Перший національний, «Шустер live», 10 лютого 2012 року, п’ятниця. У студії – голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Минуло дев’ять хвилин тридцять секунд ефірного часу, і ведучий ставить спікерові чергове запитання: «Но я бы хотел задать вам вопрос по поводу культуры в парламенте и какой пример подает власть… Вот типичная сцена голосования в парламенте…» – і студії та телеглядачам показують одну з незчисленних сцен, коли Чечетов махає рукою, а присутні депутати стрімко рухаються рядами, голосуючи «за себе і за того хлопця» – найчастіше за трьох-чотирьох «хлопців» і «дівчат». «Михаил Чечетов дает знак, все голосуют чужими карточками», – коментує показане ведучий (відео та розшифровка ефіру тут).

У відповідь спікер починає кількахвилинний монолог про те, як влаштовано голосування у Європарламенті, як його має бути влаштовано в нас, що це нормально, коли керівник фракції сигналізує своїм депутатам, яким чином треба голосувати, що особисте голосування кожного депутата для нього проблема номер один, особливо коли Верховна Рада ухвалює, як він зве їх, «доленосні рішення»… Володимир Литвин щиросердо, ледь не зі сльозами на очах каже, що він готовий провалитися крізь крісло, коли один депутат голосує за іншого… Але що робити? Якщо рішення конче потрібне, а в залі засідань немає потрібного числа фізично присутніх депутатів? І так далі, й таке інше. Що цікаво – більшість глядачів у студії співчуває Литвину та його нелегкій спікерській долі, а коли він починає говорити про необхідність переходу до мажоритарної системи, де депутатів обирали б від конкретних округів, його підтримують – він знає, що каже, він же науковець і політик. От тоді й справді депутат сидітиме в парламенті. Все інше, як каже Литвин, то й справді речі неефективні – різні там розмови, умовляння…

І на тому програма переходить до інших питань.

А тепер оцініть майстерність – ні, не фахового історика КПРС Литвина, який свого часу, працюючи в адміністрації Леоніда Кучми, доклав чимало зусиль для того, щоби в Україні так і не встановилася нормальна багатопартійна система, – а зірки телеекрана Савіка Шустера. Справжній майстер-клас: як говорити про серйозні речі і водночас не називати їх своїми іменами.

Як назвав телеведучий голосування чужими картками, ще не забули?

Так, «культурою в парламенті». Й – о сміливість! – «прикладом, який подає влада» – ясна річ, прикладом некультурності парламентської діяльності (там іще був сюжет про бійку між депутатами – для посилення тези про культуру).

Не займатимемося моралізаторством – просто відкриймо Конституцію України (перелицьовану, але ніким іще не скасовану). І прочитаймо статтю 84:

«Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто».

Для тих, хто не знає, що таке «особисто», Конституційний Суд (коли він іще розпочинав свою діяльність, а судді ставилися до своїх обов’язків серйозно) спеціально дав офіційне тлумачення частини третьої статті 84 («Рішення Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98»). Поміж іншого, там сказано:

«2. Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України.

Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними (частина перша статті 152 Конституції України)».

Ну, а далі – про те, що рішення це остаточне, оскарженню не підлягає і дійсне на всій території України (очевидно, на випадок, якщо Верховна Рада в силу тих чи інших пікантних причин тікатиме з Києва до якоїсь Хацапетівки).

Що ж ми маємо «в сухому осаді»? Не депутатське безкультур’я, не негарну поведінку народних обранців, не предмет морального засудження, а грубе, наочне, щоденне – коли тривають пленарні засідання – порушення Конституції, які стали нормою для очолюваної Володимиром Литвином Верховної Ради. Ба більше: з рішення Конституційного Суду випливає, що існує цілком законна підстава для визнання всього того, що ця Рада наприймала за час своєї дуже й дуже специфічної діяльності, нечинним, неконституційним, як кажуть юристи, нікчемним. І що цікаво: соціологічні опитування наочно засвідчують, що якнайширша публіка, не знаючи значення останнього юридичного терміну, дуже точно вважає Раду зібранням нікчем…

А тепер – іще одна стаття Конституції, за номером 79:

«Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:

"Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників"».

Агов, пані, панове, товариші та господа, котрі голосують «за того хлопця»! Ви і ваш спікер, виявляється, ще й клятвопорушники…

От у цьому фактографічному та проблемному полі й слід було розпитувати голову Верховної Ради Литвина в разі, якщо називати речі своїми іменами, а не вести розмову у стилі «если где-то кое-кто у нас порой честно жить не хочет…». Цей стиль притаманний мас-медіа тоталітарного суспільства – або ж сервільній щодо влади журналістиці. Звісно, є ще й непрофесійна, невміла журналістка, але це не про «Шустер live», чи не так?

Хтось може зауважити: добре, а дочого тут Володимир Литвин? Він же лише спікер, він у принципі технічна особа, порушення Конституції допускає не він. Добре, знову розгорнімо Основний Закон:

«Стаття 88. Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх.

Голова Верховної Ради України:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому законом про регламент Верховної Ради України».

А тепер, оскільки маємо в останньому реченні посилання на певний правовий акт, відкриймо й Закон України «Про Регламент Верховної Ради України»:

«Стаття 27. Обов’язки головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради

1. Головуючий на пленарному засіданні Верховної Ради:

1) дотримується норм Конституції України та цього Регламенту і вживає заходів щодо їх дотримання всіма присутніми на пленарному засіданні…»

Зрозуміло? Головувати може сам спікер, його перший заступник і просто заступник – їхні обов’язки не змінюються. Вони мусять вживати заходів щодо дотримання Конституції та регламенту (за яким, до речі, голосування також здійснюється особисто). Чи може хтось із журналістів назвати випадок, коли Володимир Литвин намагався ввести роботу Ради в конституційне річище бодай у найелементарнішому, щоби не влаштовувати публічного цирку перед усією країною (яка, втім, уже звикла й не до такого) і перед усім світом (в очах якого не тільки нардепи, а й українці, що їх обрали, є бевзями)?

Отож бо.

Ми почули з телеекрана ремствування спікера на виборчу систему (наче за змішаної, коли половину нардепів обирали в мажоритарних округах, не було подібної практики), на недостатній рівень культури народних обранців (наче недостатня культурність звільняє від дотримання правових норм), про «хворобу зростання» (чого саме?), що ми її, мовляв, переживемо, про безліч інших речей – тільки не про те, що насправді відбувається в Раді.

Але, повторю ще раз, Володимир Литвин не надто й тікав від проблем, не надто й викручувався, він усього лише відповідав на поставлене Савіком Шустером запитання – про «культуру в парламенті»…

На мою думку, це справді вищий журналістський пілотаж – наче й порушити серйозну проблему, наче й показати правдиву картинку, наче й ставити гострі запитання, – а водночас перевести все на «окремі недоліки», на «хвороби зростання», на «недостатню культуру». Тоді як ідеться про антиконституційну діяльність і тотальне беззаконня, яке продукує нинішня Верховна Рада.

Щоправда, журналіст, який описуватиме правдиву картину і називатиме речі своїми іменами, не отримає ані своєї програми на Першому національному, ані гарної платні, ані «постійної перепустки» до київського бомонду, ані почесних звань та державних відзнак…

P.S. MediaSapiens не завжди розділяє точку зору авторів, які публікуються на сайті. Проте MS виступає за вільну дискусію. Тому ми готові надати можливість висловитися й тим, хто має іншу точку зору.