Сайт MediaSapiens уже повідомляв про цю доповідь КЗЖ. Проте зважаючи на важливість теми та її резонанс, ми вирішили надати нашим читачам можливість ознайомитися із її повним змістом, а також із коментарем до неї від голови Комітету захисту журналістів Сенді Роу.

Роздуми про серйозні провали американської свободи преси

Сенді Роу, голова Комітету захисту журналістів (CPJ)

КЗЖ оприлюднює свій перший всебічний огляд стану свободи медіа у Сполучених Штатах. Доповідь «Адміністрація Обами та преса: розслідування витоків інформації й стеження в Америці після терактів 11 вересня» висвітлює все більшу загрозу журналістам, які розробляють тему національної безпеки та інші чутливі для уряду проблеми.

Його автор – Леонард Дауні-молодший (Leonard Downie, Jr.), колишній головний редактор The Washington Post. КЗЖ доручив системно дослідити ці проблеми йому, щоб доповідь була ретельною й глибокою. Ми знали, що коло зв’язків, можливості доступу до інформації та репутація Леона сприятимуть здійсненню цього наміру, а його професійна порядність забезпечить повноту й чесність доповіді.

Ґрунтуючись на висновках Дауні, співробітники та правління КЗЖ підготували список рекомендацій, які ми надіслали президентові Бараку Обамі. Ми звернулися з проханням про зустріч із ним, щоб обговорити наші висновки.

Враховуючи нашу 32-річну історію боротьби за свободу преси в усьому світі, ми вважаємо, що КЗЖ може зробити важливий внесок у дискусію про проблеми медіа у США. Те, що нині ми відверто про це говоримо, засвідчує серйозність ситуації.

Прагнення адміністрації Обами перекрити витоки інформації, настирливе переслідування нею тих, хто надавав медіа конфіденційні дані, тиск на посадових осіб, котрі співпрацюють із пресою, створили середовище, в якому потік інформації для громадськості, схоже, опинився під загрозою.

Коли 1981 року журналісти Майкл Мессінг (Michael Massing) і Лорі Нейдел (Laurie Nadel) засновували Комітет захисту журналістів, вони відстоювали права репортерів, які ризикували своєю свободою і життям у репресивних країнах і в зонах воєнних дій. Фундатори КЗЖ не передбачали необхідності боротьби за права американських журналістів, які працюють під захистом Першої поправки до Конституції США.

Молодій організації з обмеженими ресурсами, вирішили вони, слід зосередити увагу на країнах, де репортери найбільш вразливі і де діяльність КЗЖ на захист преси могла б найбільше змінити становище. У Сполучених Штатах великої необхідності в цьому не було. Американські медіа мали ресурси для того, щоб рішуче захищати свої інтереси від втручання держави.

Незважаючи на скорочення доходів, американські ЗМІ все ще володіють такими ресурсами. Очевидно, що журналісти, які висвітлюють питання національної безпеки у Вашингтоні, не стикаються з таким тиском, якого зазнають їхні колеги у репресивних державах чи у зонах конфліктів. Однак в останні декілька років деяким американським репортерам ставало дедалі важче виконувати свою найважливішу роботу.

Упродовж 32-річної історії КЗЖ розвивався і зміцнів. Та одне за цей час не змінилося: журналісти продовжують відігравати важливу роль у забезпеченні підзвітності влади у своєму суспільстві й за кордоном. Щоб захищати репортерів на лініях фронту, вважає КЗЖ, ми зобов’язані відверто висловитися проти урядової секретності у США, за права громадян знати якомога більше та обговорювати дії уряду, які він чинить від нашого імені.

Нарешті, діяльність КЗЖ у країнах, де медіа зазнають обмежень, дає нам унікальну можливість для обговорення питання, кого слід вважати журналістом і хто має бути під захистом пропонованого федерального закону. Ми боремося за те, щоб захистити репортерів в усьому світі. КЗЖ завжди визначав це поняття в широкому сенсі – за критеріями збору інформації та індивідуальної роботи, а не за мандатом чи статусом зайнятості. Так має бути і в Сполучених Штатів. У своїх рекомендаціях ми висловлюємося за максимально широке визначення поняття «журналіст», якщо запровадити в дію федеральний закон про його захист.

Сподіваємося, що наша доповідь та її рекомендації будуть корисними для вас і вітаємо ваші коментарі.

Автор: Сандра Мімз Роу (Sandra Mims Rowe) – голова Комітету захисту журналістів із 2011 року. Член правління медіаорганізації з 2003 року. З 1993-го до 2010-го працювала редактором The Oregonian у м. Портленд, штат Орегон. Під її керівництвом газету було відзначено п’ятьма Пулітцерівськими преміями, зокрема Золотою медаллю за службу суспільству (Pulitzer Gold Medal for Public Service).У 2010–2011 навчальному році Роу була науковим співробітником Центру преси, політики та громадянської політики урядової школи ім.Джона Ф.Кеннеді Гарвардського університету.

Адміністрація Обами і преса. Частина І

Президент США Барак Обама прийшов до влади, урочисто пообіцявши сформувати відкритий уряд. Однак він не виправдав своєї обіцянки. Журналісти й прихильники прозорості стверджують, що Білий дім стримує повсякденне розкриття інформації і, щоб уникнути розслідувань преси, створює власні медіа. Наполегливе переслідування носіїв витоку секретної інформації та програми широкого електронного стеження відлякують урядовців інформації від спілкування з журналістами. Про це – спеціальна доповідь Леонарда Дауні-молодшого (Leonard Downie Jr.), підготовлена за сприяння Сари Рафскі (Sara Rafsky). 

У Вашингтоні за адміністрації Обами урядовці дедалі більше остерігаються спілкуватися з пресою. Особи, підозрювані в обговоренні з журналістами будь-яких питань, які уряд вважає секретними, підлягають розслідуванням, зокрема тестам на детекторі брехні, перевіркам їхніх телефонних та електронних повідомлень.

