що Президент сам створив точку суспільної напруги, а тепер підтримує ту напругу; сам створив для суспільства привід не довіряти собі, а тепер підтримує ту недовіру?

Обіцянка повернути Донбас до кінця року. Одного разу, тільки-но вступаючи на посаду, Порошенко вже дав подібну обіцянку, й вона не виправдалася. Й от знову. Можна гадати, припинення війни (а коли так, то й нинішнє її неприпинення?) залежить виключно від волі Президента України, й обставин, що не підвладні йому, немає й бути не може. Можна гадати, дії Путіна можна хоч якось раціонально прорахувати. Можна ж було зменшити модальність, сказати: «Ми поставили за мету», «Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб»?

«Навіть щоб народилася дитина, потрібно дев'ять місяців», «Якщо посадити картоплю й одразу взятися її викопувати, врожаю не буде», «Нині вже засіяно» — все це правильно, й суспільство (й чимало журналістів та експертів) справді цього часто-густо не враховує й вимагає негайних результатів. Але чи справді засіяно? Й чому так довго сіялося? Президент перелічував заходи, яких або щойно вжили, або от-от вживуть. Законопроекти, що їх «от-от проголосують». Урядові рішення, що їх «щойно ухвалили» або «от-от ухвалять». Але ж, перепрошую, третина каденції минула! Янукович протягом усіх чотирьох років годував суспільство майбутнім часом і майбутніми звершеннями, але ж то був Янукович! Жодного слова про причини такої неквапливості ми від президента не почули.

Відповідь на запитання про стратегію розвитку. «Сільському господарству — так», «Ай-ті-технологіям — так», «Металургії — ні», — перелік був істотно довшим. Але з цього набору розрізнених галузей ми так і не почули, як, у який спосіб Україна виходитиме з нинішньої кризи. Якою вона буде, в чому полягатиме її економічне перезавантаження? Чи «засіяно» вже програми того розвитку, його концепцію? Що робити зі внутрішнім ринком, який істотно звузився, — а чи Україна знову буде країною «made for export only»? На превеликий жаль, прес-конференція лише посилила враження: нинішня влада — так само, як і всі її попередниці — діє за методом оперативного реагування, залатування дірок.

«Стратегія — це імплементація угоди про асоціацію з ЄС», — і знову те саме: чи не підмінює Президент внутрішню політику зовнішньою, а причину — наслідком?

Журналісти

Запитання про відставки того або іншого високопосадовця. А знаєте, є ідея: перед наступною прес-конференцією Президента хай усі акредитовані на неї журналісти домовляться між собою, розподілять посадовців і тільки про їхні відставки й питатимуть. Цікава прес-конференція вийде — не те слово. А глибина дискусії, стратегічність озвучених проблем яка буде! От відставимо Яценюка, Шокіна та Гонтарєву й заживемо, нарешті, щасливо — так? А як не заживемо, ще знайдемо, кого треба відставити, й так до нескінченності: як казав колись один сумнозвісний «ефективний менеджер», «кадры решают всё». А умови, в яких ті «кадри» працюють, методи й способи добору тих кадрів, зрештою, парадигми керування державою — вони всі якщо й мають якесь значення, то глибоко вторинне. І справді: навіщо нам алгебра, коли ми чудово обходимося арифметикою?

І, головне, просто цікаво: невже хоча б один журналіст і справді гадає, що у відповідь на запитання про чиюсь майбутню відставку Президент тут-таки негайно назве не лише її дату, а й точний час? А якщо не гадає, навіщо взагалі ставити запитання, на яке завідомо не надійде предметної відповіді — хоча б через те, що в Президента може просто не бути відповідного рішення, що визріло? Отут і виникає капосна підозра: відповіді Президента, за великим рахунком, авторів подібних запитань узагалі не цікавлять. Бо метою є показати себе, коханого, як гострого й принципового журналіста, й не більше. Ні, це давно зрозуміло й добре відомо: акредитувався на прес-конференцію, а глибоких і актуальних запитань на думку так і не спало — питай про «кадри». От тільки чи не виявляється це в кінцевому підсумку крадіжкою часу в тих присутніх, кому й справді є про що спитати?

Запитання про те, чи не боїться Петро Порошенко Михаїла Саакашвілі як електорального конкурента? І знову те саме: отак вам Порошенко візьме й скаже, що боїться. Знову запитання з цілком передбачуваною (й передбачувано нецікавою) відповіддю. Запитання з категорії «зрізав», де Президент, хоч би як він відповів, виглядатиме апріорі блідим на тлі яскравого й гострого автора запитання. Це якщо навіть не звертати уваги на певну, скажімо так, надуманість самої проблеми. Але навіть припустімо: Порошенко у відповідь скаже, що так, боїться. Що далі? Питати в нього, чи він, часом, не планує «замовити» Саакашвілі — так? Бо запитання про електоральну конкуренцію — в такому формулюванні, в якому воно пролунало — від самого початку пропонує систему координат «homo homini lupus est», і якогось інакшого логічного розвитку теми в цій системі координат не існує. Це було, свідоме чи ні, створення точок напруги там, де реально ця напруга якщо й є, то далеко не найактуальніша.

Запитання про терміни повернення Криму. Зрозуміло, для кримських ЗМІ в екзилі це дуже болюча тема. Але ж так само зрозуміло, що наразі назвати не те що рік, а навіть десятиліття, коли Крим повернеться до України, просто нереально. Хоча б тому, що суто юридичне оформлення ситуації з Кримом докорінно відрізняється від донбаського: якщо Донбас Росія офіційно визнає територією України, то Крим вона анексувала; якщо в Донбасі треба просто припинити війну, то в Криму — що?

«Ждёт ли нас полномасштабный мир или полномасштабная война?» — це запитання, окрім провокативності за змістом (ніби лише від Порошенка залежить, коли вона закінчиться), ще й створювало фальшиву альтернативу — адже варіантів розвитку подій насправді більше, ніж два крайніх, та й сьогодні, на щастя, немає повномасштабної війни, але, на жаль, немає й повномасштабного миру.

Запитання про приховування даних про відвідувачів Президента та глави його Адміністрації. Насправді запитання дуже складне — адже, хоч би як ми хотіли прозорості, а у країні, що перебуває у стані війни, не уникнути неафішованих зустрічей та розмов — хоча би для того, щоб не викладати карти на стіл раніше, ніж сядеш за той стіл грати. Де тут золота середина, як її дотримуватися, як зробити так, щоб під приводом війни вся політика не перетворилася на приховано-таємну?

Ну й абсолютний лідер — запитання, чи може «Охматдит» стати локомотивом реформи охорони здоров'я. Чи сам автор пробував знайти в ньому який-небудь зміст та сенс, окрім, можна припустити, вставити цитату самого президента — не важливо, наскільки змістовну — у якийсь власний матеріал за темою «Охматдита»?

І про роботу операторів. Президент показував графіки. В кадрі вони були дрібними, потім їх намагалися показати крупним планом, але тут само їх закрили титри, потім замість графіків показували й показували зал. Інша запитання: чи взагалі така форма відповіді Президента була інформативною — в тому розумінні, що хоча б журналісти в залі могли побачити ці графіки? Зовсім недоречно пригадалися прес-конференції Януковича, який полюбляв гортати якісь папірці, чітко знаючи: окрім нього, змісту тих папірців однаково ніхто не побачить. Ніби не існує у світі бодай діапроекторів, не кажучи вже про комп'ютерні технології. Й ніби ті самі журналісти з залу не могли наголосити на нечитабельності графіків, демонстрованих у такий егоцентричний спосіб.

comments powered by Disqus