Взаємодія з інтернетом — це постійний творчий процес

Нещодавно мої колеги повернулися з форуму в ОАЕ, де відвідали школу Microsoft. Її двір виглядає дуже хаотично, там розкидано багато різних цікавих речей. Перед ними стоїть табличка «Перепрошуємо за безлад, ми творимо історію».

А хіба в темі соціальних мереж у нас не аналогічний «безлад»? Ми з вами в постійному творчому процесі, все змінюється і трансформується. Як на мене, робота в соціальних мережах — це теж велика гра. Це певний ігровий майданчик, на фіналі якого має створитися сучасна Україна, але ми з вами у процесі й іноді це виглядає як безлад та суперечки.

Підозрюю, грати в цю гру молоді зараз не менш складно, аніж нам, дорослим. Але разом у нас є шанси в ній виграти.

Інтернет заполонив Україну. Маркетингові дослідження показують, що мережа дуже швидко розвивається і стає альтернативним джерелом медіа. За даними ТNS Ukraine, сім із десяти українців уже онлайн, а за декілька років проникнення інтернету має збільшитися ще на третину. Таке швидке розгортання мережі ставить батьків перед вибором: контролювати чи відпускати своїх дітей у веб-павутину?

Тотальний контроль може привести до небажаних результатів

Іноді інтернет уподібнюється наркотикам, тому батьки обирають контроль — часом доволі тотальний. Але що відбувається, коли ми намагаємося повністю когось контролювати?

У 1959 році в СРСР був цікавий експеримент. Вчений Дмитро Бєляєв вирішив вивести новий вид лисиці чорнобурки, із шерсті якої виходить одна з найдорожчих шуб. Учений гадав, що зможе зменшити ціну таких шуб, якщо лисицю одомашнити й не полювати на неї. Зрештою, лисицю вдалося одомашнити, але вона втратила якості свого хутра, заради якого все затівалося.

Річ у тім, що коли ми починаємо змінювати генетичний код, міняємо середовище, звички і правила, то змінюється зовнішній вигляд і звички самої істоти, над якою ми експериментуємо. Якщо вважати, що повна заборона на користування інтернетом — це теж експеримент, то хіба ми не можемо прийти до подібного ефекту?

Часто, коли ми хочемо виховати покірних дітей, забуваємо, що покірність може призводити до інфантилізму. Якщо ми створюємо тих, хто не може взяти відповідальність… бути бунтівним, трохи диким, іншим, щоб відповідати за своє життя і свої дії, то ми створюємо тих, за чиє життя ми будемо відповідати до самої смерті й нарікатимемо, чому ж «вони такі недорослі».

Довіра — шлях до зменшення небезпек від мережі

У психології є дві точки зору: одна — контроль, інша — партнерство або опора. Одна із сучасних теорій батьківства говорить про важливість побудови стосунків між дітьми і батьками, де останні грають роль опори, а не контролю.

Чому ж усе-таки цей баланс важливий? Коли була історія з небезпечною грою «Синій кит», мені дзвонив друг, який розповів історію про свою восьмирічну доньку. Куратори із «Синього кита» почали через соціальні мережі нею управляти. І благо, що батьки були з нею в таких хороших стосунках, що за якийсь час вона зрозуміла: страх бути покараною батьками за те, що вона повелася на цю гру, менший, аніж страх від того, чим усе може закінчитися. Ця дівчина прийшла й розповіла, що її включили в цю гру, що змушували робити певні речі, які у фіналі, ймовірно, вели до самогубства.

Здається, що така небезпека прийшла з інтернету. Але хіба це так? До прикладу, у новому фільмі «Залишаючи Неверленд» два чоловіка розповідають про те, як Майкл Джексон їх спокушав у дитинстві.

Тому жертвою можна стати не тільки в інтернеті, й ми не можемо проконтролювати все. Батькам слід знайти баланс між контролем та опорою / довірою, щоб дітям не хотілося шукати таку опору деінде.

На мою думку, довіра допомагає будувати баланс інтересів і разом рухатися, розвиватися в соціальних мережах. Як ми вчимо дітей їсти, так само можна навчити їх жити в інтернеті.

