Якщо подивитися на творчість Дмитра Гордона за останні кілька років, цілком може скластися враження, що він додав до своїх численних амплуа ще одну позицію — проросійський пропагандист. Інтерв’ю з Поклонською, Паніним, Азаровим, Бондаренко, поява на російських токшоу, коментарі російським ЗМІ. Але, разом із тим, Гордон також пішов зі «112» через зростання кількості Медведчука в ефірі й, з цієї ж причини, обіцяв більше не з’являтися на каналах кума Путіна. А ще він підтримував Помаранчеву революцію і Революцію гідності. Та й, узагалі, навіть у розмовах із проросійськими гостями цей шоумен декларує радше проукраїнську позицію. 

Проблема Дмитра Гордона не в тому, що він проросійський. Він пострадянський. Зірка Гордона зійшла на поживному середовищі російсько-української єдності дев’яностих та ранніх нульових. Уже в 2008 році журналіст (а сьогодні пропагандист Медведчука) Денис Жарких називав Дмитра Ілліча «Кобзоном украинской журналистики». І, власне, так воно залишається й сьогодні, тільки тепер порівняння з Кобзоном звучить ще гірше. Гордон досі зберігає старі методи інтерв’ю, старі методи приваблення уваги (скандали), старі знайомства і стару єдність із пострадянською Україною. Коли інтерв’ю з Кашпіровським, на відміну від 2019 року, викликали цікавість, а не фейспалми.

Гордон як «журналіст»

«За Дмитром Гордоном давно закріпилася слава безмежно сервільного журналіста, який тільки те й робить, що з допомогою своїх гостей щосили лакує радянську дійсність», — ця цитата з матеріалу Інни Долженкової 2011 року досить точно описує діяльність пана Дмитра й сьогодні. Гордон справді не любить вступати з гостями в конфілкти (навіть, якщо вони відверто брешуть), легко замовчує незручні теми (навіть, якщо йдеться про потенційного президента) і може похвалити вас, навіть коли ви Микола Азаров у 2019 році. Цитуючи Павла Казаріна, із Гордона міг би вийти непоганий метрдотель. Чи працівник барбершопу (no pun intended): вислуховувати співрозмовників, не напружуючи їх надмірними чи небажаними запитаннями, в пана Дмитра виходить чудово. Інша справа — до чого тут журналістика?

Що ж до радянської дійності, то її останнім часом заміняє російська. Гордон часто піднімає в ефірі російські теми і продовжує тягнути в український телепростір федеративних гостей: Лоліту Мілявську, Любов Успенську, російських журналістів, російських істориків, ексвіцепрем’єрів Росії, ексохоронців Єльцина, ексрадників Путіна, ексоднокурсників Путіна. Коли в 2007 році в Гордона запитали «На Ваших передачах здебільшого гості з Росії. Чому?», він відповів: «Справа в тому, що я в Україні перебрав усіх видатних особистостей».

Свого часу режисер Рідлі Скотт описав Дмитра Гордона однією сценою 

Крім змісту, запитання до інтерв’ю з Гордоном викликає також форма. Не в сенсі його заставки (натискайте обережно) чи формату. А в сенсі платформ, де Дмитро Ілліч творить. Відмовившись від співпраці з каналами Медведчука, через проросійськість власника, він спокійно продовжує відвідувати і брати інтерв’ю на каналі «НАШ». Де «руського міра» не менше, а місцями навіть більше. Пресконференцію Путіна, наприклад, не хочете подивитися? Крім цього, судячи зі сторінки пана Дмитра на YouTube, він практично не покидає «Україну 24» Ріната Ахметова, ще один проросійський канал. Знову ж,  складно сказати, що Гордон займається там роботою на агресора. Імовірно, йому просто подобається триматися поближче до залишків радянської дійсності. Чому ж такого відомого блогера практично не кличуть на хороші сучасні проукраїнські ЗМІ? 

Пояснює Отар Довженко на «прямому включенні» з 2008 року: «Його програма – це не телебачення ХХ століття. Це треш, кондовий совок, який неможливий на рейтингових комерційних телеканалах, бо просто руйнував би їхній бренд. На особистих знайомствах автора із сузір’ям визначних радянсько-пострадянських діячів, які теж потроху перетворюються на брухт для «глядача 14-49» (хоча ще довго цікавитимуть «тих, кому за…»), а відтак – на спроможності притягти до студії зірку, і тримається весь «величезний глядацький інтерес». І навіть якщо програму Гордона вироблятиме супер-пупер-комерційний продакшн, вона все одно залишиться програмою Гордона. Це назавжди і не лікується».