«Програма внутрішньої загрози» (Insider Threat Program), яка здійснюється в усіх урядових департаментах, вимагає: кожен федеральний службовець повинен стежити за поведінкою своїх колег, щоб запобігти несанкціонованому розкриттю інформації.

Шестеро державних службовців, а також двоє контрактників, серед яких Едвард Сноуден, стали з 2009 р. об'єктами кримінального переслідування згідно із «Законом про шпигунство-1917» (The Espionage Act of 1917) за звинуваченням у витоку секретної інформації пресі. Для порівняння: за всіх попередніх адміністрацій загалом порушувалося три таких судових справи. Ведуться нові кримінальні розслідування витоків інформації.

Під час двох із них телефонні коди та електронна пошта репортерів за викликом до судів потрапили до міністерства юстиції. В одному з них репортера Fox News звинуватили на основі письмового свідчення під присягою як «посібника, підбурювача та змовника», котрий прикриває відповідача за витік інформації. Через це за виконання своєї професійної роботи він може зазнати переслідувань. В іншій справі, пов’язаній з витоком інформації, від репортера The New York Times вимагали свідчити проти обвинуваченого або ж самому опинитися у в'язниці.

Проблеми журналістів та урядовців, котрі з ними контактують, ускладнюють матеріали, що ґрунтуються на отриманих від Сноудена секретних документах, в яких розкрито постійне стеження Агентством національної безпеки (NSA) за телефонним і поштовим трафіком американців. Чимало вашингтонських журналістів розповіли мені, що урядовці не виявляють бажання обговорювати з ними навіть відкриті дані. Вони бояться, що через розслідування витоків та урядове стеження репортерам стало важче не розкривати носіїв джерел інформації.

«Нині я остерігаюся виходити на зв'язок. Контакт можна виявити, простеживши записи телефонних розмов або електронну пошту», – це слова журналіста-ветерана з питань національної безпеки Джеффрі Р.Сміта (R. Jeffrey Smith) з Центру громадської чесності (The Center for Public Integrity) – впливової новинної організації у Вашингтон, що досліджує підзвітність уряду суспільству. За його словами, цифровий слід, що лишається, полегшує владі відстежування контактів.

«Думаю, ми стикнулися з реальною проблемою, – каже репортер із питань національної безпеки The New York Times Скотт Шейн (Scott Shane). – Більшість перелякана до смерті переслідуваннями за витік інформації. Між закритими та відкритими даними існує сіра зона. Більшість носіїв джерел перебували саме у ній. Тепер вони бояться увійти туди. Це їх стримує. Якщо розглядати наполегливе висвітлення пресою діяльності уряду як основу американської демократії, то нині терези різко схилилися у бік влади».

Журналісти розповіли мені, що призначені представники адміністрації часто не відповідають на запитання і на запити преси або виявляють неприхильне ставлення. Це відбувається навіть у тому разі, якщо репортерів переадресовують до них посадові особи, котрі самі відмовилися від спілкування. Незважаючи на неодноразові обіцянки президента Барака Обами, що його адміністрація буде найвідкритішою в американській історії, журналісти й прихильники прозорості уряду розчаровані наслідками її роботи у сфері поліпшення доступу до необхідної інформації.

«Це найбільш закрита, схиблена на контролі адміністрація, діяльність якої я будь-коли висвітлював», – каже ветеран журналістики, завідувач бюро NYT у Вашингтоні Девід Е. Сенджер (David E.Sanger).

Прикметно, що адміністрація Обами надавала громадськості інформацію про свою діяльність, а також важливі урядові дані з власного джерела, використовуючи соціальні медіа, відео та свої досконалі сайти. Однак за деякими винятками – такими, як сайт Білого дому – whitehouse.gov – та окремі розсекречені документи на новому сайті американських розвідувальних служб – вони містили обмаль інформації, вкрай необхідної для того, щоби преса і громадськість могли тримати адміністрацію підзвітною за її політику та конкретні дії.

«Уряд має бути прозорим», – заявляв Обама на сайті Білого дому. Він так само неодноразово стверджував у президентських директивах: «Прозорість сприяє підвищенню відповідальності й надає інформацію громадянам про те, що робить їхній уряд».

Проте дії його адміністрації надто часто суперечили намірам, які висловлював Обама. «Замість цього, – писала редактор NYT Маргарет Салліван (Margaret Sullivan), – теперішня адміністрація виявилася безпрецедентно примхливою за секретністю та атаками проти вільної преси».

Дискутуючи зі мною, представники Білого дому, рішуче заперечували такі оцінки. Вони наводили статистичні дані про те, що впродовж перших чотирьох із лишком років перебування на посаді Обама дав більше інтерв’ю новинним, розважальним і цифровим медіа, ніж президенти Джордж Буш-молодший і Білл Клінтон разом узяті впродовж своїх перших термінів у Білому домі. Мої співрозмовники вказували також на президентські директиви запускати в інтернет більше урядових даних, щоб згідно із Законом про свободу інформації (Freedom of Information Act) прискорити обробку запитів, а також обмежити обсяг таємних державних відомостей. Вони зауважували й те, що слідом за здійсненим Сноуденом витоком великого обсягу секретних документів у The Washington Post та у The Guardian було оприлюднено інформацію про програми комунікаційного стеження АНБ.

«Факти спростовують твердження, що офіційні представники стають менш відкритими й не надають журналістам інформації», – сказав мені прес-секретар президента Джей Карні (Jay Carney). Він розчаровано зазначив, що того ж дня анонімне джерело повідомило медіа про планування військових дій проти Башара Асада.

«Ми докладаємо всіх зусиль, щоб офіційно інформувати репортерів з питань національної безпеки із санкціонованих джерел, – каже заступник радника президента з національної безпеки Бен Роудз (Ben Rhodes). – Однак усе ще бачимо журналістські розслідування за несанкціонованими джерелами з використанням великого обсягу нерозсекреченої інформації та деякої інформації на чутливі теми».

