Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Україна сьогодні: інструкція, як копати глибше
Коли у 2007 році Україна здобула привілей приймати Євро-2012, цей турнір виглядав як унікальна можливість об’єднати країну, покращити інфраструктуру й розпочати європейські реформи. Однак далі все розвивалося за іншим сценарієм. Сьогодні світові медіа регулярно малюють портрет країни з кризою демократії. Політолог Ендрю Вілсон вивчав ситуацію глибше і робить висновок, що стан справ насправді ще гірший.
Спорт захоплює нас найбільше, якщо він випробовує характер. Зазвичай це стосується ситуації, коли люди справді беруть участь у спортивних змаганнях. Але те, що Україна разом із Польщею є цього року господарем Євро, виконує схоже призначення, оскільки проливає яскраве світло на всі проблеми сучасної України. Втім, спочатку очікували зовсім іншого. Коли Польща з Україною виграли турнір у 2007 році – через три роки після Помаранчевої революції – у підтексті події проглядалася міжнародна співпраця і навіть довгострокове європейське майбутнє для України. Але перемотаймо час уперед, до України на чолі з президентом Януковичем у 2012 році. Бачимо різкий контраст по обидва боки нового кордону ЄС: між «гарною» Польщею і «поганою» Україною.
Можна лише переглянути британську пресу за декілька днів до початку чемпіонату – і відразу відчувається дружне багатоголосся критики. The Sunday Times сконцентрувалася на корупції під час підготовчих будівельних робіт; The Observer, поміж іншого, приділив увагу ультраправій партії «Свобода»; Sunday Telegraph опублікував такий заголовок, що його варто процитувати повністю: «Україна очікує старту Євро-2012. Расизм, корупція, утиски прав людини – що може бути ще гіршим для господаря Євро-2012?».
Українці люблять бути точними в таких речах. Згідно з дослідженнями, оприлюдненими Денисом Богушем, віце-президентом Української піар-ліги, у період із січня по жовтень 2011-го лише 62% матеріалів в іноземній пресі про Україну мали негативне забарвлення. А з часу ув’язнення Тимошенко – в період із жовтня 2011-го до березня 2012-го, це число зросло до 82%. Нині відсоток може бути ще більшим.
Щось із цього може бути перебільшенням, як це завжди буває при масовому, шаблонному мисленні, особливо це стосується матеріалів про хуліганство. В Україні є культурна проблема, спільна для країн Східної Європи, – це тотальна нестача політкоректності. На заході країни є потужна субкультура з націоналістичним ухилом. Великі міста Східної України мають такі ж угрупування скінхедів, як у Росії. Але програма BBC «Панорама» розглядала ситуацію переважно в Харкові, де кількість скінхедів-расистів, які водночас є й українськими націоналістами, не може бути надто великою.
Звичайні українці тепло зустрінуть футбольних уболівальників. Кожен, хто був в Україні, напевне знає, як українці цінують увагу до своєї країни та мови. Декілька ввічливих слів українською зроблять прийом надзвичайно гостинним.
Але українська еліта – інша річ. Зловтіха – це недооцінене задоволення – й українська верхівка на чолі з Януковичем заслуговує на кожен дюйм критики у пресі, який вона нині отримує. Журналісти часто відхиляються від теми, бо вони можуть казати, що сучасні проблеми свідчать про щось гниле в самій серцевині держави. Так, сага Тимошенко нині займає центральну позицію. Але вона демонструє, що в нинішньому режимі багато чого неправильного: звички, схожі на мафіозні; переслідування опонентів; орієнтація на закони радянської доби; некомпетентне ведення судового процесу, що взагалі дискредитує поняття «доказ»; вперта відмова йти на компроміси або хоча б визнати шкоду, якої заподіяно українським національним інтересам.
Але ось мій особистий путівник для тих, хто хоче копати глибше.
Придивіться уважніше до правової системи. Справа Тимошенко продемонструвала, що в Україні немає недосконалих статей закону; в країні закон узагалі відсутній. Стан справ був несприятливим ще до приходу Януковича у 2010-му. Мали місце дві значних юридичних кризи в часи «помаранчевої» України, вони серйозно дискредитували правову систему. Перша: коли політичне суперництво призвело до того, що в Конституційному Суді не було кворуму і він не міг функціонувати у 2005–2006 роках. Друга – коли обидві сторони намагалися підкупити чи погрожували Конституційному Суду, аби схилити його на свій бік під час розколу влітку 2007 року. Тому правова система була легкою мішенню для юридичної «реформи» Януковича влітку 2010-го. Але українські суди не мають дієвої системи присяжних; прокуратура діє як знаряддя можновладців; судді були останньою лінією захисту проти вибіркового правосуддя – до 2010 року: тоді відбулася «реформа», внаслідок якої всі аспекти їхньої роботи (оплата, просування по службі, відпустка) опинилися в руках виконавчої влади. Не дивно, що рівень звинувачувальних вироків – близько 99%.
Простежте за грошима. Корупція під час будівництва до Євро-2012 була на більшості об’єктів, особливо після приходу адміністрації Януковича, яка анулювала конкурентні тендери по більшості контрактів у 2010 році. Скільки насправді це все коштувало? Ніхто не знає.
Простежте за грошима до самої верхівки. Влада в Україні все більше розділяється на буквальну й метафоричну «Сім’ю». Чому Олександр Янукович, старший син президента, також є найбагатшим дантистом, зі статками у 96,4 млн доларів? Відповідь, на жаль, проста: члени «сім’ї» захопили фінансові й податкові важелі, Національний банк і нещодавно силовиків. Янукович-молодший і всі друзі Сім’ї багатіють завдяки грабіжницькій владі у державі (або – українською – завдяки «рейдерству»).
Дивіться не лише на поверхню. Гроші також керують політичною системою. Влада вже зафіксувала правила парламентських виборів у жовтні 2012-го. Тепер вона вдається ще й до таємного фінансування, намагаючись коригувати список партій. З’явилося декілька псевдоопозиційних партій – щоб розділити голоси за опозицію, і до жовтня їх побільшає. Влада маніпулює навіть ультраправою партією «Свобода», роблячи з неї опудало, неконкурентоспроможне на виборах.
Поїдьте у Брюссель. Про Україну погано пишуть у пресі, однак вона багато витрачає на піар, особливо у Вашингтоні та Брюсселі. Одна з причин критики у пресі – українські керманичі не розуміють, як працюють медіа. ЗМІ потрібен меседж (інформація); але влада замість цього цинічно вкладає гроші у пропаганду.
Побудьте в Києві. Мішель Платіні мав рацію, коли скаржився на «бандитів і шахраїв», які встановлюють захмарні ціни в готелях. Це не просто питання попиту і пропозиції. Це доказ того, що мафія змушує власників готелів встановлювати вищі ціни, ніж самі власники того бажають. Проблема пропозиції також симптоматична: українська еліта збудувала декілька нових готелів найвищого класу, які підходять для неї, однак готелі середнього класу на місцевому ринку мало презентовані. Так само як і українська економіка в цілому, де великий бізнес контролює влада, а малий чи середній у найближчі роки скоротиться.
Список можна продовжувати. Мабуть, у когось виникнуть і власні пропозиції. Але кожна історія, яка розглядає біди сучасної України, буде довгою.
Автор: Ендрю Вілсон – британський політолог, старший науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин. Експерт із політики країн «європейського сусідства», зокрема України, Росії та Білорусі.
Джерело: OpenDemocracy
Переклад: Марина Дорош