До 100-ої річниці «Правди» Spiegel надрукував статтю авторства Уве Клуґмана, в якій описано еволюцію  «Правди» – найвпливовішого видання в колишньому СРСР. Клуґман розкриває маловідому сторінку газети, пов’язану з Другою світовою війною.

Її боявся цар, до неї дописував Ленін, Сталін наказував розстрілювати її редакторів. «Правду» було засновано 100 років тому (перший її номер вийшов друком 5 травня або 22 квітня за старим стилем 1912 року – MS).  Ця російська газета-ветеран  була свідком приходу революції та зникнення диктаторів. Упродовж короткого періоду під час Другої світової війни вона була навіть союзницею Гітлера.

Назву газети, яку у  травні 1912 року продавали  на вулицях Санкт-Петербурга  по дві копійки, було обрано вдало. Для читача, над яким панували царі, вона означала  більше, ніж просто правда. Вже перша збірка законів (стародавнього руського права, укладена в Київській державі у XI—XII ст. – MS)  називалася «Руською  правдою».   Російською мовою слово «правда» означає ще й справедливість.

Творці газети з революційної  марксистської партії більшовиків зуміли від самого початку майстерно розкрутити  страждання російського народу.  Газету творили молоді. Редакцію  очолював 22-річний студент В'ячеслав Скрябін, котрий невдовзі став більш відомим  під псевдонімом Молотов. Відсутність журналістського досвіду  йому  та його товаришам компенсував ентузіазм.

В’ячеслав Молотов в Райхскацелярії з Адольфом Гітлером, листопад 1940 р. Фото – на першій сторінці «Правди».

Російський робітничий рух, до якого зверталася  газета, переживав  піднесення і терор  царського режиму. У квітні 1912 року урядові війська розстрілюють на  золотій копальні поблизу  річки Лєни в Сибіру 170 робітників-страйкарів. Близько 200  поранено. У першому  номері  «Правда» заклинає «стогоном поранених, зойками вбитих жінок».

Ленін  опікується полемікою

Розчарованим та обуреним робітникам   «Правда»  обіцяє  спасіння. «Робітничий  клас, – проголошує газета на першій сторінці, – творець усіх багатств, і він пожинатиме усі плоди своїх зусиль».

Найжорсткіші напади на панівну систему  чинить автор, який перебуває в еміграції.   Майже щодня Владімір Ульянов надсилає поштою з села неподалік Кракова, що в Австро-Угорщині, рукописи до редакції. Згодом він  стає  знаменитим у світі під псевдонімом Ленін. Найрозумніша більшовицька голова поєднує відточену полеміку з прагматичним прогнозами.

Леніну до вподоби провокувати  читачів   «Правди», скажімо, статтею  «Хвороба реформізму», опублікованою  у листопаді 1912 року. У ній він робить закид поміркованим соціалістам у тому, що вони «заражені  модною хворобою пораженства, малодушності та зневіри». Ленін хоче революції.

Він таврує ганьбою «божевільні  озброєння та  політику імперіалізму», що перетворили  Європу на порохову бочку. У жовтні 1912 року Ленін попереджає у «Правді» про світову війну, що насувається. Націоналісти, як називає їх більшовицький вождь,   «ведуть народи заради прибутків декількох ділків та промисловців на бійню».  У листопаді 1912 року Ленін опублікував статтю «Оновлений Китай». У ній автор таврує «байдужість Європи» до того факту, що «чотириста мільйонів азійців прокидаються до політичного життя».

Внаслідок Першої світової війни Росія дозріває до революції. Царському  режиму нічим  не допомагає те, що  з її початком 1914 року «Правду» забороняють. Після зречення царя у  березні 1917 року газета знову виходить друком, очолювана Леніним, який  повернувся на батьківщину.   У листопаді 1917 року, коли більшовики захоплюють владу, «Правда» стає офіційною газетою.

Терор проти редакторі

Паперовий партійний орган пропагує ліквідацію опозиції та її преси, вихваляє індустріалізацію, насильницьку колективізацію сільського господарства та п’ятирічки. Він  повідомляє про економічне зростання  переважно у відсотках. Забуто про те, що 1912 року Ленін таврував у «Правді» такі відсоткові  повідомлення про успіхи як  «самовдоволено хвалькуваті» старання. Таким чином, як стверджував він, царський режим хотів відволікти увагу від «неймовірної бідності та відсталості Росії».