Як приклад зростання, хоча й запізнілого, рівня офіційної відкритості він навів повідомлення про використання безпілотників для нападів на підозрюваних терористів. Зокрема, розсекречення інформації про повітряні удари в Ємені та Сомалі, хоча до цього їх вже розкрили медіа. «Якщо ви виявляєте прозорість, ви маєте змогу відстоювати свою політику, – сказав мені Роудз. – Однак у такому разі вас звинуватять у тому, що ви ставите під загрозу національну безпеку. Вас клянуть, якщо ви це робите, і клянуть, якщо цього не робите. Усе, що відбувається у Вашингтоні, викликає безліч політичних суперечок. А це антистимул».

Теперішня війна адміністрації проти витоків інформації та інші її зусилля контролю над інформацією – найбільш наполеглива з бачених мною з часів адміністрації Ніксона. У той час я був одним із редакторів, котрі брали участь у розслідуванні The Washington Post вотергейтського скандалу. 30 досвідчених журналістів із різних новинних медій у Вашингтоні, яких я опитував, щоб написати цю розробку, не змогли згадати прецеденту.

«Немає жодних сумнівів, що за носіями інформації таємно стежать», – сказав мені старший редактор Associated Press Майкл Орескес (Michael Oreskes). Він заявив про це через декілька місяців після того, як уряд проводив масштабне розслідування витоків інформації, викликав до суду та вилучав записи розмов із телефонних ліній, що ними користувалися понад 100 журналістів вашингтонського та інших бюро інформагентства.

«Носії джерел інформації нервують, вони стали стриманішими не тільки з питань національної безпеки, – каже Орескес. – Їхній острах виявляється на рутиннішому рівні. Адміністрація Обами виявила надзвичайну схильність до контролю та до протидії втручанню журналістів. Через такий спосіб мислення та підхід вона тримає їх на більшій відстані від себе».

Репортер із питань національної безпеки The Washington Post, член правління директорів КЗЖ Раджив Чандрасекаран (Rajiv Chandrasekaran) сказав мені: «Один із найбільш згубних негативних впливів справляє ставлення уряду до менш суперечливих питань, які, однак, зачіпають інтереси суспільства. Йдеться про контроль над урядом та над виборними посадовими особами. Такий підхід слугує захистові та прикриттю діяльності влади від необхідної підзвітності».

Адміністрація докладала спільних зусиль, щоб «різко звузити потік інформації там, де відбувався найбільший тиск». Таку думку висловив Френк Сесноу (Frank Sesno) – колишній завідувач вашингтонського бюро CNN, нині директор школи медіа та зв’язків із громадськістю університету Джорджа Вашингтона (School of Media and Public Affairs at George Washington University). Він послався на розслідування «взаємодії носіїв інформації з журналістами» та на обмеження повсякденного доступу, необхідного для того, щоби влада могла пояснювати свою діяльність і бути підзвітною.

«Програму внутрішньої загрози», яку здійснює адміністрація Обами, щоб зупинити витоки інформації, вперше докладно розкрили наприкінці червня вашингтонські газети компанії McClatchy. «Вже запроваджено внутрішнє спостереження, ступінь параної в уряді зріс, а урядові співробітники остерігаються контактів із громадськістю, адвокатами та з пресою», – вважає відомий прихильник прозорості, директор проекту урядової секретності Федерації американських вчених у Вашингтоні Стівен Ефтергуд (Steven Aftergood). Кожен цей захід – не що інше, як державний контроль, цензура, репресії та фізична небезпека, навіть загроза смерті, з якими журналісти та носії їхніх джерел щоденно стикаються в багатьох країнах світу від Азії, Близького Сходу й Африки до Росії, частини Європи та Латинської Америки. Йдеться й про ті країни, які запропонували притулок від переслідувань у США Едварду Сноудену. Однак Сполучені Штати з їхніми унікальними конституційними гарантіями свободи слова й вільної преси та суттєвими традиціями підзвітності уряду – не якась інша країна.

«У розслідуваннях та у потенційних звинуваченнях журналістів-розслідувачів у злочинах за те, що вони добре роблять свою справу, щоби змусити уряд виплутуватися, немає нічого нового, – писала виконавчий директор Американського ПЕН-центру Сюзана Носсел (Suzanne Nossel). – Подібне відбувається в усьому світі і є часткою того, проти чого адміністрація Обами боролася задля свободи медіа та інтернету в усьому світі. Дозволяючи, щоб її кампанія проти витоків інформації з національної безпеки стала підставою нехтування свободою слова, адміністрація значною мірою поставила під загрозу свою зовнішню політику та спадщину у сфері прав людини».

Прибувши декілька років тому до Вашингтона після роботи в Китаї, кореспондент Financial Times Ричард МакГрегор (Riсhard McGregor) був здивований. Висвітлення діяльності Білого дому, за його словами, виявилося досить скаредним. Важко отримати щось суттєве для повідомлень, як це мало б бути за відкритішої системи. Якщо у США починається відкат, це поганий приклад не тільки для більш закритих держав, а й для інших демократичних країн, котрі перебували під американським впливом, домагаючись більшої прозорості від своїх урядів.

У цій доповіді буде проаналізовано всі проблеми: правова політика адміністрації Обами, що розриває стосунки між журналістами та урядовими джерелами; програми стеження, які ставлять під сумнів спроможність репортерів захистити свої джерела інформації; обмежувальна практика її розкриття, що ускладнює дотримання принципу підзвітності уряду за його дії та рішення; маніпулятивне використання адміністрацією контролю над медіа для уникнення аналізу її діяльності пресою.

