У червні цього року Фонд «Демократичні ініціативи» презентував соціологічне дослідження про рівень довіри до різних соціальних інституцій. Медіа разом із церквою та збройними силами потрапили в першу трійку інституцій, яким найбільше довіряють українські громадяни.

Буквально через два місяці розгорнеться масштабна кампанія з дискредитації українських медіа та журналістів. Тобто ця кампанія увійде в нову фазу: із площини публічної політики (згадайте хоча б, як регіонал Ян Табачник обізвав журналістів «холуями», як його підтримав Вадим Рабінович, або постійну перманентну деструктивну критику медіа з боку представників влади, включно з тими, які є членами парламентського комітету з питань свободи слова, та й загалом зневажливе ставлення до журналістів з боку всього політикуму) вона переміститься в зону чорних технологій. Певну роль у цьому процесі, схоже, відведено новоствореному клону «Української правди» – «Українській кривді».

Історія вітчизняної фальші – привиди з минулого

Перш ніж перейти до пошуку відповідей на запитання, навіщо потрібен такий сайт і хто за цим стоїть, погляньмо на проблему ретроспективно. Схожі політтехнології почали активно застосовуватися з кінця 90-х, а з приходом ери інтернету вони набрали нових обертів. Здається, що активність їх застосування зростала пропорційно до збільшення капіталів вітчизняних олігархів (чи то бізнесменів середньої руки) та їхніх політичних амбіцій. У політично активні періоди законодавцями мод у цій царині часто виступали заїжджі «гастролери» з «братньої» країни, в арсеналі яких часто був досвід школи радянської пропаганди. У їхніх очах світилося багато нулів та жодних сентиментів до місцевих «аборигенів». Українським політтехнологам доводилося ковтати слину та переймати досвід (судячи з того, як деякі групи сьогодні працюють на внутрішньому політичному ринку – то досить успішно, уроки були не марними).

Зростання чорних політтехнологій сьогодні лише показує рівень деградації українського політичного класу. Мені, наприклад, дуже складно уявити, щоб такі методи у своїй політичній боротьбі застосовували Ігор Рафаїлович Юхновський, В’ячеслав Максимович Чорновіл (кандидували на посаду президента у 1991 році) чи інші політики старої генерації. Натомість для теперішніх нуворишів, як і для тих, хто розкручує їх на гроші, не існує жодних моральних бар’єрів.

Маніпулятивні технології в медіа та за посередництвом медіа часто багатошарові, багатоаспектні. Створення фальшивих медіа, медіаклонів чи дзеркальних медіа (метою яких є контрпрограмування, часто спрямоване не так на широкі маси, як на конкретні групи впливу) – лише одна з технологій. Як правило її використовували штаби: по-перше, для дискредитації чи деморалізації опонентів; по-друге, для донесення необхідних меседжів до широкої аудиторії чи окремих груп.

У моєму архіві назбиралося чимало таких прикладів. Ось лише деякі з них.

Президентська кампанія 1999 року. Фальшива газета, стилізована під популярну в ті часи газету «Факты».

Особливо брудною була президентська кампанія 2004 року. Найбільше діставалося опозиції, яка фактично перебувала в інформаційній блокаді. Чорні технології активно застосовували не лише проти самого Віктора Ющенка, але й проти штабної команди, а також проти тих відомих громадських діячів, хто відверто симпатизував тодішній опозиції. Було запущено кілька провокаційних сайтів: «Темник» (www.temnik.com.ua), «Агентство завтрашних новостей» (aznews.narod.ru) та «Провокация» (provokator.com.ua). На цих ресурсах публікувалося багато брудних та провокаційних матеріалів, фальшивок. Їхньою метою був не вплив на широкі маси, а радше психологічний тиск на оточення Віктора Ющенка, дискредитація окремих персон та спроби посварити членів однієї команди. Ці сайти також дозволяли легітимізувати сумнівну інформацію: спочатку повідомлення розміщувалося там, а потім його підхоплював пул уже знаних медіа, які підтримували владу.

Сьогодні сайт «Темник» заблокований.

«Провокація», як виявилося, успішно функціонує досі.