До  самохвальби  долучається  культ особи Йосипа Сталіна. Його поширював ще засновник «Правди» Молотов.  Піднявшись до міністра закордонних справ, він вихваляв у газеті  «творчий геній великого   Сталіна»  та співав йому осанну як «нашому вождю».

«Велика сталінська епоха» (формулювання  з редакційної статті    «Правди» 1937 р.) вимагає жертв з числа «правдистів», як називають себе  співробітники газети. 1938 року  Сталін наказує стратити колишнього головного редактора  Миколу Бухаріна. Розстрілюють також репортера «Правди» Міхаїла Кольцова, «Іспанський щоденник»  якого про громадянську війну на Піренейському півострові  увійшов до літературного фонду. До провідних  редакторів газети поруч з блискучими  письменниками належать такі жорстокі  постаті, як виходець з Одеси Лев Мехліс – призвідник терору, котрого навіть Сталін назвав «жахливою людиною».

«Правда» як нацистська газета

28 серпня 1941 року чимало росіян у західних районах Радянського Союзу тримають  у руках «Правду», на першій  сторінці якої повідомляється про «блискучі німецькі успіхи». Це - витівка  вермахту,  пропагандистський відділ  якого «Ostland» випустив в обіг об’ємну фальшивку з портретом  Гітлера на чільному місці.

Перша сторінка фальшивої «Правди» / Федеральний архів Німеччини

Фальшивка, призначена  для жителів окупованих територій, виходить час від часу друком накладом 25 700 примірників з девізом  «Пролетарі всіх країн,  єднайтеся для спільної боротьби проти більшовизму» і розповсюджується   безкоштовно. Знімками  новозбудованих поселень німецьких робітників, не схожими на «потьомкінські  села», нацистська газета, намагається справити враження на росіян, які живуть у  злиднях. Та невдовзі ті розуміють, що Гітлер напав на  Радянський Союз не для того, щоб споруджувати для них приватні оселі, а щоб безжально плюндрувати країну.

Імітація коричневої «Правди», яку видають перебіжчики  з радянської преси, не може згладити   жорстокої окупаційної  політики нацистів.  Вже 1943 року,  після радянської перемоги під Сталінградом,  фальшивка  більше не з'являється.

Однак і справжня «Правда» у роки після перемоги над Гітлером справляє враження ідеологічно інфікованої  ворогом. У часи майбутнього головного ідеолога КПРС – тодішнього шеф-редактора «Правди»  Суслова  деякі її  редакційні  статті  про «безродних космополітів» (йшлося про єврейську  інтелігенцію) немов скопійовані з  «Völkischer  Beobachter» (офіційний орган партії Гітлера - MS). Після смерті Сталіна, для «Правди» минув час бурі й натиску. Вона остаточно виродилася у бюрократичний  листок декларацій зі щоденним накладом, який становив 1975 року 10,6 мільйона примірників.

Комуністична скринька скарг

В умовах режиму, в якому не існує ані вільної преси, ані опозиції,  «Правда» стає поштовою скринькою скарг читачів найбільшої за територією країни. Щодня редакція отримує понад 1300 листів, часто зі скаргами на  недоліки та  свавілля місцевих босів.

Редактори «Правди» знають про стан радянського суспільства набагато більше, ніж вони можуть про це написати. Наприкінці 1980-х років за партійно-пропагандистським фасадом  сидять критики системи. З редакції вийшов  Єгор Гайдар - перший посткомуністичний прем'єр-міністр Росії.

Останній радянський головний  редактор «Правди» Геннадій Селезньов виявляє себе як людина, схильна до змін. Коли до влади приходить  антикомуніст Борис Єльцин, він висуває провідного політика компартії на посаду  голови парламенту. Гнучко ведучи переговорний процес, той  опікується тим, щоб  тимчасова червона  більшість у Думі не завдавала Єльцину  шкоди. На знак вдячності за це 2009 року колишній редактор «Правди» стає головою ради директорів близької до уряду фінансової установи (Мособлбанку – MS). 

«Правда» виживає в умовах  пострадянського сум’яття як орган Компартії РФ  - найсильнішої опозиційної партії. Престаріла редакція  вихваляє еру Леніна й Сталіна, нібито Радянський Союз не припинив існування.  

Газета, що нібито має наклад 100 тисяч примірників, ближча до життя у повідомленнях  місцевих кореспондентів. Ті, хто шукає щось про зловживання влади та корупцію на  безкрайніх просторах Росії, можуть прочитати про це у «Правді». Як і сто років тому.

Джерело: EinesTages – новий історичний портал Spiegel

Автор: Уве Клуґман

Переклад: Аркадій Сидорук