Вододіл – 11 вересня 2001 року

Кожна адміністрація США у новітні часи намагалася, хоча і з різною мірою успіху, контролювати свій меседж та управляти контактами з медіа й громадськістю. «Коли мене запитують, котра з адміністрацій, діяльність яких я висвітлював, найбільш маніпулятивна і потаємна, я завжди кажу: та, що нині при владі, – заявив мені ветеран телебачення, ведучий програми новин і головний вашингтонський кореспондент CBS Боб Шиффер (Bob Schieffer). – Кожна адміністрація навчається дечого у своєї попередниці. Вони стають прихованішими й жорсткіше затискують у лабетах інформацію. Теперішня ж здійснює більший контроль, ніж адміністраціі Джорджа Вокера Буша та його попередниця».

Вододілом стали теракти у США 11 вересня 2001 року. Вони призвели до швидкого нарощуванням того, що The Washington Post пізніше охарактеризувала як «розповзання надсекретної Америки» (Top Secret America) у розвідці, в інших державних установах, у спецпідрозділах збройних сил, серед приватних підрядників по боротьбі з тероризмом. 

Згідно з документом АНБ, який Едвард Сноуден надав пресі, тіньовий бюджет 16 американських спецслужб на 2013 фінансовий рік перевищив $50 млрд.

Відколи було вчинено вересневі атаки, роль національної безпеки в діяльності уряду зросла у величезних масштабах, заявив професор Гарвардської школи права (Harvard Law School) старший юрист із національної безпеки Пентагона та міністерства юстиції при адміністрації Джорджа Вокера Буша Джек Голдсміт (Jack Goldsmith). «Секретна система розповзлася повсюдно, – заявив він мені. – Це стосується як кількості таємниць так і числа тих, хто має доступ до секретів».

До 2011 року понад 4 млн американців пройшли перевірку, щоб отримати доступ до тієї чи іншої секретної інформації з питань безпеки. Ці дані містить доповідь національної розвідки США, яку, згідно із ухваленим 2010 року Intelligence Authorization Act має подаватися на розгляд Конгресу.

Нині засекречується дедалі більше інформації. Тільки цього року державні службовці засекретили 92 млн рішень. Голдсміт назвав це явище «надмірним засекречуванням». Скажімо, серед 250 тис. телеграм, які рядовий Бредлі Меннінг завантажив і передав сайту Wikileaks, була безліч раніше опублікованих газетних статей, засекречених у дипломатичних депешах Вашингтона.

Патріотичний акт (Patriot Act), ухвалений Конгресом після вересневих терактів, що зазнавав змін і продовження чинності його дії, надав уряду ширші повноваження для захисту національної безпеки, зокрема у здійсненні таємних розслідувань осіб, підозрюваних у терористичній діяльності. У період адміністрації Джорджа Буша-молодшого АНБ спільно з ФБР таємно стежило за величезною кількістю телефонних дзвінків, що проходили через американські телекомунікаційні компанії.

Цей електронний моніторинг для виявлення загроз тероризму був у кінцевому підсумку санкціонований і розширений створеним 1978 року, згідно із Законом про стеження за закордонною розвідкою (The Foreign Intelligence Surveillance Act), закритим судом. Це дало змогу АНБ таємно збирати, зберігати, а також отримувати доступ до запису більшості телефонного та інтернет-трафіку, що проходить через Сполучені Штати.

Спочатку американська преса не виявила тих чи інших секретних дій у боротьбі з тероризмом. Крім того, схоже, вона не кинула енергійного виклику обґрунтуванню президентом Джорджем Бушом-молодшим війни в Іраку на доповнення до військових дій в Афганістані. «Бушівська адміністрація працювала над тим, щоб представити журналістам у вигідному для себе світлі війни та секретні програми, – сказав мені впливовий оглядач на закордонні теми Девід Ігнатіус (David Ignatius). – Дістати ж доступ до інформації було рутинною справою».

Однак поступово тон висвітлення пресою подій змінився. 2003 року репортер Бартон Гелман (Barton Gellman) докладно описав у The Washington Post, що після вторгнення США в Ірак американська цільова група не змогла виявити жодних доказів наявності там зброї масового знищення. 2004 року CBS News та Сеймур Херш (Seymour Hersh) у часописі New Yorker незалежно одне від одного повідомили, що американські вояки та спецназівці катували військовополонених в іракській в’язниці Абу-Грейб. 2005 року репортер The Washington Post Дана Пріст (Dana Priest) викрила, що ЦРУ арештовувало й жорстоко допитувало підозрюваних у тероризмі у незаконних таємних в’язницях за межами США.

Репортери NYT Джеймс Райзен (James Risen) та Ерік Ліхтблау (Eric Lichtblau) вперше повідомили про несанкціоноване перехоплення телефонних дзвінків американців за секретною програмою електронного підслуховування АНБ. 2006 року Райзен опублікував книгу, в якій викрив невдалу таємну операцію ЦРУ, метою якої було зірвати ядерну програму Ірану.

Завдяки цим викриттям американці дізналися про сумнівні дії свого уряду і це спонукало їх до власних суджень. Однак представники адміністрації Джорджа Вокера Буша були розлючені. Вони намагалися переконати керівників новинних медіа не публікувати чи затримувати публікацію таких матеріалів, що ґрунтувалися, зокрема, на конфіденційних джерелах секретної урядової інформації. Адміністрація розпочала інтенсивні розслідування, щоб виявити джерела про секретні в’язниці ЦРУ та електронне стеження АНБ, а також джерела книги Джеймса Райзена. Однак поки Джордж Буш-молодший залишив посаду президента, нікого не притягнули до відповідальності, хоча було звільнено співробітника ЦРУ за незареєстровані контакти з Даною Пріст, а в міністерстві юстиції тривали декілька розслідувань.

Білий дім Джорджа Вокера Буша і віце-президент Діка Чейні без вагань публічно й приватно висловлювали незгоду з пресою, яка дедалі неприхільніше ставилася до влади. Тим більше, що через війни в Іраку та Афганістані сама адміністрація все більше втрачала популярність.