У поколінь Z та Х є багато спільного

Якщо хтось думає: «Я так, сварюся зі своїми батьками, як ніхто не свариться» чи «Такого непорозуміння, як з моїми дітьми, нема ні в кого», — це не так. Подивіться на це фото 1976 року групи Kiss із їхніми батьками. Як виглядають вони, а як — їхні батьки. Історія розрізнення й конфлікту поколінь дуже давня. Вміння слухати одне одного й будувати діалог може врятувати від попадання дітей і дорослих у дуже неприємні ситуації.

Гурт Kiss та їхні батьки. Джерело фото: pinterest.com

Здається, між нами є багато різного. Покоління Z (люди, які народилися між другою половиною дев'яностих та другою половиною двотисячних. — Ред.) вміє мислити масштабно, на рівні «я — світ», а не лише «я — моя сім’я». Водночас у цього покоління є страшенна залежність від інтернету. Для них немає великої різниці між життям у соціальних мережах і тим, чим є реальність. Це діти, які ніколи не знали життя без швидкого доступу в мережу. Хоча найбільшими користувачами інтернету в Україні є люди 25–54 років.

Покоління Z цінує персональні контакти та індивідуальний простір, автентичність. Вони користуються (за показниками минулого року) YouTube, Facebook та Instagram найбільше. Це покоління мріє про реалізацію бізнес-проектів у мережі. Воно є соціально свідомим та ідеологічним, готове реалізовувати багато соціальних проектів.

Приміром, моя колега у Facebook розповіла про те, що її 6-річна донька вмовила зібратися з друзями і приєднатися до акції #trashtag — збору сміття. А нещодавно 16-річну школярку Грету Тунберг, яка проводила одиночні пікети у Швеції проти змін клімату, номінували на Нобелівську премію миру.

Грета Тунберг. Джерело фото: energiaincomune.com

Проте моє покоління Х (народжені в 1965–1982 роках. — Ред.) насправді не таке відмінне від Z. Навпаки — ми дуже схожі. Х називають мовчазним поколінням. На це є певні причини: нас у дитинстві сповивали, а вас — ні. Вам дозволяють кричати, бігати, проявляти свої емоції. У нас було покоління, яке просити бути тихими. Було дуже важливо, щоб нас бачили, але не чули.

У нас високий рівень відповідальності, ми спочатку конструюємо, тому багато плануємо й мало робимо. Ми вміємо накопичувати, є виваженість в емоціях. Водночас, ми прибідняємося і не до кінця знаємо ціну свого досвіду.

Коли я почала досліджувати цю тему, то зрозуміла, що покоління Х є набагато ближчим до покоління Z, ніж до міленіалів (чи покоління Y). Хоча ми планувальними, а ви дегустатори досвіду; ми аналітики-дослідники, а ви — дослідники й шукачі; ми більш відповідальні, а ви любите експериментувати. У нас більше повага до історії, у вас — до автентичності та особистості. Але є спільне вміння накопичувати, бажання досягати успіху, індивідуалізм і FOMA — страх не отримати лайки за пост. Насправді, у вас є страх про пости, а в нас — страх недоотримати підтримку нашого оточення за те, що ми зробили. Просто ми лайки збираємо в інший спосіб.

Інтернет — чудове місце для спільних проектів

Тож чи не можемо ми те, що нас об’єднує, перетворити у спільну творчість і проекти?

Стратегічне мислення з нашого боку, природна спонтанність — від молоді. Такі проекти показують свою життєздатність. Прикладом може бути один із найбагатших хлопчиків світу, якому сім років. У відео він робить огляди на різноманітні іграшки, а створювати ролики допомагають батьки. Зараз вони отримують мільйони доларів на рік разом із сім’єю — це їхній спільний бізнес.

Інший онлайн-проект від Бруклін та Бейлі Макнайт (Brookyn, Baly McNight) починався з того, що двоє доньок допомагали мамі рекламувати створені нею сукні в соціальних мережах. Зараз дівчата запускають свою марку і тепер мама їм допомагає створювати бізнес.

В Україні мені подобається проект Баба Єлька, який допомагає старшим жінкам записувати українські пісні й перетворювати їх на класний продукт. А в Індії 107-річна жінка вела свій популярний блог із кулінарії, запустити який допоміг онук із другом.

Усі ці проекти про те, що поле інтернету часто не зрозуміле ні нам, ні молоді. Це повний експеримент, але він може стати успішним, як тільки ми разом зрозуміємо, де в нас є спільний інтерес. Я закликаю молодь знайти цю точку дотику, де ви зможете цей інтерес із цікавістю розвивати з батьками. А якщо не з батьками, то з бабусями та дідусями.