Смішна історія, але пан Дмитро тоді відповів на цю публікацію, зокрема, ось так: «Очень жаль, что ваш журналист (очевидно, стесняясь бреда, который вышел из-под его пера) скрылся за псевдонимом Отар Довженко. Узнав, кто это, с превеликим воодушевлением собственноручно набил бы его явно не глубокомысленное лицо».

Ще одна прикрість в житті Гордона як журналіста — це його підтримка Ігоря Смешка. Ставши головою штабу цього кандидата, пан Дмитро начебто «пішов» із журналістики на час парламентських виборів, але його сайт спокійно піарив Смешка (як і на президентських виборах), а сам Гордон брав у політика інтерв’ю та публічно агітував за Смешка на токшоу. Звісно, це дискусійне запитання, наскільки можна довіряти незаангажованості та етичним стандартам «журналіста», який кілька місяців пропрацював головою передвиборчого штабу. Але критика соціології КМІС та «Рейтингу» у кращих традиціях політичних лузерів, у будь-якому разі лишиться на совісті Дмитра Ілліча. Так  само як і передвиборчий піар  «ОПЗЖ» на його іменному сайті. 

Найкраще ж ставлення Гордона до журналістики описав сам Гордон у своїй пісні: «Будь душою лучист, если ты журналист».

Гордон як шоумен

Цікавою особистістю Гордону вдається бути значно краще, ніж цікавим інтерв’юером. На його рахунку практично півсотні книг, серед яких «Свет и тень», «Душа отдушина», «Мужской разговор», «Высота одиночества» та «Святое и грешное». Сім музичних альбомів, серед яких «Река надежды», «Чужая жена», «Я улыбаюсь тебе». Та вісім музичних кліпів (не дивитися після їжі): «Клетчатый» із Розенбаумом, «Зима» з Могилевською, «А ми удвох…» із, судячи з усього, самим Сатаною. Очевидно, що настільки різностороння людина має й відповідні цікаві погляди. 

Наприклад, Гордону не чужі паранормальні явища. Думаємо, ви  знаєте про «золоті піраміди», які колись рекламував наш герой. Але також він вірить у людей із надзвичайними здібностями, користувався особистим гороскопом від Павла Глоби й навіть перейменував видання на основі передбачень: «Павло Глоба сказав, що кожних десять років треба вносити щось нове, бо справа піде вниз. І коли «Бульвар» закінчувався у 2005 році, ми зареєстрували й почали видавати «Бульвар Гордона». При цьому Гордон відмовлявся брати відповідальність за рекламу у своєму ЗМІ антинаукових ліків та інших ворожок. 

Також Дмитру Іллічу належать розмірковування про те, що головна проблема України — поганий генетичний матеріал після років негативної селекції. Критика томосу про автокефалію: «Вся эта история, затеянная с томосом, – большая ошибка [...] Потому что как только начнется передел церковной собственности, может начаться полномасштабная гражданская война». Номінація на сексиську антипремію «Це яйце!». Публічне звернення до Ігоря Степури, члена «Свободи», зі словами: «Ты мне не попадайся на глаза. Я тебе кадык вырву, с*ка». Цитата про те, що після Революції гідності українців чекало «большое на*балово» і він сам знову не підтримав би Майдан, адже революція виявилася того не вартою. Також Гордон на початку 2020-го стверджував, що останні «5 лет не дали Украине ничего». Хоча в актуальний час він підтримував Майдан. 

Те, що Гордона двічі за сім років звільняли з «Першого національного» на цьому моменті уже не повинно вас дивувати. Як і його членство у фракції БПП «Солідарність» Київської міської ради (до 2016 року).

Подібна епатажність — це ще одна риса Гордона, яка підкреслює у ньому типового пострадянського шоумена. Людину, яка обвішує вхід до редакції названого на честь себе видання своїми фотографіями зі знаменитостями. Яка, знову цитуючи Павла Казаріна, «живет отраженным светом». Для якої приємний будь-який медійний резонанс, навіть після інтерв’ю з Поклонською. І бачить YouTube, 2 мільйони переглядів за 4 дні, — це таки резонанс.

Храм Гордона

Якщо Гордон практично не змінився за останні двадцять років, то навряд чи зміниться й надалі. Фактично, він навіть не винен, що прийоми «журналістики» ранніх нульових працюють у 2020-му. То ж значно важливіше запитання, яке ми повинні ставити собі після кожного «успішного» інтерв’ю пана Дмитра, — це коли українці нарешті перестануть на таке вестися.