Однак журналісти та керівники медіа, до числа яких належав і я, тоді ще могли вести продуктивний діалог із компетентними посадовими особами на найвищому рівні адміністрації, зокрема, обговорювати з ними гострі теми щодо секретної діяльності з національної безпеки.

«Адміністрація Буша мала найгіршу репутацію, – сказав мені мій безпосередній наступник на посаді головного редактора The Washington Post Маркус Браучлі (Marcus Brauchli). – Однак практично роль журналістики у сфері національної безпеки сприймалася тоді значно більшою мірою».

І не тільки у сфері національної безпеки. Еллен Вейс (Ellen Weiss) – завідувач вашингтонського бюро медіакомпанії EW Scripps заявила, що «адміністрація Обами набагато гірша, ніж бушівська» у спробі зірвати підзвітність державних органів. Серед декількох прикладів вона навела такий… Представники Агентства з охорони навколишнього середовища (The Environmental Protection Agency) «не спілкуватимуться з вами просто так і не оприлюднять огляду обговорень екологічної політики, підготовленого експертами, які мають зв’язки із цільовими компаніями».

Обама обіцяє прозорість

Обама, який під час виборчої кампанії 2008 року критикував «надмірну секретність» адміністрації Буша, увійшов до Овального кабінету з обіцянкою сформувати безпрецедентно відкритий уряд. Вже першого дня свого перебування при владі – 21 січня 2009 року він видав директиви державним установам – прискорити згідно із Законом про свободу інформації надходження відповідей на запити та запустити сайт «Ініціативи відкритого уряду» (Open Government Initiative) з інформацією про його діяльність.

Урядові сайти виявилися частиною стратегії, відшліфованої під час президентської кампанії Обами. Вони мали на меті використовувати інтернет, щоб подавати громадськості великий обсяг прихильної текстової та відеоінформації, створюваної його адміністрацією, і водночас обмежити ризики зондування пресою.

Ветерани політичної журналістики Джим ВандеГей (Jim VandeHei) і Майк Аллен (Mike Allen) так охарактеризували на новинному сайті Politico задіяну адміністрацією «машину меседжів»: «Справді нова технологія, піонером якої став Білий дім за Барака Обами – це створення урядом контенту – знімків президента, відео із зображенням посадовців Білого дому, блогів, написаних помічниками Обами, які можна миттєво запустити через соціальні медіа. Вони одержимі тим, щоби скористатися перевагами Twitter, Facebook, YouTube та інших соціальних мереж не тільки для пропаганди, а й в управлінні. Вони ладні жорсткіше розправлятися з офіційними співробітниками-носіями витоків інформації чи з журналістами, які пишуть те, що їм не до вподоби».

Високопоставлений представник Білого дому сказав мені: «У зв’язку зі змінами, що відбулися у медіа, ми були б винними у недбалості, якщо б не скористалися ними». Чиновник навів той приклад, що Білий дім часто передавав на Twitter короткі новинні повідомлення, розраховані на понад 4 млн прихильників – @whitehouse.

«Дехто з вас казав, що я нехтую прес-корпусом у Вашингтоні, що ми встановлюємо надмірний контроль, – жартома заявив Обама у березні цього року журналістам, які зібралися на щорічному обіді в американській столиці. – Знаєте що? Ви мали рацію. Я був неправий. Тож хочу вибачитися на відео, яке ви можете подивитися винятково на одному з сайтів адміністрації – whitehouse.gov».

«До повсякденної діяльності в Овальному кабінеті доступу немає. Невідомо з ким зустрічається президент, від кого він отримує поради», – сказала кореспондент ABC News у Білому домі Енн Комптон (Ann Compton), яка висвітлювала діяльність президентів, починаючи з Джеральда Форда. За її словами, чимало важливих зустрічей Обами з впливовими діячами, які не належать до адміністрації, з таких питань як охорона здоров’я, імміграція чи економіка навіть не значаться у публічному розкладі Обами. Це ускладнює медіа завдання інформувати громадян про те, які рішення приймає президент і хто на них впливає.

«Раніше, – розповіла мені Комптон, – нас часто запрошували перед початком зустрічей до кімнати Рузвельта. Ми мали змогу почути вступні зауваження президента, побачити, хто там зібрався. Тож після цього могли поговорити з декотрими з них у дорозі з Білого дому. Цей президент повністю викреслив такий підхід. Він найменш відкритий із семи президентів, діяльність яких я висвітлювала з погляду виконання ним щоденних службових справ».

Замість того, щоб надавати ширший доступ до інформації компетентним журналістам, зазначила Комптон, Білий дім Обами готує свій короткий випуск новин «Тиждень у західному крилі» для сайту Білого дому. «Це власне п’ятихвилинне озвучене відео про події, про які преса навіть не знала», – сказала вона.

«Коли ви телефонуєте у прес-службу Білого дому, щоб поставити запитання чи звернутися за інформацією, вони відсилають вас на його сайти, – каже вашингтонський продюсер британської новинної телемережі Channel 4 Кріс Шлемон (Chris Schlemon). – Ми змушені користуватися контентом сайтів Білого дому, відео Білого дому інтерв'ю президента з місцевими телестанціями, знімками президента, зробленими фотографами Білого дому».

«Адміністрація Обами використовує соціальні мережі, щоби звести нанівець новинні медіа, – сказав мені Сесноу в університеті Джорджа Вашингтона. – Відкритий діалог із громадськістю без фільтрів – хороша річ. Однак використання його для пропаганди та для уникнення контакту з журналістами – слизький шлях».

Високопоставлений чиновник адміністрації заперечив існування проблем спеціальних запитів новинних медіа. Він казав мені, що пропоновані Білим домом відео засідань, які інакше лишилися б закритими, зробили їх «більш видимими для громадськості».

