Кореспондент журналу «Власть денег» Юлія Абібок у 2012 році стала переможцем Конкурсу професійної майстерності. Її матеріал «Глибока депресія» був присвячений темі так званих депресивних міст. Аби накопати потрібну інформацію, Юлія надіслала десятки запитів і годинами мерзла на морозі, виїжджаючи на інтерв’ю в протилежні кінці областей. Про те, як шукати резонансні теми та джерела інформації, Юлія розповідала учасникам модулю Школи медичної журналістики, організований з ініціативи Національної спілки журналістів України.

Столична журналістика «вариться» у вузькому середовищі

Соціальна тематика – головна спеціалізація Юлії в її журналістській роботі. Вона зауважує: медицина – одна зі складових цієї тематики. Тому розглядати її слід у контексті всіх проблем.

«За даними інституту демографії, медицина займає лише 10% у питаннях людського життя. Якщо говорити про медичну тематику, я б не радила зосереджуватися виключно на швидких допомогах і медикаментах, а дивитися ширше – на те середовище, в якому живе людина, – радить Юлія. – Тому я пишу багато про питання міського розвитку, освіти, розвитку спорту».

Найкращі матеріали, каже Юлія, виходять якраз під час роботи в регіонах. Тому резонансні теми потрібно шукати саме там.

«До того, як переїхала в Київ, дуже багато працювала в регіонах – Донецьку, Львові. Журналісти, які працюють у регіонах, трохи заздрять журналістам, які працюють у Києві. Можу сказати, що дарма. Київська журналістика вариться у дуже вузькому середовищі, зосереджена, як правило, на політиці. Звідси ми не бачимо конкретних людей», – коментує Юлія Абібок.

Ефективність запитів залежить від запитань

Одним із найкорисніших інструментів у роботі журналіста Юлія Абібок називає інформаційні запити.

«Часто в роботі з медичною тематикою стикаєшся із тим, що лікарі більш охоче надають інформацію, а от обласні управління охорони здоров’я, як правило, закриті. Щоб отримати інформацію, потрібно спиратися на Закон про доступ до публічної інформації. Під час роботи над матеріалом, що переміг на конкурсі, я написала 50 запитів», – розповідає Юлія.

У ситуації, коли місцеві органи влади не реагують на запити, ті ж самі питання варто надсилати в Кабінет Міністрів або в Адміністрацію Президента.

«Можете навіть додатково поскаржитися у приписці, що вже надсилали запит і не отримали відповіді. Чи, приміром, поскаржитися в прокуратуру. Звісно, журналістам, котрі постійно поспішають, легше написати, мовляв, ми телефонували, та нам не відповіли. Утім, якщо ви хочете, щоб у вас був ексклюзив, щоб вас читали й цитували, раджу все-таки користуватися цією формою. І уважно читати закон», – переконана журналістка.

Щоб відповідь на запит не стала просто відпискою, Юлія Абібок радить уважно ставитися до формулювання запитань. Якщо правильно сформулювати запитання, то відповідь якщо й не буде повною, то принаймні дасть ту інформацію, за яку можна «зачепитися» і яка стане основою для подальших запитів.

До джерел інформації треба ставитися по-людськи

До кожної теми, зауважує Юлія Абібок, треба ставитися максимально уважно й намагатися в ній розібратися.

Проблема київських журналістів у тому, що вони часто махають шашкою, вдаючи із себе опозиціонерів і звинувачуючи і владу, й політиків. А регіональні журналісти копіюють столичних.

«І завжди виходить так: якщо чиновник, то це обов’язково крадій, злодій. Журналісти не заглиблюються в проблеми цього чиновника, не знають, які в місті проблеми, – коментує Юлія. – Як свідчить практика, чим менше місто, тим більші проблеми. Але саме в цих містах живуть найцікавіші, на мою думку, люди, які роблять дуже цікаві й корисні речі і багато чого могли б навчити й міністрів, і депутатів. Тому раджу їздити в маленькі міста, домовлятися через прес-служби мерій. І ви дізнаєтеся те, чого ще ніхто ніде не чув».

До кожної теми й до кожного джерела інформації треба ставитися по-людськи.

«Якщо необґрунтовано починати звинувачувати, ви нічого не доб’єтеся, підірвете довіру до професії і закриєте для себе канали інформації. Я принципово не беру інтерв’ю по телефону. Бо коли ти не лінуєшся приїхати до людини, вона бачить, що важлива для тебе. Збираючи інформацію про депресивні міста, я тиждень їздила по регіонах. Щоб потрапити на одне інтерв’ю, я їхала 5 годин, мерзла на вокзалі, а потім ще платила шалені гроші на таксі. Але це на двісті відсотків виправдано. Бо якщо подивитися, як насправді люди працюють і живуть, буде зовсім інша якість матеріалу».

Інколи інформацію доводиться діставати й неформальним шляхом – від анонімних джерел. Тут, як каже Юлія Абібок, слід відчувати свою відповідальність перед людиною, котра зголосилася ту чи іншу інформацію надати. Якщо це може нашкодити джерелу, його не треба називати. Працюючи над темою про життя в колонії, спілкувалася з колишніми засудженими.

«Але я знаю, що в нашій країні 60% рецидивів. І я не була впевнена, що ця людина, в якої беру інтерв’ю, не опиниться знов за ґратами. Я розуміла, що не можу підставити джерело і не називала навіть імені. А щоб матеріал був достовірніший, раджу брати інформацію в кількох джерел», – ділиться Юлія Абібок.

Також вона радить звертатися до професійних асоціацій, у яких може бути цікава й незаангажована інформація.

Майстер-клас Юлії Абібок проходив у рамках модулю Школи медичної журналістики «Вакцинація: тільки факти». Школа медичної журналістики – проект Національної спілки журналістів, що передбачає серію навчальних заходів для журналістів, які працюють над висвітленням медичної тематики. Проект реалізується за підтримки Міністерства охорони здоров’я України та в партнерстві з компанією «ГлаксоСмітКляйн Фармасьютікалс Україна», громадською спілкою «Міжнародний Клуб лікарів і фармацевтів», консорціумом «Менеджмент Консалтинг Груп».

Фото НСЖУ