«Агентство завтрашних новостей» – у відкритому доступі, хоча останню інформацію «Продается Агентство завтрашних новостей» датовано 9 грудня 2004 року. Може, хтось і купить – все-таки президентські вибори не за горами. Хоча, здається, група, яка стоїть за «Українською кривдою», виявилася спритнішою в умінні продати себе.

Звісно, були й симетричні відповіді. Ось газета, в якій висміюється «історія з яйцем» (яке влучило у Віктора Януковича під час однієї із зустрічей з виборцями і він сприйняв це як замах на його життя).

Президентська кампанія 2004 р. Ще одна газета, стилізована під «Факты»

Були й абсолютно гидотні приклади. Наприкінці 2003 року з’явився сайт політичного псевдокомпромату з відвертими фотографіями з порносайтів, на яких було приліплено голови практично всіх політичних лідерів того часу. За «дивним» збігом сайт мав назву «Без цензури» – саме так називалася партійна газета «Нашої України», створена того ж року. Тільки завдяки запиту опозиційних депутатів до СБУ сайт було заблоковано. Винних, звісно, навіть не пробували шукати.

А ось уже недавні приклади.

2011 року розгорнулася ціла кампанія з дискредитації тижневика «Дзеркало тижня» (детально про це писала газета Kyiv Post). З-поміж інших технологічних прийомів була й фальшива газета.

До речі, така технологія дуже активно використовується під час виборів на регіональному рівні. Інформація про це не так часто доходить до центру. А створюючи клон якоїсь відомої регіональної газети, політтехнологи досягають короткострокових завдань, наприклад, із дискредитації опонента в очах місцевого населення в останні дні виборів. Спростування, як правило, в цьому випадку вже не працює, адже його може й не почути аудиторія, яка отримала сфальшовану інформацію.

Кількість фальшивих акаунтів політиків у соціальних мережах годі порахувати. Найрезонансніша історія – про фальшивий твіттер-аккаунт Арсенія Яценюка у розпал останньої президентської кампанії. У «Твіттері» реєстрували й фейкового Луценка. У мережі Facebook був фейковий Олександр Попов та фейковий Володимир Литвин.

Остання резонансна історія – це фальшива друкована «Українська правда» та клон сайту в інтернеті під назвою «Українська кривда».

Всі проти всіх

«Дуже скоро на “Кривді” з’явиться детальне досьє на кожен телеканал, газету, сайт... Досьє на кожного журналіста, піарника, посередника і медіа-менеджера», – заявив в інтерв’ю «Телекритиці» анонімний редактор «УК».

Перша гучна порція так званого компромату, яка поширилася близькими до провладних політиків та політтехнологів сайтів, у тому числі й «УК», стосувалася курсу української гривні: було опубліковано список журналістів, які нібито брали гроші за розміщення інформації про обвал гривні в російських піарників, називалися конкретні суми й цитувалося нібито листування цих журналістів із піарниками. Не аналізуватиму детально цієї конкретної інформаційної операції, оскільки вона вартує окремого розслідування. Дозволю собі лише погодитися з експертом Борисом Кушніруком, який у своєму блозі на цю тему на «Українській правді» зазначив, що це «питання виходить далеко за межі тролингу, який розв’язаний проти "Української правди"», оскільки не лише дискредитує журналістів загалом, але й має дестабілізаційний економічний характер.

Хто за цим стоїть? Навіщо це потрібно, яка кінцева мета? – питання, на які досі нема однозначної відповіді. Спробуймо проаналізувати поточні версії.

Версія перша. На цій версії наполягає «Українська правда». За провокаціями проти журналістів і сайтом «Українська кривда» стоять піарники Сергія Арбузова.

Версія друга. Не дуже популярна, але має місце. За провокаціями проти журналістів і сайтом «Українська кривда» стоїть Віктор Медведчук, отже, ця кампанія має російський слід.

Версія третя. Активно обговорюється в середовищі політтехнологів, конкуренція серед яких зараз невпинно зростає. Отже, «креативні» хлопці (прізвищ не називатимемо, оскільки стовідсоткових доказів немає) вирішили створити такий сайт (кажуть, на успішно «освоєні» під час недавньої виборчої кампанії гроші), аби дорожче продати його та себе, коли розгорнеться активна президентська виборча кампанія. Якщо сайтом ніхто не захоче «покористуватися», його діяльність через якийсь час зійде на пси.