Однак декілька репортерів заявили мені, що прес-служба Білого дому та посадові особи у зв’язках із громадськістю багатьох державних установ часто не відповідають на їхні запитання й прохання про інтерв’ю або ж виявляють до них грубе ставлення. «Вся адміністрація Обами неприхильна до медіа, – сказав мені ветеран журналістики вашингтонський кореспондент і автор Джош Мейєр (Josh Meyer), який дописує до національного новинного сайту Quartz. – Вони не відповідають на повторні телефонні дзвінки та на електронні повідомлення. Натомість чомусь вважають, що можуть очікувати підтримки медіа».

Репортери й редактори розповідали мені, що їм часто телефонують із Білого дому й скаржаться на зміст новин про діяльність адміністрації. «Іноді, коли йдеться про повідомлення на Twitter чи про заголовок на нашому сайті, чутливість їхньої реакції мене дивує», – сказав мені головний редактор The Washington Post Кевін Меріда (Kevin Merida).

Прес-секретар Обами Карні, який висвітлював діяльність Білого дому для часопису Time, звів такі скарги до мінімуму. За його словами, це вияв «природної напруженості» у стосунках будь-якої адміністрації з пресою. «Це явище не нове, – сказав він мені. – На мене верещали, коли при владі були адміністрації Клінтона й Буша».

«Люди з адміністрації Обами неофіційно спілкуватимуться з вами годину, сперечаючись про підґрунтя публікацій, – сказав Джош Герштейн (Josh Gerstein), який висвітлює діяльність Білого дому та його інформаційну політику на сайті Politico. – Якщо ж вони не зацікавлені у публікації, вони не нададуть вам навіть основних фактів».

Кореспондент NYT з національної безпеки Ерік Шмітт (Eric Schmitt) сказав мені: «Вони ледь чи не зобов’язані контролювати повідомлення, як це було під час виборчої кампанії. Підступніша за негативний вплив розслідувань витоків інформації – тягучка з інформацією. Вам кажуть: "Я з вами ще зв’яжуся. Маю з’ясувати це у відділі у зв’язках із громадськістю”».

«Це їхня манера спілкування, – сказав Кріс Шлемон. – Я вважав, що так було при Джорджу Вокері Бушу. Та вони піднесли це на зовсім новий рівень».

Контроль над інформацією укоренився після приходу в Білий дім у січні 2009 року Барака Обами. Його адміністрація опинилися під посиленим тиском американських спецслужб і комітетів із розвідки Конгресу. Вони домагалися зупинити те, що вважали тривожним накопиченням витоків інформації з національної безпеки.

Перший призначений Обамою директор національної розвідки Денніс К.Блер (Dennis C.Blair) зазначав, що впродовж попередніх чотирьох років спецслужби передали міністерству юстиції у звітах про злочини відомості про 153 подібні витоки інформації. Однак ФБР розслідувало тільки 24 з них. Жоден винуватець не зазнав переслідувань. Про це писала влітку цього року NYT.

За словами Блера, які наводить газета, «спробу покласти цьому край було зроблено після того, як телемережа Fox News повідомила у червні 2009 р., що американська розвідка вивідала з внутрішніх джерел у Північній Кореї плани ядерного випробовування». Блер розповів NYT, що тоді він і генеральний прокурор Ерік Г.Холдер-молодший (Eric H.Holder Jr) погоджували серйозніший підхід із метою прискорити судові переслідування. «Ми сподівалися когось дістати та змусити людей зрозуміти, що можливі наслідки, яким необхідно запобігти, – заявив Блер. – Свідомого рішення порушувати більше судових справ, ніж будь-коли раніше, ми ніколи не ухвалювали».

Тодішній речник Холдера-молодшого Метью Міллер (Matthew Miller) розповів мені: «Усе збіглося докупи. Від розвідувальних служб надходило більше доповідей про злочини, ніж у попередні роки. Відчутний був тиск на Капітолійському пагорбі, де Холдеру-молодшому, Блеру та іншим представникам адміністрації публічно дорікали обидві сторони: “Чому не переслідують винуватців витоків інформації? Чому їх не карають?”».

«Деякі кричущі справи, успадковані від адміністрації Буша, вже розглядалися», – сказав Міллер. «Низка справ підтверджувала, що легше вести судове розслідування, спираючись на "електронні докази", зокрема на записи телефонних розмов та електронних повідомлень урядових чиновників і журналістів. Раніше необхідне було визнання винуватця витоку інформації або ж свідчення про це репортера. І того, й іншого реально не бувало», – додав він.

Переслідування за витік інформації у часи Обами «це своєрідний ляпас, – вважає Сміт із Центру за громадянську чесність. – Просто так встановити контакт із посадовими особами, які спілкуються без дозволу, неможливо».

Закон про шпигунство набирає обертів

Підстави для першого за адміністрації Обами судового переслідування за витік інформації швидко були представлені у квітні 2009 року. Тоді єврейський лінгвіст Шамай К.Лейбовиць (Shamai K.Leibowitz), який мав контракт із ФБР, надав блогеру секретну інформацію про Ізраїль. Адміністрація США так і не розкрила її характеру, особи блогера чи урядових доказів. Тож справа пройшла майже непоміченою. У травні 2010 р. Лейбовиць визнав себе винним і за порушення «Закону про шпигунство-1917» був засуджений до 20-місячного тюремного ув’язнення. Так адміністрація Обами поклала початок використанню закону, ухваленого під час Першої світової війни.

Судова кампанія за витоки інформації набрала обертів на основі цього закону у двох розслідуваннях, успадкованих від адміністрації Буша.

У першому з них співробітника Агентства національної безпеки Томаса Дрейка (Thomas Drake) було засуджено у квітні 2010 р. за звинуваченням у наданні у 2006–2007 рр. інформації The Baltimore Sun про фінансові розтрати та проблеми менеджменту в розвідувальному відомстві. У ній, зокрема, йшлося про розбіжності щодо конкурентних комунікаційних програм таємного стеження. Дрейк передав інформацію репортеру цієї газети Сайобхану Горману (Siobhan Gorman). Плюс до цього – копії документів, які, на його думку, свідчили, що АНБ схибило, відклавши дешевшу програму стеження із запобіжниками стосовно приватності американців на користь значно дорожчої програми без наявності таких гарантій.

Дрейк і двоє його колег з АНБ вважали себе інформаторами, які вперше висловили стурбованість у відомстві та прихильному до них розслідувачеві в Конгресі. Та їхні зусилля виявилися марними.

Публікації Гормана у The Sun викликали обурення урядових офіційних осіб. Серед них – у директора АНБ генерала Майкла Хейдена (Michael Hayden), котрий заперечував намір Дрейка поміняти комунікаційні програми стеження.

У той час, коли The Sun публікувала статті Гормана, розслідування адміністрацією Буша опублікованої 2005 року в NYT статті про несанкціоноване стеження АНБ за комунікаціями не виявило жодного винуватця витоку інформації й не призвело до судового переслідування. Очевидно, у центрі розслідування опинилися Дрейк, його колеги з АНБ і слідчий у Конгресі, яких ніколи не ідентифікували як джерело NYT.

У липні 2007 р. озброєні федеральні агенти вчинили рейди у будинках трьох інших осіб – колишніх співробітників АНБ Вільяма Бінні (William Binney) і Дж.Кірка Вейбе (J. Kirk Weibe) та співробітниці комітету з розвідки Палати представників Конгресу США Даяни Рорк (Diane Roark). Вони були налякані й розгнівані, однак до судової відповідальності їх не притягнули.

Коли через чотири місяці потому федеральні агенти провели обшук у домі Дрейка, вони виявили копії документів про програми АНБ, що були темами матеріалів, опублікованих у The Sun. Дрейк добровільно зізнався слідчим, що, діючи як інформатор, він надіслав ці копії та сотні електронних повідомлень репортерові газети Горману.

Тільки тоді, як більше ніж через рік до влади прийшла адміністрація Обами й міністерство юстиції стало наполегливіше переслідувати носіїв витоку інформації, Дрейка звинуватили за десятьма пунктами кримінального злочину. Серед них – у порушенні Закону про шпигунство «за умисне зберігання інформації з національної оборони» та «за неправдиві свідчення». Натомість, спілкуючись із федеральними агентами, він наполягав, що його документи не були секретними.

Зрештою, адвокати Дрейка і його прихильники довели, що більша частка інформації не була таємною. Як висловився в розмові зі мною колишній речник міністерства юстиції Міллер, «інші офіційні особи казали те ж саме». Затіяна урядом справа розвалилася, федеральний прокурор згодився не домагатися тюремного ув’язнення для Дрейка в обмін за визнання ним провини у нецільовому використанні комп’ютерної системи АНБ. Суддя федерального округу Ричард Д.Беннетт (Richard D.Bennett) виніс вирок Дрейку – рік умовного покарання і 240 годин громадських робіт. Однак він назвав недобросовісним те, що Дрейку і його родині довелося пережити «чотири пекельні роки», перш ніж уряд відмовився від звинувачення його у кримінальному злочині. Нині Дрейк, який змушений був піти у відставку з АНБ, працює у комп’ютерному магазині Apple.

Колишній директор АНБ Хейден сказав мені, попри розбіжності з Дрейком, що його взагалі не слід було притягувати до відповідальності за Законом про шпигунство. «Його слід було звільнити за несанкціоновані зустрічі з пресою, – висловився генерал. – Звинувачення настільки перенапружилося, що розвалилося під власним тягарем».

Незалежно від того, яку роль відіграв свого часу Дрейк у внутрішньому суперництві в АНБ, його інформація про таємні методи стеження відомства за телекомунікаціями, мабуть, повинна була б призвести до посилення підзвітності уряду, а не до кримінального переслідування за звинуваченням у шпигунстві.

Хто ж такий інформатор?

У другому розслідуванні, успадкованому від адміністрації Буша, колишнього співробітника ЦРУ Джеффрі Стерлінга (Jeffrey Sterling) звинуватили у грудні 2010 р. в тому, що він надав репортерові NYT Джеймсу Райзену (James Risen) докладну інформацією про невдалу спробу розвідувального відомства зірвати ядерну програму Ірану. У січні 2011 року Стерлінга арештували.

NYT так і не опублікувала про це статті. Однак з’явилася інформація, покладена в основу розділу книги Райзена «Держава війни» (State of War), що вийшла друком 2006 року. Темношкірий Стерлінг безуспішно подавав судовий позов проти ЦРУ за дискримінацію після того як втратив роботу.

Багаторічні записи спілкування двох осіб були затребувані судом і конфісковані під час урядового розслідування. Їхній перелік містився у звинуваченні, висунутому проти Стерлінга. Йшлося про десятки телефонних дзвінків та електронних повідомлень, якими, починаючи з 2002 року, обмінювалися Стерлінг та Райзен.

Тоді журналіст написав у NYT про висунуте Стерлінгом звинувачення у расовій дискримінації, якої той зазнав, працюючи у цільовій групі ЦРУ з Ірану. З ретроспективного погляду то був перший чіткий доказ того, що, розслідуючи витоки інформації, міністерство юстиції копалося у записах телефонних розмов та в електронній пошті державних чиновників і журналістів.

«Джеффрі Стерлінг не був інформатором. Щоправда, незалежно від своїх мотивів, він, певно, був добре обізнаний з істотними проблемами, які у той час докучали ЦРУ, – наполягав у розмові зі мною колишній речник міністерства юстиції Міллер. – Він звернувся до суду – і справу викинули за борт. Він не був причетний ані до фінансових розтрат, ані до шахрайства, ані до зловживань».