Ці інформаційні ігрища – невід’ємна частина контексту політичного. Напруга у відносинах із Росією, Вільнюський саміт – схоже, ці події в команді Януковича розглядають як прелюдію до президентської виборчої кампанії. А внутрішня боротьба між кількома групами впливу за те, хто контролюватиме майбутню президентську кампанію Віктора Януковича, в Партії регіонів уже в розпалі. Більшість моїх джерел, які співпрацюють із різними провладними групами, переконані: вся інформаційна чорнуха, яка, у тому числі, зачіпає й журналістів, пов’язана з цією внутрішньою боротьбою.

Кількість такої чорнухи лише зростатиме. «Буде тяжка компанія. Можливо, з багатьма провокаціями, бійками. Боротьба буде не лише за технічний результат виборів, але й за його політичне визнання», – вважає політтехнолог Володимир Грановський, про що він сказав в інтерв’ю журналу «Країна» (№35, 12 вересня 2013 р.). Але схожі думки висловлюють і інші політологи та політтехнологи.

На жаль, українські політичні реалії такі, що журналісти не зможуть залишитися поза цим процесом: вони є його частиною. А сторона, яка є активним учасником політичної боротьби, повинна бути готова до ударів, у тому числі й у спину. Тим паче, що в деяких випадках певна частина журналістського та громадського середовища для нинішньої влади несе більшу загрозу, ніж опозиція. А тому дискредитація цього критично налаштованого середовища, яке є лідером думок для певної частини суспільства, дуже на руку владі.

Не виключено, що автори «проекту», хто б це не був, розраховують і на те, що вся ця історія збільшить рівень недовіри не лише між журналістами й політиками, який і так критично низький, але й у самому журналістському середовищі. І, на жаль, певний фундамент для таких планів є. Політична журналістика в Україні ніколи не була автономною. Її найактивніші представники часто стояли по різні боки барикад, хто в силу своїх справжніх переконань, а хто й за гроші. Це політична даність.

Чи буде так і під час цієї президентської кампанії? А чи масштабність інформаційної війни, яку спрямовують уже безпосередньо на журналістів, все ж таки спонукатиме солідаризуватися журналістське середовище (що було б розумно)? Зрештою, це залежить і від позиції кожного з нас.

Коментар

Сергій Нестеренко, політичний консультант, експерт у сфері маніпулятивних технологій впливу:

– Видання фальшивих випусків наявних медіа прийшли в політичні технології з арсеналу військових інформаційних операцій. Вони діють за принципом вірусу, який маскується під природні елементи організму, щоб оминути захист імунної системи. В даному випадку назва відомого видання викликає довіру в читача й дозволяє закинути в його свідомість потрібну замовникам інформацію, або, частіше, дезінформацію.

В українських, як і російських, політтехнологіях цей метод застосовується давно, але навряд чи його можна назвати ефективним – насамперед через якість виконання. Як правило, фейк робиться нашвидкуруч і легко розпізнається та швидко спростовується. Тому напряму він діє лише на наймеш освічені й поінформовані групи населення, регіони з інформаційним голодом. Ефективною ця технологія може бути лише тоді, коли розповсюджена інформація спонукає аудиторію до негайних дій через цейтнот. Наприклад, в одному з округів у день виборів під шапкою впливової центральної газети розповсюдили інформацію про смерть одного з кандидатів і його вибуття з виборів.

Також цю технологію використовують як джерело розповсюдження чуток і вкидання інформації чи дезінформації в масову свідомість. Відтак інформація починає курсувати від людини до людини, а саме джерело забувається.

Загалом, я не назвав би цю технологію ефективною і за співвідношенням «ціна—ефект». Її популярність часто зумовлена тим, що вона просто подобається замовникам, яким приємно побачити опублікований бруд на опонента. Як правило, тут більше особистого, ніж бізнесу. Ще одна причина популярності цієї технології полягає в тому, що вона є досить видовищною – реальним доказом для клієнта, що він не дарма платить гроші політтехнологам.

Але проект «Українська кривда» не можна віднести до категорії фейкових проектів, тому що він не дублює назви інших видань, тобто не вводить читачів в оману. Радше йдеться про використання елементів подібності до «Української правди» для швидкої власної популяризації серед її цільової аудиторії.