Те, що адміністрація Обами не раз міняла постановку проблеми, викликає тривогу. Викривати «фінансові розтрати, шахрайство та зловживання» вважається інформуванням. Однак викриття сумнівної політики та дій уряду, навіть якщо вони незаконні чи антиконституційні, часто вважається витоком інформації, яке слід припиняти й карати. Це значно зменшує потенціал медіа у сприянні підзвітності уряду перед громадянами.

Під час затяжної правничої битви, за якою пильно стежили журналісти й медіаюристи, з початку 2008 року міністерство юстиції неодноразово намагалося викликати Райзена до суду для надання свідчень проти Стерлінга. На обґрунтування останнього виклику, поданого у квітні 2010 року, стверджувалося: «Джеймс Райзен – свідок серйозних злочинів, в яких Стерлінга звинуватило велике журі».

У липні 2011 року Леоні Брінкема (Leonie Brinkema) постановила у федеральному окружному суді: оскільки Райзен має засвідчити точність своєї публікації, уряд не може змусити його розкрити її джерело. Вона дійшла висновку, що суди, починаючи з ухваленого 1972 року Верховним судом США рішення у справі Бранзбурга проти Хеєса (Branzburg v. Hayes)*, по суті створили привілей для репортерів згідно з Першою поправкою до Конституції США. Вона протегує журналістам від розкриття джерел інформації, якщо необхідність їхнього захисту з професійною метою переважає необхідність уряду у свідченнях репортерів для розкриття справи. Так уперше журналіст успішно скористався цим привілеєм перед великим журі на етапі суду на федеральному рівні.

Адміністрація Обами подала апеляцію на рішення Брінкеми, залишивши Стерлінга під арештом. Коаліція 29 новинних організацій і пов’язаних із ними груп підтримала двічі лауреата Пулітцерівської премії Райзена. У короткому зверненні вони наголошували, що чимало важливих новинних повідомлень із питань національної безпеки та підзвітності уряду впродовж багатьох років не могли б з’явитися без використання конфіденційних джерел.

Однак у липні цього року троє суддів з апеляційного суду США у Річмонді, штат Вірджинія, скасували рішення Брінкеми. Більшістю у два голоси проти одного вони постановили, що Перша поправка до Конституції США не захищає Райзена від обов’язкової дачі показань проти носія джерела його інформації. Так само посилаючись на справу Branzburg v. Hayes, головний суддя Вільям Берд Трекслер (William Byrd Traxler) дійшов висновку: «Очевидно, що велике журі не може отримати свідчення про злочинну поведінку звинуваченого іншим чином як безпосередньо з перших рук від Райзена. Він, безперечно, – єдиний свідок, котрий може дати покази».

З відтінком зловісності Трекслер додав: «Райзен нерозривно пов’язаний із цією справою. Без нього злочин не було б вчинено. Він отримував незаконно розкриту секретну інформацію».

Суддя Роджер Грегорі (Roger Gregory), котрий не згодився з рішенням апеляційного суду, доводив, що воно може завдати серйозного удару по журналістським розслідуванням. «Більшість підносить інтереси уряду і водночас неналежним чином нехтує інтересами преси, – написав він. – Це серйозне посягання на медіа та на вільний потік інформації в нашому суспільстві».

Райзен звернувся до апеляційного суду повного складу з проханням переглянути справу. Він присягнув радше потрапити до в’язниці, ніж розкрити своє джерело. Спираючись знову на підтримку багатьох медіаорганізацій, він офіційно попросив міністерство юстиції відкликати його судову повістку. Однак там продовжують наполягати на її обов’язковому виконанні. Міністерство юстиції звернулося до апеляційного суду повного складу не брати до уваги подальших міркувань у справі Стерлінга.

Наступне судове переслідування за адміністрації Обами веде початок з червня 2009 року після публікації повідомлення головного вашингтонського кореспондента Джеймса Роузена (James Rosen) на сайті Fox News. У ньому йшлося, що американська розвідка виявила плани Північної Кореї всупереч Організації Об’єднаних Націй здійснити ескалацію своєї ядерної програми та провести ще одне випробування ядерної зброї.

Невдовзі міністерство юстиції розпочало таємне розслідування, висунувши у серпні 2010 року звинувачення у тяжкому кримінальному злочині аналітику-контрактнику держдепартаменту Стівену Джину-Ву Кіму (Jin-Woo Kim). Йому інкримінували порушення Закону про шпигунство за надання секретної розвідувальної інформації про Північну Корею Розену, ім’я якого у звинуваченні не згадувалося.

Звинувачення Кіму містило два куцих абзаци. То була верхівка айсберга секретних розслідувань, на яких адміністрація Обами і преса гучно зіштовхнуться майже три роки потому.

*Гучний федеральний судовий процес проти кореспондента луїсвілльської газети Courier-Journal Пола Бранзбурга (Paul Branzburg) вважається віхою в історії американського правосуддя. Хоча журналіст у кінцевому підсумку програв його у великому журі (з різницею 4 голоси – «за», 5 – проти) – це єдиний випадок, коли Верховний суд США розглядав питання про використання привілею репортера не розкривати джерела своєї інформації, спираючись на підтримку Першої поправки до Конституції США (прим. - перекладача).

Автори: Леонард Дауні-молодший (Leonard Downie Jr.) – віце-президент колишній головний редактор The Washington Post. Нині професор школи журналістики й масових комунікацій ім.Волтера Кронкайта університету штату Арізона (Arizona State University’s Walter Cronkite School of Journalism and Mass Communication). Засновник і директор громадської організації «Журналісти-розслідувачі та редактори (Investigative Reporters and Editors). Автор 5 книг.

Сара Рафскі (Sara Rafsky) – експерт з американських питань Комітету захисту журналістів (CPJ).

Переклад: Аркадій Сидорук